Наступна станція — смерть - Лапікура Валерій (читать книги полностью .TXT) 📗
— Він адміністратор в театрі глухонімих.
— М-да… тиха робота. На відміну від нашої.
— Не подобається наша, — буркнув Старий, — йди на ту! Я Ганса попрошу, він тобі рекомендацію дасть. В обмін на партквиток і міліцейські погони.
Коли ми спустилися з відкоту насипу і вийшли на вуличку, де нас чекав «газик», Старий раптом зупинився:
— Щось мені, Сирота, підказує: ти вважаєш, що це не вбивство з необережності, а навмисне позбавлення життя. Так от, запам’ятай: жодне начальство — ні міліцейське, ні партійне — не дозволить, щоб цей «висяк» надто довго висів на стіні кабінету капітана Сироти… особливо перед міністерською перевіркою. То що думаєш робити?
— Чекати наступного покійника.
— Добре, гуморист, поїхали!
Отже, пасажир-аграрій замість станції Рубіжне відбув на той світ. А наше високе начальство мусило вибачатися перед родичами і брати на себе всі видатки на поховання. Обслугу витверезника, звичайно, розігнали, а декого навіть посадили. Та мертвого в такий спосіб не повернеш. І з’явився на нашій міліцейській совісті здоровенний «висяк», бо мужчина в ресторані на вокзалі крім скромних ста грамів горілки випив смертельну дозу отрути.
Генерал тоді спитав:
— Коли у нас останнього разу пасажирів насмерть труїли?
Старий, котрий, здається все, що було від Різдва Христова, відповів:
— В одна тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому році. Поїзд «Одеса-Москва», відомому картярському шулерові ціаністий калій у чарці піднесли.
— Ото ж! Сто років жили тихо, а тут — на тобі!
Хто поцупив трудові заощадження аграрія, залишилося невідомим. Персонал витверезника божився, що «його так привезли», транспортна міліція на знак моральної чистоти скинулась із зарплати «на покійника». Вокзальні злодюжки того дня на роботу не виходили, бо напередодні їх добряче шугонули. Коло замкнулось. Якби його непритомним з поїзда витягли, тоді інша справа. Однак, поїздні злодії своїх клієнтів снотворним труять. І не до смерті. Для них важливо, як пишуть у протоколах, «довести потерпілого до непритомного стану аби полегшити здійснення крадіжки». А налити в чарку те, що випив гість з Рубіжного, — це вже скидалося на вбивство зі заздалегідь обдуманими намірами. Кому воно треба?
На пам’яті карного розшуку і транспортної міліції пасажирів спроваджували на той світ в найрізноманітніший спосіб: пристрілювали, брали на ніж, душили шворкою і голіруч, проламували голову кастетом та спускали на ходу під укіс. Колись, під час бандитських розборок, одразу після війни навіть кинули в купе з конкурентами ручну гранату. Але щоб людину свідомо труїли, та ще й хімічною гидотою, — цього не пам’ятали навіть ветерани розшуку.
Від автора: Олекса тоді або не знав, або не ризикнув розповідати мені таємничу легенду часів Лаврентія Берії. Поважаних людей з провінції викликали до Москви. Начебто для вручення високої нагороди або нового призначення. Характерно, що разом з відрядженням громадянину давали в руки вже куплений квиток до вагону СВ. Друге місце в купе займав добродій із зовнішністю, яка не запам’ятовується. За одну-дві станції до Москви мовчазний попутник виходив зі своїм маленьким чемоданчиком, а щасливого пасажира після прибуття до столиці нашої Батьківщини знаходили мертвим, без зовнішніх ознак насильницької смерті. Сім’я одержувала урну з прахом і довідку про смерть раптову від, як тоді казали, «розриву серця». Про обґрунтованість цієї легенди свідчив той факт, що повоєнні провідники боялися служби у СВ-вагонах на Москву, як чорт ладану. Хоча і зарплата, і прогонні там були дуже високі. Подейкували, що в такий спосіб люди з МДБ прибирали тих, кого з різних причин не можна було знищити в традиційний для цього відомства спосіб — оголосивши ворогом народу. Нещасних труїли спеціальною гидотою, розробленою у таємних лабораторіях беріївської безпеки. Вже в часи «гласності» Ельдар Рязанов поклав цю легенду в основу одного зі своїх фільмів.
Олекса Сирота:
Поки ми розбиралися з цим випадком, усі якось і забули, що я начебто у відпустку збирався. І хто б ти думав, нагадав? От якраз мій однокурсник!
— Ну нарешті! Бо я вже грішним ділом побоювався, що до його історії ти так і не доберешся.
— А ти май терпіння слухати. Розумієш, у нас із ним ситуація подібна була. Його в армії прийняли до партії. Святе діло, особливо для кар’єри. Ну я, ти пам’ятаєш, встряв у цю організацію ще в Університеті. От наша рідна партія і мобілізувала нас обох ще раз: прямою дорогою одразу після армійського дембеля — до міліції. Тільки мене в розшук, а його — в аеропорт. Зустрічати злочинців біля трапу літака. Якщо серйозно, в теорії, задум був непоганий. Бо, як я тобі вже казав, злочинець, котрий себе поважає, після серйозного епізоду не відлежується у швагра на хуторі Козюльки. Він хапає квиток і летить через увесь Радянський Союз, бажано з пересадками, туди, де побільше народу. Що ж виходить на практиці? Доки оголосять всесоюзний розшук, доки відіб’ють і приймуть радіограми, то злочинець уже встиг забігти якомога далі від території, підконтрольної транспортній міліції. Він уже десь ближче до нас — міських сискарів циганочку з виходом витанцьовує.
Повертаюся до однокурсника. Дзвонить він мені з «Жулян» і криком кричить:
— Олексо, рятуй, складний випадок!
А я йому, щоправда, ввічливо, але з підтекстом:
— Якщо ти щодо громадянки Піпкіної, вона ж Череповська, вона ж Козловська, вона ж Тетяна Титаренко, вона ж Лебеденко, — волосся коротке, але може відрости, пофарбована у чорний колір, але може бути перефарбована у інші кольори, — так ти даремно займаєш службовий телефон.
Від автора: в цій історії наведені цитати зі справжніх радіограм, які в ті роки приходили в аеропорт «Жуляни» на адресу транспортної міліції.
Олекса Сирота:
— Твої колеги, — продовжую я, але вже єхидно, — оті Козлови, а точніше — Мудакови зеленого поняття не мають про ази розшуку. Краще б читали до кінця дані зі всесоюзної картотеки. Там чітко написано: Тетяна Володимирівна, вона ж Олена Миколаївна, літаків боїться. Користується виключно залізничним транспортом. Хай твої колеги зі станції «Київ-пасажирський» замість вокзальних повій по шпалах ганять, прочешуть кімнату матері і дитини. Бо ця падлюка «на довірі» саме там краде!
— Ні, — каже авіаційний колега, — я не про Піпкіну. У мене справді проблема.
— Та яка проблема? Цигани літак вкрали? Так вони його в утиль здали, щоби за талончик «Королеву Марго» купити.
— Олексо, мені не до жартів. Допоможи! З мене кава. Щоправда, розчинна, але велика нерозкрита банка. А потім, я машину пришлю. Якщо згоден, підскоч на Хрещатик до нашої Управи. Побачиш «рафік», — то по тебе. Доїдеш з комфортом. А то переведешся в таку спеку на сухофрукт.
Що було робити? Справді, липень, спека, сорочка мокра, вітру немає, вентилятор перегорів, новий обіцяють у грудні, холодильник не обіцяють взагалі… тому я нахабно так кажу:
— А до нашої Управи виїзд подати — слабо?
— Олексо, ти що? Ваші даішники нашому водилі вже дві дірки в талоні проколупали.
— Не бійсь, виручимо. Сам вийду зустрічати.
Зійшлись на компромісі: мене забрали на площі Калініна з-під поштамту. І поїхав я у «Жуляни».
Колега не підвів, банку з кавою мені одразу в зуби, а велику чашку укоханого напою поставив переді мною на стіл. Кава хоч і гаряча, але спрагу вгамувала. За перекуром я колегу піддражнюю:
— Я так гадаю, що раз приятель нарешті побажав мене побачити, значить це не благий намір пригостити мене моїм улюбленим напоєм, а, видати, щось сталося. Та й казенний транспорт надаремне не ганяють. Колись, відмінник!
Але відмінник колотися не поспішає, йому спершу треба в жилетку поплакатися:
— Що таке аеропорт влітку — ти знаєш. Якщо забув — сходи подивись. Жінки кричать, діти плачуть, ветерани матюкаються в усіх напрямах і вимагають начальника аеропорту, мужчини біля кас хапають один одного за петельки. Циганки народ дурять, циганчата підкрадають по-дрібному, професіонали тирять по-крупному. Тільки «юнкерсів» над головою не вистачає, а решта вже є. Дурдом!
