Поїзд, що зник - Лапікура Валерій (книги онлайн полные версии бесплатно TXT) 📗
— Все це цілком логічно, товаришу майоре. Але то ще не факти, а опосередковане відчуття ситуації. Щось конкретніше є? Можливо, гебешники колись проляпались? Бо ви ж напевне знаєте: цю справу у міліції забирали. Та й зараз от я за власною ініціативою спробував понишпорити — одразу натякнули: не лізь.
Майор мовчки роздивився мене, так, наче щойно побачив і нарешті наважився:
— Є докази, є конкретика. Батько з напарником не по дорозі на роботу зникли, а десь там, під землею, в метро. І справа не в тому, що переді мною сам Федорчук стелився. У дядька Кирила, батькового напарника, син своє слідство влаштував. Так от, запам’ятайте: дівчаток, котрі внизу на платформах чергують, наступного дня перевели на Куренівську лінію. А потім потихеньку позвільняли з роботи і повідправляли в їхні Хацапетівки. Вони ж бо у нас — ліміта з гуртожитку з тимчасовою пропискою. Їх налякати — з-за рогу гавкнути. Так от, через рік Кирилів хлопець зустрів одну таку. Випадково, у Фастові. Вона йому й розказала, що поїзд, котрий батько з дядьком Кирилом вели, на Святошин пішов згідно розкладу, секунда в секунду. Десь якраз посеред зміни. А назад, тобто, в бік Дарниці вже не повернувся.
До мене навіть не дійшло одразу. Я знав, що зникають автомобілі, літаки і пароплави. Але поїзд метро, в тунелі, з рейок… знову містика.
— Як це — не повернувся? Куди ж він дівся?
— В той час, коли потяг мав іти на Дарницю, його не було. Взагалі. Далі після перерви з’явився інший, той, що ходив наступним за батьковим. Назавтра, як я вже казав, дівчат попереводили на іншу лінію, потім підвели під скорочення — і гайда в свої Великі Коровинці!
Я й далі сидів приголомшений. Виходить, і справді були якісь дуже важливі обставини замовчати отой нещасний випадок з двома машиністами. А може, не тільки з ними? Посеред зміни зникли, отже, коли ж? Вісімнадцята плюс три — от вам і двадцять перша, і Святошинська лінія метро, і поїзд же, напевне, не порожній ішов, хоча година «пік» минула і залишалося до кінцевої дві зупинки.
— Товаришу майоре, а ви не пам’ятаєте, на якій станції вашого батька ота дівчина востаннє бачила?
— А чого ж, пам’ятаю. Хотів би забути — не зміг би. Надто вже назва промовиста: «Жовтнева».
Приїхали, Сирота. Це ж ріднесенька станція двічі померлого слюсаря. Він же її ледь не проспав. А може й проспав? І в’їхав разом з усіма колегами по нещастю і двома машиністами у таке невідоме, що аж через п’ять років чудом вирвався. Але йому: ти куди? — і швидесенько назад запхали. Раз ти мертвий, та ще й згідно рішення радянського районного суду, то жити тобі не положено. «Врізав дуба — спи спокійно. Чого ж ти розрився?»
— А як би мені з отим хлопцем, дядька Кирила сином поговорити? Тільки щоб неофіційно, без повістки? Може, через вас, товаришу майоре?
Майор усміхнувся, але цього разу якось недобре.
— А чого ж, можна і через мене. Ось помру, здибаю його на тому світі, передам ваше прохання. Зачекаємо вас, тоді втрьох і поговоримо. Якщо, звичайно, він насправді існує, той світ. У Кирилового хлопця після цієї історії щось із головою сталося. Почав щовечора ходити на «Жовтневу» і чекати батькового поїзда біля самого краю платформи, там, де перший вагон зупиняється. І дочекався. Чи то сам на рейки впав, чи йому хтось допоміг? Записали — нещасний випадок… ще запитання будуть, товаришу інспекторе?
— Ніяких. Як хто вас запитає, що ви в міліції робили, скажете — викликали як свідка дорожньо-транспортної пригоди.
Ми потисли один одному руки, потім я провів майора коридором до сходів. Він уже збирався спускатися, коли раптом повернувся до мене і сказав:
— Він взагалі, Кирилів малий, перед смертю дивним став. Зустрів якось мене випадково на вулиці біля училища, такий радісний! Вхопив обома руками і каже: «Я тепер точно знаю. Наші батьки ніде не зникли, вони випадково в інше метро заїхали і досі там їздять. Треба тільки почекати і вони повернуться». Я ще нічого не зрозумів, а він у тролейбус ускочив і поїхав. А ще через два дні зішкребли його з рейок. Отак, інспекторе, бійтесь інших метро і цього життя.
Про те, що цього життя варто боятися, я переконався набагато швидше, аніж сподівався.
5
Не встиг я наступного ранку відстріляти свої дві коробки патронів у тирі, як туди подзвонив сам Генерал. Подзвонив і сказав одне лише слово:
— Бігом!
Біля кабінету нашого начальника вже стояв Старий і його «біломорина» шкварчала, як кишеньковий злодій, прихоплений на гарячому.
— Олексо, ти знаєш, що може бути гірше розлюченого тхора?
— Два розлючених тхорі.
— Так от, це якраз твій випадок. Обидва тхорі уже там, за дверима. Замполіт і начальник інспекції внутрішніх розслідувань. У відповідному настрої. Та й Генерал теж.
Мене завжди тягне на жартики в непідходящі моменти. От я й ляпнув:
— «За что?» — спитала Муму.
— Гляди, Муму, щоб і тебе не втопили. Марш за мною!
— Сирота, — сказав Генерал, дивлячись так же суворо, як і Дзержинський з портрета над його головою, — для того, щоб зрозуміти, що перед тобою гівно, зовсім не обов’язково його на язик куштувати. Досить вступити… На, почитай!
І він простягнув мені листок паперу в шкільного зошита в лінійку, на якому кострубатим дитячим почерком було написано приблизно таке: «В моїй смерті прошу винити міліціонера на прізвище Сирота який хотів щоб я був у нього стукачем і закладав міліції хто краде на кладовищі а якщо я не буду закладати то мене посадять до справжніх бандитів які матимуть мене за дівчинку але я боюся стукати на хлопців бо мені казали що справжні злодії відрубають стукачам руки».
Я стояв, виразно отетерілий і лише переводив погляд з генерала на Старого. Підполковник зосереджено досмалював цигарку, а наш з ним спільний начальник з насолодою професійного садиста милувався рідкісним явищем природи: інспектором Сиротою, загнаним у глухий кут. Потім ввічливо поцікавився у Старого:
— Товаришу підполковник, він у вас ніколи не ригав?
— Навіть після другої пляшки…
— Тоді медсестру викликати не будемо. Хай подивиться ось на це.
Попри зміни, які справляє на обличчя людини довге перебування у зашморгу, я одразу впізнав на фотографії нещасного дефективного юнака.
— Що скажеш, Сирота?
— Скажу, що навіть найпаршивіший експерт-графолог доведе підробку. А перший-ліпший психіатр пояснить, що людина з такими вадами психічного розвитку не в змозі вибудувати речення такої конструкції. Отже, імітація. Далі. Я не дільничний міліціонер, дрібні крадіжки на кладовищах не входять до кола моїх службових обов’язків. А якби і входили, то з професійної точки зору такому інформатору гріш ціна — він недієздатний. Його свідчень навіть наш найгуманніший у світі суд просто не прийме. Так на біса мені його вербувати? До речі, прізвища свого я йому не називав і взагалі бачилися ми з ним півтори хвилини, випадково. Він на Берківцях цукерки жебрав, то я дав йому якісь дрібні, от і весь контакт.
— Це добре, Сирота, що ти не відхрещуєшся від самого факту контакту. Бо до спецінспекції на всяк випадок надіслали знімочок — ти і хлопчик на тлі стіни і надгробків. Тільки не роби на лобі зморшки, наче ти думаєш. Метрів за чотириста від тебе, біля центральної алеї когось ховали? Не заперечуєш? Якийсь фотоаматор клацав останні хвилини прощання, бо є любителі і на такі знімки. Ти випадково втрапив в куток кадру. При збільшенні все зафіксувалося.
Генерал встав, висунув ногою з-під столу кошик зі сміттям, смачно в нього плюнув, засунув назад і шумно видихнув повітря.
— Логічно! Спецінспекція і товариш замполіт вільні. Я особисто займусь розслідуванням цього підозрілого інциденту.
І коли обидва тхорі вийшли, продовжив уже спокійніше:
— Фотоаматор, мать його! Цікаво, яка це падла нашептала йому про самогубство хлопчика, про його посмертну записку і про те, куди отой самий «випадковий знімочок» треба відправити — в порядку допомоги міліції від громадськості?
