Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Детективы и триллеры » Полицейские детективы » Поїзд, що зник - Лапікура Валерій (книги онлайн полные версии бесплатно TXT) 📗

Поїзд, що зник - Лапікура Валерій (книги онлайн полные версии бесплатно TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Поїзд, що зник - Лапікура Валерій (книги онлайн полные версии бесплатно TXT) 📗. Жанр: Полицейские детективы. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Відсипав я йому у паперовий куль очок на дві міцні порції, та ще й з верхом. Щоправда, поцікавився: як у нього щодо серцевих м’язів.

— Нічого, нормально. Я до цього зілля ще на «швидкій» звик. За нічні чергування платили понаднормово.

— Так чого ж ти до нас перейшов? На «Швидкій» же легше.

— Не так щоб легше, але, можна сказати, веселіше. Пам’ятаю, якось півночі ганяли за однією тіткою, це коли я на психбригаді підробляв. Спершу тротуарами на машині, а потім дворами пішечки. Насилу догнали. А коли вже в карету тягли, тут раптом народ повискакував і нас ледь не прибив.

— За що?

— А що б ти робив, якби побачив, що три здоровенних дядька тягнуть кудись напівголу бабу, а вона верещить і пручається?

— А чого це вона раптом нічний забіг влаштувала, та ще й у такому легковажному вигляді?

— З переляку, Сирота, з великого переляку. Вона до Києва з Ташкенту приїхала.

— А що ж вона такого у нас побачила, чого в Ташкенті немає? Паровоз чи телевізор?

— Ану тебе з твоїми жартиками! У людини глибокий пост травматичний синдром! Ти пам’ятаєш, що у них у Ташкенті в шістдесят шостому було?

— Стривай… зараз… здається, трусонуло місто добряче.

— Більш ніж добряче. Кажуть, половина будинків у руїну лягло. Тітку цю випадково знайшли чи то через два, чи то через три дні. І чудом відкачали.

— Сумно, звісно. Але до чого її ташкентський синдром до нашого Києва?

— А до того, Сирота, що наш Київ того вечора, уяви собі, теж штовхнуло. Щоправда, більше формально. Ніякої руїни, хитнуло. На верхніх поверхах книжкові полиці зі стінок позлітали. У моєї Люськи консервація в коморі вибухнула. Але в принципі ніхто не панікував.

— Крім ташкентської тітки?

— В самий раз! Ледь хитнуло — так вона в чому лежала, в тому й побігла. Спочатку до вікна, зауваж, другий поверх! А потім по вулиці. Веселенька ніченька була. У нас тоді півзміни на чергування запізнилось. В метро чомусь хвилин п’ятнадцять поїзди не ходили. А потім ще цей виклик…

Слово «метро», здається, вже вдрукувалося мені в підсвідомість міцніше, ніж горезвісна лампочка у піддослідних цуциків Павлова.

— Поїзди, кажеш, не ходили? А можеш пригадати: до поштовху чи після?

Експерт відповів не одразу. У мене взагалі виникла підозра, що він не хоче продовжувати цю тему. Та кульочок кави на дурняк зобов’язував. І він буркнув:

— Не до і не після, а внаслідок поштовху. Так подейкували. Начебто небезпечно було поїздам у тунелях рухатися. Ну, бувай, Сирота. Ще раз спасибі.

Не так уже й багато часу знадобилося мені аби з’ясувати, що того року крім масового зникнення порядних громадян було зафіксоване ще одне цікаве явище — масові переїзди їхніх родичів. Ні, я розумію, що житлове будівництво в нашій країні зростає, що все більше людей одержують нові омріяні квартири і так далі, і таке інше… Але щоб отак? Не ліпилося ні до якої статистики.

Практично всі згорьовані сім’ї одержали нову жилплощу в Києві. Щоправда, кілька, як було зафіксовано в наших архівах, «виписано в зв’язку з виїздом за межі міста». Я спочатку хотів підкотитися до начальниці прописки за уточненням, куди саме, але потім передумав. По-перше, ця дама, котра перефарбовувала волосся частіше, ніж брала ванну, на будь-яке, навіть суто офіційне прохання відповідала криком, що у неї і без цього роботи стільки, що ніколи голови підняти. І взагалі, нас би на її місце! А по-друге, були у мене глибокі побоювання, котрі, до речі, потім справдилися, що мадам «стукає» в Контору. Тому я вирішив зосередитися на сім’ях отих двох машиністів, бо тут ніякого криміналу з мого боку офіційно не було: справи про розшук не закрито, ніяких заяв щодо визнання мертвими в судовому порядку теж не надходило. Чекісти, знову ж таки, офіційно, повернули справи нам. Отже — якщо подзвонити з телефону-автомату на роботу комусь із заявників, то ризик засвітитися перед кадебістами мінімальний. Навіть, якщо вони прослуховують мої службовий та домашній телефони.

А тому вже наступного ранку у мене в кабінетику сидів молодий майор авіації, син отого машиніста, котрий неодноразово обирався делегатом партз’їздів і ледь не став Героєм Соціалістичної праці. Я одразу повідомив, що ніяких нових даних про долю його батька у нас немає — і то була правда. Проте, вирішено ще раз перевірити його заяву з новими силами. І це була напівправда, бо таке рішення прийняло не моє начальство, а я особисто.

Майор несподівано посміхнувся з почуттям виразної полегкості:

— Ну, слава Богу! Бо я вже подумав, що хтось із моїх курсантів у щось встряв.

— Курсантів? То ви не літаєте, а вчите?

— Відлітав своє. Зараз вчу. А за батька спасибі, що не забули. Бо якщо відверто — то боюсь, надаремне все це. Переконаний, що його давно вже немає в живих і є лише велика брехня, і вона житиме ще довго. Не ви її породили, маю на увазі вашу установу, і нічого, крім неприємностей собі ви тут не знайдете. Отже, пишіть, що родина зниклого громадянина такого-то не заперечує проти поновлення справи чи активізації, чи як там у вас? Мамі буде легше, бо вона все ще в щось вірить. А далі можете нічого не робити. Хай буде все так, як є.

Я демонстративно відчинив горішню шухляду столу і згорнув туди всі папери:

— Дякую, товаришу майоре, за розуміння. Тепер давайте поміняємося місцями. Ви запитуєте, я відповідаю.

Майор погодився:

— Яка справжня причина поновлення слідства по зникненню батька?

— Єдина. Ані ви, ані ваша мама не погодилися визнати його померлим згідно рішення суду. Отже, ви вірите, що він живий. Можливо, у вас є якісь факти, про які ви п’ять років тому не наважувалися говорити.

— Спасибі за відвертість. Тоді скажу: найголовніший доказ того, що батька вже немає — це поведінка людей з відомої установи на три літери. Мене сам Федорчук запрошував, вибачався, співчував, обіцяв докласти всіх зусиль, от тільки в очі не дивився. Залишки совісті, видати, десь там, на дні про себе нагадували. Я переконаний, що батько і дядько Кирило, його напарник, загинули на робочих місцях. А вся ця баєчка: «Зникли по дорозі до депо» — то виключно аби власні голови зберегти. Тут он стрілочника на «Київ-товарна» придушить — і то скільки крику! Але все це, інспекторе, виключно припущення та інтуїція. Ну, може передчуття, як у колишнього, але все ж таки літуна.

— У нас з вами, майоре, ситуація однакова. Бо крім передчуття та інтуїції у мене є ще кілька фактів, які купи не туляться. А вийти з ними на люди — означає опинитися, в кращому разі, в Кирилівці. Із довічним діагнозом. А то й на Берківцях.

— Що ж, тоді давайте поміркуємо разом. Мій батько, визнаю, був відомою в Києві людиною. Але ж не членом Політбюро і навіть не членом ЦК. І що відбувається після того, як він зникає? Мене із далекосхідної льотної військової частини переводять не більше, не менше — в загін підготовки космонавтів. Потім, щоправда, на парашутних тренуваннях одержую травму. Одна операція, друга… відлітався. Таких же, як я, з цього самого загону в аналогічних ситуаціях прилаштовували до військкоматів і то не в столицях. Та й край! А мене — до Києва, додому. В елітне військове училище. І мені, практику без вченого ступеня, дають виконуючого обов’язки доцента. І два аспіранти кандидатську пишуть, аж іскри летять — теж для товариша майора. Іще не встиг чемодани розпакувати — будь ласка, ордер на квартиру в довоєнному будинку через дорогу від служби! Капітально відремонтовану. А у нас полковники на маминій кухні конспекти пишуть… вибачайте, щось я завівся.

— Нічого, нічого. Ми ж і без свідків, і без магнітофонів. Продовжуйте.

— Я ж не ідіот, хоча й бабахнуло тоді об землю мене добряче. Я ж свою висоту знаю. Це вони переді мною свої гріхи за батька замолюють. Аби я, не дай Боже, не почав по-справжньому правди шукати. Моїй мамі он щороку пропонують заяву до суду написати, мовляв, тоді персональну пенсію одержить, як вдова делегата з’їздів. А мама у відповідь: «Покажіть мені його мертвим, тоді напишу». Ну, а я вже за нею, мовляв, не хочу матір травмувати. Але, як розумієте, це відмовка. Сам не можу.

Перейти на страницу:

Лапікура Валерій читать все книги автора по порядку

Лапікура Валерій - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Поїзд, що зник отзывы

Отзывы читателей о книге Поїзд, що зник, автор: Лапікура Валерій. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*