Наступна станція — смерть - Лапікура Валерій (читать книги полностью .TXT) 📗
Біля естради з оркестром ще на момент нашої появи в дверях відбувалась якась незрозуміла метушня. Коли ж до потрібного столика залишилося пройти усього кілька кроків, чийсь владний голос із виразно командирськими інтонаціями гаркнув:
— Мовчати! Всім встать! Панове офіцери!..
Гамір вщух, народ повернувся до естради і побачив там, у самому центрі оркестру, п’янючого, мов чіп, капітана Радянської Армії в польовій формі. В руках він тримав відібрану в музиканта трубу, а перед естрадою закінчували шикуватись в шеренгу по одному ще п’ять хоробрих захисників Вітчизни зі шклянками коньяку в правицях. Аби не впасти від надміру випитого, лівою рукою кожен міцно вчепився за портупею сусіда.
— Гімн! — загорлав той, з трубою, і підніс інструмент до губ.
Усі, включно з нашою опергрупою, остовпіли. Бо товариш капітан заграв не «Союз нерушимый» і не «Живи, Україно, прекрасна і сильна», і навіть не «Ще не вмерла», хоча останнє уявити дуже важко, — ми ж не в Мюнхені і не в Торонто!.. Офіцер почав, оркестр дружньо підхопив… «Боже, царя храни!» А п’ятірка патріотів, тверезіючи від благородних почуттів, заревла, кожен у власній тональності: «…сильный, державный, царствуй на славу, на славу нам!» Щелепи в усіх повідпадали, всі впірилися в естраду — крім двох людей, яким не зрадила витримка. Першою була наша брюнетка, котрій не треба було вже зіштовхувати косметичку зі столу, бо її партнер і так відвернув голову на 180 градусів. Жіноча рука блискавично простяглася до скляночки, з якої пив чолов’яга. Але в цей час в розвиток подій так же блискавично включилася холоднокровна особа номер два, старий чекіст у смокінгу офіціанта. Рефлекси його не зрадили. Він упустив на підлогу фужер та рушник і, перш ніж вони впали на килимок, його руки міцно, мов лещата, затисли долоню отруйниці разом з флакончиком. Та так міцно, що вона від болю ледь не втратила свідомість. Її дикий вереск повернув до тями нашу групу і ми за лічені секунди в прямому розумінні слова на руках винесли парочку з-за столу у фойє. Мужчина, щоправда, при цьому випадково налетів причинним місцем на ріжок столу, але то навіть краще — не зміг чинити опору. Жартики п’яних офіцерів обійшлися дорого їм, зате дуже допомогли нам, бо майже ніхто не звернув увагу на миттєву акцію Київського карного розшуку.
Уже в вестибюлі я раптом голосно розреготався. Старий здивовано глянув на мене:
— Ти чого?
— Несемо, як ікону Казанської Божої Матері,- на руках і під «Боже, царя храни!» Рєпіна на нас немає!
— Хреста на тобі немає, а не Рєпіна, — відреагував Старий, котрий, хоч і вважав себе атеїстом, однак ніколи не поминав надаремне ані Господа, ані Матір Божу.
Але тут повз нас, грюкаючи чобітьми, як копитами, вже промчав до ресторану підсилений комендантський патруль. З-під землі вони виринули, чи що? Вірнопідданий спів трансформувався в класичну п’яну армійську бійку з биттям посуду.
Солдатики комендантської роти з автоматами в руках вистрибували зі свого автобусика, коли ми виносили обох затриманих через двері головного входу до нашого обдертого «газика».
Я ще встиг проспівати «Броня крепка и танки наши быстры…», але тут же заробив могутній потиличник від Старого — і стулив писок.
Від автора: звичайно, в історію з виконанням царського гімну в радянському ресторані повірити важко. Проте коли я дізнався з вірогідних джерел прізвище отого хвацького капітана, всілякі сумніви мене одразу полишили. Бо Гуртовенко Олександр Олександрович, син, онук, правнук і праправнук офіцерів Радянської та дореволюційної армій, міг і не таке! Ми познайомилися з ним в Золотоноші, де він, вигнаний з повітряно-десантних військ за «образу словом і погрозу дією генералу Н.» дослужував комбатом у бригаді протиповітряної оборони. А я тягнув там строкову після Університету.
Справді, Сан-Санич міг і не таке. Якось комендант гарнізону прокинувся після могутньої чорної випивки і побачив у себе на грудях власні хромові чоботи. Він швиргонув їх куди подалі і за мить дикий комендантський зойк зірвав на ноги офіцерський гуртожиток і прилеглу до нього територію. Бо чоботи хтось прив’язав на шворці до предмету чоловічої гордості нещасного офіцера. Подейкували на капітана Гуртовенка, однак він спокійно пояснив, що справді, о третій ночі, коли всі вже лежали під столом, особисто дотяг колегу до його кімнати і поклав на койку. А хто вже потім, що саме і за що коменданту прив’язував, то не його, Гуртовенка, клопіт. Пити треба було менше!
А ви кажете — гімн!
Олекса Сирота:
Музичні імпровізації ансамблю під управлінням О.О.Гуртовенка знайшли гідну оцінку у спеціальній постанові Головного управління культури Київського міськвиконкому «Про неприпустимі порушення репертуарної політики окремими колективами Київського об’єднання музичних ансамблів (КОМА)». Найуживанішими словами в постанові, як водиться, були: вказати, попередити, увільнити, оголосити… і, наприкінці: «створити міжвідомчу комісію для поглибленого вивчення з метою подальшого недопущення…» Наскільки я знаю, справу доручили комсомолу, і він, як водится, її блискуче завалив. Але то вже не наш, ментівський, клопіт. Ми своє зробили. Особу злочинниці встановлено, її саму виявлено і затримано. На додачу — упереджено ще одне вбивство. Решта — то вже для прокуратури, яка починає бити копитами, коли всю брудну роботу виконали інші. Хлопцям і дівчаткам з Різницької дістануться всі лаври — і на голову, і в суп. А з нас, можливо, познімають накладені раніше стягнення. І дадуть догуляти три тижні минулорічної відпустки.
Догуляти мені не дали. Хоча і прокурорські візники цього разу не гнали коней. Ще б пак! — десять епізодів убивств і одна спроба. Все це в особливо підступний спосіб, із заздалегідь обдуманими корисливими намірами. До того ж, злочинець — дама. Тільки не пікова, як у Пушкіна, а трефова. За такий пасьянс летять великі зірки з погонів або прокурорських петличок і перевиконується ліміт по смертним вирокам. Боюсь, що в нашій країні планової економіки існує і такий норматив.
Від автора: перепрошую, що знову перебиваю розповідь Олекси. Аналогічна кримінальна історія з великою кількістю жертв трапилась у Києві років через десять. І знову злочинцем виявилась жінка, а знаряддям вбивства — отрута, в даному випадку талій… Щоправда, ця отруйниця не належала до кримінального світу. Вона працювала у звичайній їдальні пересічної середньої школи на Куренівці. Мотиви — спочатку корисливість, потім помста (не так хтось подивився) і, нарешті, патологічна заздрість (чому «вони» живуть краще, ніж я?)
Олекса Сирота:
Одразу після повернення до Управи Генерал наказав мені підготувати всі необхідні папери якомога старанніше і без поспіху. Слова «без поспіху» начальник підкреслив інтонацією. Я зрозумів — і на Різницькій, і на Богомольця зараз гарячково накручують міжміські телефонні коди. Бо одна справа — зіпхнути братній республіці кілька «висяків», а інша — встигнути в чергу за нагородою, котру не ти здобував. Останнє, що я почув, коли зачиняв двері генеральського кабінету: «Москві ми першими доповіли!»
Я спустився у підвал до КПУ, себто «камер попереднього ув’язнення». Не плутати з абревіатурою Компартії України! Біля дверей, за якими сиділа наша Курощапова, сопіли, штовхались і матюкались за право зиркнути у вічко кілька старшин та сержантів нічної зміни. Я тихо підкрався і дав крайньому сержантові потужного ляща з відтяжкою нижче спини. Він з диким вереском підскочив, налякавши решту братії.
— Ану, киш звідси! — гукнув я. — Це вам що — жіночий душ на пляжі? Збоченці недороблені! Щоб вашого духу тут!..
Цікавих здуло, мов папери зі столу на сильному протязі. Залишився зніяковілий черговий, до якого я і звернувся вже без крику:
— Те, що я зараз увійду до камери, нічого не означає. Є там хтось, крім затриманої, чи немає — не твоє собаче діло! Стояти лобом в двері і не моргати! Не зводити очей, доки не здамо в Лук’янівку. Буде плювати у вічко — терпи! Прикрутить по малій потребі — напудиш у штани, але з місця не зрушиш. На бабі десять вбивств, а ви тут кімнату сміху влаштували. Відчиняй двері!
