Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаем книги бесплатно .TXT) 📗
Отже, вони стежили за ним, це був умисний напад, з ним хотіли покінчити, й це могло бути лише наслідком його відвідин пана Ганса-Юргена Зікса. Напрошувався ще один висновок: власник фірми не хотів, щоб швейцарський журналіст зустрівся з колишнім групенфюрером СС Рудольфом Зіксом. Не хотів — не ті слова. Якщо пішов на карний злочин, мав серйозні підстави не допустити побачення Карла з групенфюрером.
А може, він усе ж помиляється й на нього напали звичайнісінькі хулігани?
Лише тепер Карл помітив на стільці поруч з ліжком свіжу сорочку й світлий костюм. Отже, Гюнтер уже встиг потурбуватися про нього.
Карл підвівся з ліжка. Двері праворуч вели до ванної, увімкнув душ і довго стояв, з насолодою відчуваючи, як холодна вода бадьорить тіло. Не почув, як до кімнати ввійшов Гюнтер — побачив його вже у дверях ванної. Кивнув, буцімто нічого не сталось. Але Гюнтер дивився стурбовано.
— Ти дивишся на мене, як на диво…
— Уперше бачу людину, що вже вмерла й жива. Ну, і як на тому світі?
— Не дуже приємно…
— А я думав, — зауважив Гюнтер, — тебе влаштували до раю! І перебувати б тобі там довічно, коли б не пан Герхардт Каммхубель.
— Як-як?
— Пан Каммхубель, учитель місцевої гімназії.
— Він видався мені симпатичним.
— Не те слово, — підніс Гюнтер пальця вгору, — він — утілення всіляких чеснот!
Каммхубель чекав на них за столом, застеленим білою скатертиною. Ніяковіючи, Карл почав пробачатися й дякувати, але Каммхубель осміхнувся так щиро й доброзичливо, що в хлопця відлягло од душі.
— Аннет, — голосно покликав господар, — неси каву, поки не охолола!
І знов Карл почав пробачатись, що порушив уклад життя господаря, та, побачивши Аннет, замовк, уражений. Чекав появи дружини вчителя, а каву принесла молодесенька дівчина років дев’ятнадцяти. Було в ній щось таке, що одразу привертає увагу, мабуть, манера високо тримати голову — це свідчило про рішучість характеру, про незалежність, Любителі легкого флірту намагаються обминати таких, вважаючи гордячками й недоторками.
Аннет осміхнулася Карлові й, поставивши кавник, подала йому руку; дивилася просто у вічі, без тіні манірності, грайливості, трохи запитувально, мовляв, що це за один і чого він вартий? Певно, перше враження було приємне, бо осміхнулась ще раз, показавши рівні дрібнуваті зуби.
Карл помітив: очі в дівчини сині, навіть темно-сині, такі мають переважно білявки, а ця була шатенка, мало не смаглявка.
— Моя племінниця, — представив Каммхубель дівчину врочисто, й Карл зрозумів, що старий любить Аннет й пишається нею.
Сіли за стіл. Кілька разів Карл перехоплював цікаві погляди племінниці й трохи ніяковів, зате Гюнтер почувався вільно, жартував, розмовляв голосно: мав добре поставлений голос і підкреслено демонстрував це, начебто хотів привернути увагу дівчини.
Каммхубель їв швидко, скоса зиркаючи на Карла. Той зрозумів це по-своєму й знову почав пробачатись, але вчитель зупинив його, запитавши:
— Ви знаєте, хто на вас напав? Мабуть, ні! — Кивнув на Гюнтера: — Мені відомо, що ви лише вчора приїхали до Загена. І вже стали кісткою в горлі пана Зікса.
— Чому ви так гадаєте? — здивувався Карл.
— Тому, що я знаю одного з двох, що намагалися вас убити. Генріх Роршейдт тут відомий багатьом. Кажуть, був охоронцем чи денщиком у старшого брата пана Зікса.
Карл перезирнувся з Гюнтером. Каммхубель помітив це, бо мовив розважливо:
— Я не знаю, що привело вас до нашого невеличкого міста, й не розпитуватиму, але одразу мушу попередити: в цьому домі дотримуються цілком певних поглядів. Ми не співчуваємо нацистам — навпаки, якщо ви… Моїм людським обов’язком було допомогти вам, а тепер…
Це прозвучало дещо пишномовно, якось старомодно, та Карл подумав, що Каммхубель має право сказати таке, зрештою, чому людині заборонені ті або інші погляди? Вони з Гюнтером теж не співчувають нацистам, хоча дізнався б цей, трохи допотопний, учитель, хто був Карлів батько, напевне, не витягнув би його з води.
Карлу захотілось вийти з кімнати. Боявся глянути на Каммхубеля.
Відповів Гюнтер.
— Ми, пане вчителю, — у його голосі прозвучали навіть якісь інтимні нотки, — поділяємо ваші погляди, та й взагалі, хто в наш розумний час може співчувати фашизмові? Хіба що покидьки!
— Кожен нацист — покидьок… — пробуркотів Каммхубель.
— Цілком справедливо! І вчора ми мали змогу переконатися в цьому ще раз.
— Так, цей Роршейдт дуже небезпечний. Вам не слід залишатися в Загені.
Карл уже оговтався і втрутився в розмову:
— Але ж маємо тут справу. Не варто було їхати із Швейцарії, аби втекти одразу.
— Звичайно, — згодився Гюнтер, — ми, що б не сталося, доведемо діло до кінця!
Карл подумав, як були б вражені господарі дому, коли б він зараз відверто розповів про мету їхньої подорожі. Певно, учитель не схвалив би, а Аннет?
Скосив очі на дівчину — вона всміхалась Гюнтерові, і на щоці в неї з’явилася така приваблива й гарна ямочка, що Карлові схотілось торкнутися до неї. Зрештою, він бачив і не таких красунь, в одної — ямочка, в другої — чорні брови, в третьої…
Мовив швидко:
— Вчора я мав честь відвідати пана Ганса-Юргена Зікса й просив у нього дозвіл на зустріч із його братом Рудольфом. Боюсь, що замах на мене — результат цих відвідин.
Він замовк так само несподівано, як і почав, — за столом запанувала тиша. Карл дивився на вчителя й бачив, що той втупився в нього очікувально, та мовчав; знав, чого чекає від нього Каммхубель, — аби розповів про причини відвідин Зікса, та не хотів більше брехати й не міг сказати правду.
І знову на допомогу прийшов Гюнтер:
— Ми збираємо матеріали про військових злочинців, а пан Рудольф Зікс входив до есесівської еліти. Я до нас дійшли чутки, що він зовсім не божевільний.
— Колись про це писали в газетах, — ствердив Каммхубель, — але ж преса так нічого й не довела. Та й справа ця давня.
— Це не виправдовує злочину.
— Боже мій, — скрушно зауважив учитель, — звичайно, але ж останнім часом у нас тут, у Західній Німеччині, не можна згадувати старе. Мовляв, було, та загуло, й нема підстав ворушити брудну білизну.
— Ви загенський старожил, — вкрадливо почав Гюнтер, — і чи не могли б підказати спосіб побачитися з Рудольфом Зіксом?
Вчитель замислився. Потім мовив поморщившись:
— Треба спробувати. Але справа ця непевна і, ви вже мали змогу переконатися в цьому, небезпечна.
— Ми згодні на все! — вигукнув Гюнтер.
“Звичайно, коли йдеться про мільйон, — подумав Карл, — можна ризикнути. Тим більше, що до групенфюрера піду я…”
Але ж не було іншого виходу, він пішов би все одно — тепер не лише заради грошей, а й через амбіцію. Сказав упевнено:
— Чи не варто пострахати Зікса? Я б міг упізнати Роршейдта, та й ви — свідок.
Учитель подумав і заперечив:
— Пробачте, це б мало сенс, якщо б вас убили. Прокуратура не змогла б відкараскатись від справи, й Роршейдт навряд чи викрутився б. А тепер у поліції з вас лише посміються. У Загені все зв’язане з фірмою Зікса й підвладне йому.
— От бачите, що ви наробили, рятуючи мене! — засміявся Карл.
— Доведеться спокутувати свою провину, — в тон йому відповів Каммхубель. — Сьогодні я переговорю з однією людиною… Але вам, гер Хаген, поки що не варто з’являтися в місті. По-перше, це одразу насторожить Зікса й вам навряд чи вдасться, навіть з моєю допомогою, побачитися з групенфюрером. Крім того, Роршейдт може повторити спробу прибрати вас — тоді вам не допоможе сам господь бог. Залишайтеся в нас. Ми з Аннет запрошуємо, якщо вас влаштовує наша не вельми комфортабельна оселя.
Карл подивився на дівчину. Йому хотілося залишитись — почувався в Каммхубеля зручно й затишно, але як поставиться Аннет до дядькової пропозиції? Не побачив на її обличчі незадоволення чи фальшивої привітності, дивилась відкрито і, Карлові здалось, очікувально, та, може, справді тільки здалося, бо йому хотілося сподобатись дівчині, й перспектива провести в товаристві Аннет хоча б день видавалася заманливою.
