Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаем книги бесплатно .TXT) 📗
Хетель простягнув руку.
— Дайте пістолет…
Ангель хотів уже віддати, та передумав. Відчинив двері, прислухався, заховав зброю.
— Це син фрау Шварцвеллер.
— Аби він не сунув свого носа в пікап… — захвилювався Хетель.
— Пильнуватимемо.
— Мусимо зробити так, щоб він не відлучався звідси. Бовкне ще десь…
— Так, його приїзд ускладнює справу, — погодився Ангель. — Підемо глянемо, що це за цуценя.
Ганс Шварцвеллер плюскотівся біля умивальника, прилаштованого у дворі, коли на ґанок вийшли Ангель і Хетель. Мати встигла попередити його, що здала верхні кімнати, Ганс одразу помітив постояльців, та чомусь зніяковів — був у самих трусах і удав, що не побачив їх. Продовжував умиватися, наче нічого не сталося, та з-під руки непомітно ще раз зиркнув на постояльців — і впустив мило в миску. Низько нахилившись над мискою, виловлював слизький змилок. Слава богу, що не зустрівся з ними віч-на-віч!
Сьогодні вранці Ганс купив «Фольксштімме» і дорогою сюди встиг переглянути газету. На першій сторінці увагу хлопця привернули три портрети. Підпис під одним з них свідчив, що це — колишній штурмбанфюрер СС Вольфганг Хетель. Прізвище ніби знайоме, спочатку не міг пригадати — звідки, та потім згадав і навіть облаяв себе, що міг хоч на короткий час забути: про есесівського офіцера Вольфганга Хетеля розповідав покійний батько, і ця розповідь настільки вразила Ганса, що він міг повторити її мало не слово в слово.
У батька зібралися друзі, вони пили шнапс, і навіть батько випив чарку, більше йому не можна було — тяжко хворів і цю маленьку чарку випив так, щоб не помітила мати. Але друзі його пили, вони зробилися балакучими. Розмовляли про все на світі, і нараз хтось згадав, що вичитав у газеті: колишній гітлерівський злочинець Вольфганг Хетель вийшов з тюрми і оселився в Альт-Аусзее. І тоді батько почав розповідати ту історію — всі замовкли й слухали його, забули про шнапс і про їжу, а мати стояла в дверях і витирала очі кінцем фартуха…
«… Це було навесні сорок п'ятого. Всі знали, що війна кінчається, росіяни вже стояли на Одері, але тут було ще багато німців, навіть дуже багато — весь час по дорогах рухалися колони грузовиків, з'явилися розкішні легкові автомобілі, — не минало дня, щоб я не побачив «хорха», «мерседеса» чи «опель-адмірала». Це означало: нашим краєм зацікавилося велике начальство. Пошепки розповідали, що десь у горах створюють резиденцію для самого Гітлера і ніби сам рейхсфюрер СС Гіммлер уже тут. Потім ми дізналися, що це був не Гіммлер, а Кальтенбруннер, але яке це мало значення. Все одно есесівці лютували: виганяли людей із насиджених місць, мобілізовували на роботу, примушували копати протитанкові рови, будувати бліндажі та різні укриття. І всюди висіли накази, розпорядження. І всюди погроза: за невиконання — смертна кара.
Наша садиба, бачите, стоїть осторонь, та дійшла черга і до нас. Ельзу з батьком примусили за двадцять чотири години виїхати, а мене мобілізували на будівництво оборонних споруд.
Ми копали протитанкові рови в долині. Це була важка виснажлива праця, і ввечері всі ми падали від утоми. Та ще як навмисне завзялися холодні дощі із снігом, розвезена сотнями ніг, земля перетворилася на рідке багно, в окремих місцях воно доходило до колін, взуття в усіх розкисло, почалися хвороби — розумієте, як було мені з моєю болячкою, котру викашлюю і по сей день?
Нас було трохи більше сотні — мешканців навколишніх сіл і хуторів, командував нами унтершарфюрер СС Врук. Коли я зараз згадую есесівців, усі вони уособлюються в постаті цього Врука і ще одного, про якого, власне, і йтиме мова. Але раніше про Врука.
Уявіть людину, досить високу і широку в плечах, мало не з квадратним обличчям і маленькими очима. Тепер такими малюють есесівців карикатуристи, вважаючи, що це втілення зла і грубої тваринної сили, але ж уявіть такого живим, і він має над вами безмежну владу! Врук знущався з нас, як хотів. Мало того, що ми працювали від зорі до зорі з короткою перервою на обід, унтершарфюрер протягом дня відбирав десяток-півтора людей, котрі, на його погляд, погано працювали, і давав їм додаткове завдання на вечір. Усі падали з ніг, і не в одного виникала думка, що краще вже смерть, ніж таке життя.
Одного разу нас підняли раніше, ніж завжди. Але диво-дивне: ми не почули вруківської лайки. Спочатку зраділи, вирішивши, що він або захворів, або подався кудись у справах. Та все обернулося значно гірше. Нас вишикували по одному в ряд незамкнутим прямокутником. Під'їхала машина, і з неї вийшли три офіцери. Попереду — штурмбанфюрер СС в опуклих окулярах. Він зупинився там, де прямокутник переривався, і мовив:
«Сьогодні вночі в протитанковому рові вбито унтершарфюрера СС Врука. Це зробив хтось із вас. Злочинець повинен зараз вийти із строю. Якщо він не зголоситься, буде розстріляно кожного десятого».
Усі мовчали, і чути було лише, як розбиваються об калюжі водяні патьоки.
Штурмбанфюрер почекав трохи і сказав: «Я даю вам три хвилини».
Глянув на годинник, обернувся до офіцерів і про щось заговорив з ними.
Ми стояли, переступаючи з ноги на ногу, і також чекали. Я стояв праворуч від штурмбанфюрера, зовсім близько від нього, дивився, як жестикулює він, пояснюючи щось офіцерові, як зареготав раптом — задоволено і самовпевнено. Тільки тоді до мене дійшло сказане ним, і я жахнувся. Адже розстріляють кожного десятого. Мабуть, тоді я злякався, бо непомітно скосив очі й почав лічити — я був десятий. Я рахував двічі чи тричі, та помилки не було: я був десятий!
Не знаю, скільки часу минуло відтоді, як я почав лічити, та раптом зрозумів, що стою праворуч од штурмбанфюрера, а рахувати, певно, почнуть з того боку. Нас же всіх — сто сім (це я знав точно — одержували хліб та приварок щодня для ста семи чоловік).
Отже, я вже не десятий.
Тоді я зрадів. Потім мені було соромно і за переляк, і за подальшу радість, мені соромно за це й зараз, я нікому не казав про це, вам лише вперше, можливо, мені тепер буде легше — всі ці роки точив мене черв'ячок і щось лежало тут, усередині, бруднувате й колюче: згадаю — і болить…
Але тоді я думав лише над одним: звідки почне рахувати штурмбанфюрер?
Він обернувся до нас, підніс руку з годинником мало не до носа, різко опустив її і мовив:
«Три хвилини минуло. Але це буде дуже просто — розстріляти кожного десятого. Десять чоловік із ста — і всього десять шансів із ста, що буде розстріляний злочинець. Це несправедливо, чи не так, панове?»
Він звертався до нас, наче ми мали право погодитися з ним чи заперечити; ми могли лише стояти й мовчати, ми були цілком в його волі.
Штурмбанфюрер вів далі:
«Зробимо так, панове. Якщо ви довіряєте мені, я сам відберу цю злощасну десятку. Звичайно, мені важко гарантувати, що злочинець неодмінно попаде до неї, — і все ж наші шанси значно зростуть».
Він знущався з нас, а ми переступали з ноги на ногу й мовчали — сто сім мокрих, голодних і безправних людей.
«Ваше мовчання розумію як згоду, — продовжував штурмбанфюрер. — Прошу дивитися мені у вічі, я спробую по очах догадатися, хто з вас міг вчинити «цей жахливий злочин».
Офіцери засміялися. Видно, їм подобався цей спектакль.
Штурмбанфюрер рушив уздовж строю. Він пішов із протилежного боку повільно, не звертаючи уваги на багно, воно хлюпало під його блискучими чобітьми, і всі ми чули це хлюпання — бо кожний крок міг принести смерть одному з нас.
Нараз хлюпання припинилося: штурмбанфюрер зупинився перед літньою людиною в намоклому, з обвислими крисами капелюсі. Я знав його — гаражний слюсар з Унтеркрімля.
Невже він перший?
Штурмбанфюрер постояв трохи напроти нього і раптом мовив:
«У тебе нездоровий колір обличчя, і ти, мабуть, — скоро все одно помреш. Так…» — махнув рукою і пішов далі.
Він помилився — цей слюсар живе і зараз, я бачив його минулого тижня, коли їздив за продуктами до Унтеркрімля.
Першим, кого відібрав штурмбанфюрер, був зовсім ще молодий хлопець — гадаю, йому не стукнуло й двадцяти трьох, він сильно накульгував і тому не потрапив до армії.
