Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаем книги бесплатно .TXT) 📗
Тепер Сергій і не думав ображатися за «шкета». Дивився, як спритно крутить Дороженко баранку, і уявляв, що його батько мав такі ж великі й сильні руки.
Батька Сергій знав лише з фотографії — він і мати перед весіллям: зовсім ще молодий, як їхній шкільний комсорг Валера. Тепер батькові було б лише трохи менше, ніж Дороженкові, раніше Сергій не уявляв його старим — тільки зараз подумав, що батько мав би тепер під сорок, він би захистив їх, і Сергієві не довелося б отак іти до директора. Але Сергій ніколи не матиме батька, і від усвідомлення цього зробилося щімко й шкода самого себе, та вони вже виїхали на Хрещатик — хлопець забув і про Дороженка, і про домашні неприємності, вперше їхав легковою машиною Хрещатиком, і це було головне; з «форда» Хрещатик видавався зовсім іншим — Сергій подумав, що приймає військовий парад, а люди, які поспішають тротуарами, — колони демонстрантів, він навіть узявся за поруччя і трохи підвівся, встав би зовсім, коли б не Дороженко; згадав картину: хтось з командармів стоїть в автомобілі перед червоноармійцями — щоправда, краще б на коні, у будьонівці, з наганом і шаблею, але гарно й так: відкритий «форд» з шкіряними сидіннями і Володимир Петрович за кермом…
На Інститутській Дороженко зупинився. Сергій чекав його кілька хвилин — крутився на сидінні, крадькома натискаючи на педалі й обмацуючи різні ручки й кнопки. Володимир Петрович з'явився з довгим худющим чоловіком у пенсне — Сергієві чомусь він нагадав змію, яка піднялась на хвості й розгойдується, та схожість була лише зовнішня, доктор дивився лагідно і весь час посміхався трохи винувато, наче просив пробачення.
«Форд» в'їхав у їхній двір, і Сергій, побачивши на ганку Пашку Міну, недбало відкинувся на спинку. Варто було посидіти так хоч з хвилину, щоб Пашка зміг усвідомити всю Сергієву велич, та доктор уже грюкнув дверцятами — Сергій забув і про Пашку, і про малечу, яка одразу оточила автомобіль.
Як Надя?
Доктор уважно вислухав її, зняв пенсне і подивився навколо, наче шукав когось. «Чого?» — кинулась мати. Доктор глянув на неї сердито.
«Ех, — мовив роздратовано, — чому не покликали раніше? — Замислився на хвилину. — Маєте самовар?» «Так…»— мати заглядала йому в очі прохально. «Поставте, — наказав доктор, — потрібний окріп».
Мати кинулась на кухню, та Сергій випередив її. Виніс старий мідний самовар з медалями, на яких були зображені вусаті царські обличчя, на двір, накидав соснових трісок, підпалив і поставив трубу. Через двері бачив — мати вийшла з доктором і Дороженком до кухні. Почув, як Володимир Петрович докоряв їй:
«Чого мовчала, Михайлівно? Горда, від робіткому ніс вернеш! Попросити боялась?»
«Незручно», — зітхнула мати.
«А те, що діти жирів не мають — зручно? — розсердився Дороженко. — Я там приніс трохи масла, смальцю й крупи».
«Не знаю, як і дякувати».
«Не мене. Це від хлопців. І не дякуй, бери і все. Дітям це, ясно? А завтра зберемо робітком і подивимось, що можна зробити. Може, виб'ємо путівку в санаторій, чи щось таке».
Самовар закипів, і Сергій зазирнув у кухню.
«Окріп готовий», — повідомив доктора, та дивився на Дороженка. Наказали б зараз: всунь заради нього руку в самовар, всунув би, не вагаючись.
«Рушник!» — наказав доктор. Вилив окріп у миску, поніс до кімнати. Сергій хотів просковзнути за ним, та Дороженко перехопив його.
«Пацанам там робити нічого, — прошепотів. — Давай краще кашу варити».
Сергій заходився коло примуса. Накачував і думав — що там? Поставив каструлю. Дороженко міряв кухню навскіс широкими кроками. Мовчали. Раптом Володимир Петрович запитав:
«А де третій?»
«Хто — третій?» — не зрозумів Сергій.
«Брат — як його?..»
«А-а, Петько. Де ж йому, гасає у дворі».
Знову помовчали. Двері з кімнати відчинилися нечекано — доктор стояв у них і щось пояснював матері. Сергія вразила метаморфоза, що відбулася з ним: чи то голова пішла в тулуб, чи то плечі піднялися, нагадував перевернутий знак оклику, до якого невміло домальовані руки.
Лікар підняв руку, щоб поправити пенсне, Сергієві здалося, що вона зараз відірветься, та доктор, певно, відчувши це, засунув її у кишеню. Говорив:
«Це була крайня міра, і все могло статися… У дівчинки крупозне запалення легенів, тепер небезпека позаду — спокій і харчування».
Вже потім Сергій дізнався, що лікар, оглянувши сестру, лише похитав головою. Врятувати її могло лише чудо — і він наважився. Намочивши рушник в окропі, загорнув у нього кволе тіло: це було ризиковано, Надя могла одразу померти, але вона померла б однаково, а так усе ж були шанси.
Дівчина хрипіла, очі в неї вилізли з орбіт, здавалося, життя вже залишає її, та поступово дихання вирівнялось — криза минула.
Мати стояла поруч з доктором. Певно, і чула і не чула його, стояла, спершись на одвірок, і дивилася мимо, на ліжко, де лежала Надя. Лікар і Дороженко вже пішли, а вона стояла так само непорушно — закам'яніла у горі й радості.
Сергій прошмигнув повз неї. У кімнаті пахло ліками й паром. Надя дихала рівно, спала, а дід, ставши на коліна перед іконами, клав земні поклони.
«Слава тобі, господи всемогутній! — шепотів. — Почув наші молитви й змилостивився…»
А Сергій згадував Дороженкові співчутливі й пронизливі очі…
Дубровський насилу відірвався від дитячих спогадів. Непомітно зиркнув на Бонне, той сидів спокійно, а білочка спускалася по стовбуру за другим горішком — минуло кілька секунд, а здалося, бозна-скільки часу…
Звірятко схопило ще горішок і знову побігло ховати на дерево.
— Людина… та взяла б усі, — задумливо мовив Бонне, стежачи за білкою.
— Видно, вам остаточно зіпсували настрій, — зареготав Дубровський, — і я не знаю, що буде, коли ви не спіймаєте Ангеля протягом тижня…
Бонне втомлено махнув рукою:
— Жодного просвітку, — признався, — ми остаточно втратили слід.
Сергій підкинув на долоні горішки. Руда шубка білочки мелькнула за стовбуром. Звірятко висунулось і насторожено дивилося чорними бусинками очей.
— Вона не така вже й проста, як ви думаєте, — Сергій підніс білочці горішок. — І не заспокоїться, поки не видурить усі. Ви чули про Фрідріха Гартенфельда? — : запитав нараз.
— Той, що збирає відомості про нацистів?
— Так… — невизначено промимрив Дубровський. Раптом запитав руба: — Яких заходів ви вживаєте?
— Вивчаємо об'яви в пресі. Все, зв'язане з набором дівчат на роботу. У Відні й провінціальних містах. Поліція працює досить оперативно, і, гадаю, жодне підозріле оголошення не залишиться поза увагою. Якщо Ангель і Грейт ще в Австрії, ми неодмінно накриємо їх.
Дубровський віддав білочці останні горішки, обтер руки і відкинувся на спинку лавки.
— Здається мені, ви йдете хибним шляхом, — мовив, довірливо торкнувшись коліна Бонне. — Я недаремно назвав ім'я Фрідріха Гартенфельда. Він звернув увагу на деякі деталі, які можуть згодитися і вам.
Бонне мовив без особливого зацікавлення, певно, з ввічливості:
— Я ніколи не відмовлявся від порад і з охотою вислухаю вас. — І все ж не втримався, щоб не шпигнути: — Маю зараз вільну годину…
— І зможете опуститися до дилетантського рівня, — відпарирував Дубровський.
Бонне пожвавішав. Жартівливо тицьнув ліктем Сергія в бік.
— Ми достатньо знаємо один одного, щоб не ображатися на дрібниці. Катайте, вислухаємо концепцію вашого Гартенфельда.
— Вона заслуговує на увагу. — Сергій не сприйняв жартівливого тону Люсьєна і говорив серйозно, навіть сердито. Це подіяло: Бонне припинив погойдувати черевиком, повернувся до Дубровського. — Є відомості, що Ангель після своєї, так би мовити, смерті працював під керівництвом Роберта Штайнбауера…
— Це того, який?..
— Фашистський герой, — ствердив Сергій. — Колись він тут, в Австрійських Альпах, ховав есесівські скарби. Його затримали місцеві патріоти, передали американській військовій адміністрації, з якою він швидко знайшов спільну мову. Так от, Гартенфельд повідомив мене, що останнім часом у районі Зальцбурга, надто поблизу горезвісного Топліцзее, помічено активізацію колишніх есесівців. Він зв'язує це з тим, що невдовзі минає двадцятирічний строк зберігання коштів на шифрованих рахунках у банках — певно, есесівці намагаються дібрати ключі до цих рахунків. Хтось шукає, а хтось стоїть на перешкоді. Поцікавтеся в поліції — вам розкажуть про кілька загадкових убивств саме в тутешніх місцях.
