Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаем книги бесплатно .txt) 📗
Кремер потягся до пляшки. Вино переливалося у фужер пінною цівкою, пускало бульбашки і бризкало — це подобалось Карлові, і він нарочито повільно наповнював келихи.
Рипнули двері — Кремер ледь не розлив вино. Невдоволено зиркнув на офіціанта, що зазирнув так невчасно. До того ж приніс рахунок, хоча ніхто його й не просив.
— Повітряна тривога, панове! — повідомив офіціант. — Прошу розрахуватись і спуститись до бомбосховища.
Говорив спокійно, видно, не раз уже вимовляв ці слова і звик до затемнень, тривог, гулу літаків у нічному повітрі. Дрезден фактично не бомбили; його жителі ставились до повітряних тривог несерйозно і розповіді про нічні масовані нальоти, за яких гинули цілі міста, вважали перебільшеними.
Кремер невдоволено поморщився; перспектива провести годину чи дві в підвалі разом з п’януватими відвідувачами ресторану зовсім не приваблювала його. Розрахувавшись, запитав у Ерні:
— Ти дуже боїшся бомбардувань?
Дівчина невизначено знизала плечима.
— Я бачила це лише здалеку.
— Ця тривога, певно, несерйозна, — легковажно вирішив Кремер. — Давай втечемо до парку. Все одно машину сюди зараз не пропустять.
Вони вийшли у вестибюль і, вибравши зручний момент, прослизнули повз поліцейського на темну вулицю. Швейцар помітив їх останньої секунди, закричав щось услід, та Карл схопив Ернестіну за руку і побіг, одразу розчинившись у мороці.
Завернули за ріг, і дівчина зупинилась, спершись на дерево.
— Я не можу так швидко, — змолилась. — Туфлі…
Карл подивився на її ноги, та нічого не побачив. Згадав — вони ж збирались у концерт, і Ерні в модному взутті на високих каблуках. У таких туфлях не те що бігти, ходити важко.
Узяв дівчину під руку, відчувши, як плече Ерні притислось до нього. Проминули довгий квартал, тримаючись біля будинків, аби не привернути увагу поліцейських. Ця прогулянка навіть сподобалась Ернестіні — почувши кроки патруля, вони ховались у брамі чи за якийсь виступ будинку, і дівчина, лякливо притис каючись до Карла, відчувала биття його серця. А може це лише здавалося Ернестіні…
Будинки зімкнулися в суцільну кам’яну шерегу Сніг розтанув — зима стояла м’яка, — залишки його зшкребли з тротуарів, і асфальт та бруківка утворювали разом з будинками глибоку траншею, холодну й сиру, — лише ген там, високо-високо, мало не біля зірок, свіжі повітря та легко дихається. Карлові захотілося хоча б на мить вирватися з кам’яного мішка і ковтнути свіжого горішнього повітря. Але відразу згадав, що й там зараз тісно: йдуть, ланка за ланкою, сталеві, з потужними моторами…
Карл лише устиг подумати про це, як Ернестіна зупинилась, сховавшись за нього. З неба долинало монотонне безперервне гудіння, котре щосекунди посилювалось і заповнило все навколо. Раптом на обрії, десь на околиці міста, небо засвітилося — Карл зрозумів, що з літаків скинули освітлювальні ракети. На мить зробилося моторошно: отже, ці сталеві армади, що гудуть у височині, йдуть на Дрезден, і зараз…
— Скоріше! — схопив Ернестіну за руку. — Скоріше кудись на відкрите місце, зараз тут буде пекло!
Наче у відповідь на Карлові слова зовсім близько гахнуло, затремтіла земля під ногами, і кам’яні громади будинків, здалося, нахилилися над їхніми беззахисними тілами. Одразу застукотіли зенітки і спалахнули голубі промені прожекторів. Але там, у небі, не звертали уваги на зенітну істерію — гул розростався, різав вуха, робився мало не матеріальним, немовби його можна було помацати.
Гахнуло ближче, та вони не звернули уваги на полум’я і червону заграву на небі — бігли, і Ернестіна вже не скаржилась на незручні туфлі. Бігли, поки навперейми не метнулась чорна постать.
— Стійте! — наказав поліцейський. — У бомбосховище!
Карл хотів обминути його, та раптом попереду, на перехресті, спалахнув вогонь, затремтіло повітря, захиталась земля, і будинок — великий, п’ятиповерховий — почав розсипатись. Повітряною хвилею поліцейського відкинуло на тротуар, Карл боляче вдарився об стіну будинку, але не впав і встиг підтримати Ернестіну. Стояв, може, кілька секунд, а може, й хвилин, нічого не бачачи й не чуючи, — у вухах дзвеніло, гострий біль свердлив скроні.
Залишки будинку раптом запалали й освітили безлюдну вулицю. Поліцейський лежав на тротуарі, підібгавши під себе ноги. Карл схопив його під пахви, підняв. Поліцейський, видно, сильно вдарився, бо стогнав і ледь ворушив руками. Кремер посадив його біля будинку й огледівся. Шлях уперед перегородили руїни, їх уже обійняло червоне полум’я. Але, поки вогонь не розбурхався, можна було спробувати прослизнути в квартал, що вів до парку.
Кремер потяг Ернестіну за собою. Дівчина не розуміла, чому він^ тягне її до палаючого будинку, опиралась. Карл грубо смикнув її за руку.
— Швидше! Швидше, поки не пізно!
Вогонь заполонив половину перехрестя, впала балка, розсипавши сніп іскор. Видно, вони обпекли дівчині ногу, бо зойкнула й схопилась за коліно. Жар ударив в обличчя, стало важко дихати. І все ж Карл не зупинився.
Перелізли через купу цегли — вогонь уже не загрожував їм. Ерні схлипувала, з переляку чи від болю, та Кремер не став утішати її. Коли бігли повз палаючий будинок, здавалося, що небезпека саме тут, а далі — спасіння, спокій, тиша та прохолода. Раптом — виття, вибух, стіна будинку попереду захиталась і повільно, наче роздумувала — впасти чи ні,— почала осідати на бруківку.
Карл озирнувся на Ернестіну і навіть у мерехтливому світлі од пожежі побачив, як розширились у неї од жаху зіниці. На роздуми не було часу, за кілька кроків позаду палав будинок, і туди вже не було шляху. Вперед!
Може, він і вимовив це слово, та Ернестіна або не почула, або не послухалась. Висмикнула руку і безвільно сіла просто на бруківку. Затулила долонями обличчя, підняла плечі, негарні плечі, гостроту яких не приховувало навіть хутро шубки.
— Швидше! — загорлав Карл у нестямі. — Скажена, тут — смерть!
Ерні не ворухнулась, закам’яніла. Карл озирнувся, мов шукав допомоги. Враз підняв дівчину, майже не відчувши ваги, побіг просто туди, де клубочився пил від заваленої стіни. Певно, йому пощастило, бо не спіткнувся, лише розідрав рукав пальта, зачепившись за сталевий прут залізобетонного перекриття.
Потім бігли бруківкою, намагаючись триматись подалі від кам’яних велетнів. Коли добігли до перших дерев, гахнуло зовсім поруч — Карлові здалося: земля вислизнула з-під ніг і він летить у безодню. Обличчя обпекло гарячою хвилею — і тиша, і спокій…
Карл поворухнувся. Наче живий, руки та ноги цілі, і ніщо не болить. Підняв голову, і перше, що побачив, — великі злякані очі Ернестіни. Дівчина погладила його по щоці і раптом заплакала.
— Чого ти? — не зрозумів Кремер.
— Живий…
— Звичайно, живий…
— А мені здалося… — Ерні не договорила, та Кремерові нічого й не треба було пояснювати. Душевний порух дівчини розчулив його, зробилось боляче, що вимушений грати не дуже-то й привабливу роль. “Треба врятувати її за будь-яку ціну”, — вирішив. Одразу підвівся й огледівся. За кілька десятків метрів палав будинок, освітлюючи темні стовбури дерев, а з вулиці до парку бігли люди. їх маленькі постаті на мінливому червоному тлі здавалися жалюгідними; люди нагадували мурах, які безладно метушаться навколо розворушеного мурашника, не знаючи, що сталося і що слід робити. Раптом перед цими маленькими постатями виріс вогняний вихор — він розкидав людей, з коренем вирвав величезне дерево, яке повалилося на чавунну балюстраду.
Карла знов кинуло на землю, але тепер він не втратив свідомості. Лежав на голій землі, не відчуваючи холоду. Зрештою, куди ще бігти?
Ернестіна принишкла поруч, накривши голову маленькою сумочкою, і Карлові чомусь стало смішно: сумочка не захистила б від удару кулаком. Дівчина підібгала ноги. Лише тепер Кремер помітив, що вона загубила одну туфлю, панчохи порвалися. Хутро шубки обгоріло й згорнулося — Ернестіна нагадувала нещасну бездомну кішку.
Кремер зняв шарф, обгорнув босу ногу дівчини. Лише тепер згадав, що в середині парку є відкрите місце з фонтаном. Води там нема, басейн викопаний у землі — він може стати непоганим укриттям — хіба що бомба впаде зовсім поруч.
