Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаем книги бесплатно .txt) 📗
— Божественні пахощі, — похвалив Мауке. Нараз рішуче відсунув келих. — Я вип’ю потім. Мені хотілося б знати, яких заходів вжито, аби захопити злочинців.
Оберштурмбанфюрер чомусь зняв окуляри і знову надів їх.
“А цей хлопчисько справді нахабний, — подумав. — Вискочень, з яким доведеться пововтузитись”.
— Все гаразд, Мауке, — усміхнувся якось по-батьківськи: трохи поблажливо і водночас наче пишався таким здібним юнаком. — Усе гаразд — ми не випустимо цих паршивих свиней.
— Але ж, — підняв брови Мауке, — ми не знаємо місця їх таємних зустрічей. Вулиця довга і…
— Ми вирішили не робити засідок, — перервав його оберштурмбанфюрер, — аби випадково не сполохати їх. За вашим хлопчиком слідкуватимуть найдосвідченіші агенти. Вони дочекаються, поки він зустрінеться з диверсантами. Ми оточимо цей підвал і, клянусь, візьмемо їх, немов кошенят. Можете спокійно пити свій ром, унтерштурмфюрер.
— За успіх! — підняв келих Мауке. Зробив кілька ковтків. — Справді, чудовий ром… — нетерпляче засовався на стільці. — Мені хотілося б побачити, як витягнеться обличчя в цього самовпевненого індика, коли побачить мене тут. Якщо не заперечуєте, я сам допитуватиму його.
— Будь ласка, — гойднув головою оберштурмбанфюрер. — скільки завгодно. Я з задоволенням подивлюсь на виставу.
Мауке двома великими ковтками допив ром. Глянув на годинник.
— Він уже в місті, — мовив наче сам до себе. — І зараз буде там. Налийте мені ще рому, оберштурмбанфюрер.
Справді, Горст Ульман уже був у місті. До третьої залишалось дванадцять хвилин — поспішав, не звертаючи уваги на пориви холодного вітру й колючий сніг, що різав обличчя. Підняв лише комір пальта і глибше насунув старенького капелюха.
Поміж руїнами вітер накидав високі снігові кучугури. Завиваючи, обминав поодинокі стіни, вривався крізь розбиті вікна у порожні цегляні коробки, розхитував залишки перекрить між поверхами. Він заліпив Горстові очі мокрим снігом і ледь не зірвав капелюха. Юнак схопився за нього обома руками, повернувся до вітру спиною. Позаду нікого, лише за кілька десятків кроків шкандибала старенька бабуся, певно, з онукою. Зігнулась навпіл, тільки ніс стирчить з-під теплої хустки, дівчина обережно підтримує її, затуливши обличчя муфтою.
Горст зробив вигляд, що зав’язує шнурок на черевику, — пропустив жінок, скоса слідкуючи за ними. Бабуся справді стара — червоний ніс і обліплені снігом щоки, а дівчина — нічого, вродлива. Проминули Горста, не звернувши на нього уваги, і хлопець заспокоївся.
Молодий Ульман пішов за ними, поступово відстаючи і час від часу непомітно зиркаючи назад. Коли побачив знайому купу цегли та залишки зруйнованої стіни, знов озирнувся, наче відвертавсь од вітру. Впевнившись, що нікого на вулиці нема, гайнув у руїни.
Про всяк випадок ще раз визирнув з-за стіни: жінки вже повертали за ріг — і більш нікого.
На темних сходах юнак посковзнувся і ледь утримав рівновагу, схопившись за холодну стіну. Тієї ж миті різкий промінь од ліхтарика примусив його заплющити очі.
— Пароль? — вимогливо мовили з темряви.
Горст назвав, та відповіді не одержав. Просто хтось голосно дихав у глибокім кам’янім проваллі.
— Я б тебе пізнав і без пароля, — перервав мовчанку чоловік і вимкнув світло. — Викапаний Ульман…
— Одзив? — запитав Горст сердито. Чомусь розізлився, хоча сміявся чоловік зовсім не образливо. Але кому приємно постати перед незнайомою людиною таким телепнем!..
— Повертайте ліворуч, дві сходинки вниз! — тоном наказу мовив чоловік, і Горст справді нарахував дві сходинки. Чоловік перестрибнув їх у темряві зовсім легко. Він вільно орієнтувався в підвалі, і Горст зробив висновок, що його новому знайомому часто доводиться бувати тут.
Вони стояли в темряві за крок один від одного.
— Давайте знайомитись, — порушив мовчанку чоловік. — Те, що ви Горст Ульман, я знаю. А мене звуть Юрій Вєтров.
— Вєтров… — повторив Горст незвичне прізвище. — Юрій Вєтров. Ви — росіянин?
Ульманові вперше в житті доводилося отак розмовляти з росіянином. Людина з іншого світу. Із світу, про який так мріяв його батько.
Горст відчув: мурахи поповзли тілом і затремтіли руки. Лише останньої миті пересилив себе, аби не сказати щось таке, що Вєтров зміг би розцінити, як сентиментальне базікання. Тому й мовив стримано, навіть сухо:
— Готовий виконувати ваші завдання!
— Якби не був готовий, — стиснув йому плече Вєтров, — ми б не розмовляли з тобою. Та уявляєш, на що йдеш?
— Гадаю, так.
— По канату ходитимеш! — рука Вєтрова зробилась важкою. — Один необережний крок і…
— Я вже давно ходжу по канату, — одповів Ульман серйозно, — і знаю, чим воно пахне.
— Зі мною буде складніше.
— Здогадуюсь.
— Ну, коли ти такий догадливий, — засміявся Вєтров, — давай руку.
Горстова рука втонула у ведмежій лапищі Юрія.
— Сьогодні підеш зі мною, — почав Вєтров. — Працюватимеш вантажником у продовольчому магазині. Робота непомітна…
Горстові здалося, що на сходах почулися кроки. Обережно вивільнив руку.
— Ви нікого не залишали там? — прошепотів.
Вєтров потяг його за собою. Притулились до стіни, затамували подих.
Тупотіння на сходах, кинджальні промені ліхтариків.
— Здавайтесь!
Вєтров вистрелив двічі чи тричі. На сходах хтось упав. Решта заховалась за виступом.
— Горст Ульман, — мовив хтось голосно. — Ви та інші бандити оточені. Опір марний. Здавайтесь!
— Зброю! — прошепотів Ульман. — Дайте мені зброю!
— Тихше, скажений! — боляче стиснув Юрій його руку. — Йди за мною…
Відступили на кілька кроків, коли зі сходів різонули з автомата. Вєтров упав на підлогу, потягнувши за собою Горста. Наосліп вистрелив. На сходах вилаялись. Юрій вистрелив ще раз, хтось закричав, і автомат замовк.
— Швидше! — підхопився Вєтров. Горст спіткнувся на купі цегли, вдарився головою, та не помітив болю. Вони завернули кудись, потім дряпались по напівзруйнованих сходах, і раптом Горст побачив світло.
Розсіяне світло і сніжинки падають згори…
Вєтров зупинив хлопця.
— Обережно, — прошепотів, — якщо вони оточили лише ту вулицю… — не закінчив, та Ульман зрозумів його.
Юрій визирнув з руїн і поманив за собою Горста. Вони стояли під заваленими сміттям та снігом, зруйнованими сходами. А за кілька метрів — вулиця, люди.
Вєтров сховав до кишені пістолет і рішуче пішов уперед. Ніхто не звернув на них уваги — сіли в трамвай, доїхали до мосту. За весь цей час Вєтров не обмовився й словом, і Горст боявся звести очі на нього. Нарешті наважився, мовив:
— Товаришу Вєтров, після того, що сталося, вам важко довіряти мені, а я не можу довести свою непричетність…
— Заткнись, дурню! — буркнув Юрій, але так, що Горст не образився. Лише здивовано закліпав очима.
— Але ж… — зробив рішучу спробу заперечити.
— Якщо б ти був провокатором, — сказав Вєтров розсудливо, — гестапівці чекали б на мене в підвалі. Ти просто роззява. Не помітив “хвоста” й засипався.
Вийшли за мостом, і Вєтров завернув до невеличкої бірхалле. В цей час у пивних завжди малолюдно, і можна посидіти на самоті.
Образливе слово — роззява — пекло Горста. Він сидів з червоними плямами на обличчі й кусав губи. Юрій за одним духом випив пиво, а Горст не доторкнувся до свого.
— Пий, — підсунув до нього кухоль Вєтров. Певно, зрозумів стан Ульмана, бо повторив м’яко: — Пий, прошу тебе.
Горст відпив трохи — і йому полегшало. Вєтров перехилився через стіл, мовив, наче запитував сам себе:
— Але ж учора “хвоста” не було? Коли б був, вислідили 6 тебе зі Штеккером. Зараз перевіримо — якщо фельдфебеля не заарештували, значить, або випадково натрапили на тебе, або… — не закінчив і мовчки вийшов з пивної — у бірхалле телефону не було.
Повернувся одразу. Взяв ще кухоль пива і, коли кельнерша відійшла, сказав тихо:
— Вчора “хвоста” не було. Ти розповідав комусь про зустріч зі Штеккером?
Горст пополотнів. Тієї ж миті на нього жаром сипонуло — комір сорочки змокрів.
