Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаем книги бесплатно .TXT) 📗
— Не пересмикуйте карти, — заперечив Грейт, — Гейдріха ніхто не кликав до Праги.
— Але ж, погодьтеся, нема жодних підстав зчиняти галас навколо імені Роберта Штайнбауера.
— Він поважна й ділова людина, — задумливо мовив полковник, — і, певно, ця Плоштина не повинна очорнити його. А втім, я не хочу забивати собі голову тими справами. Все минуло, і все треба списати на рахунок війни.
— І одержати по воєнних рахунках, — вставив Ангель.
Полковник зареготав.
— У вас іноді виходять непогані каламбури, Франц!
Ставлю десять пляшок проти однієї, що ви були найдотепніший з комендантів концтаборів.
Ангель невдоволено знизав плечима і перевів розмову на інше.
— Ваш слюсар надійна людина, Вольфганг? — спитав Хетеля.
— Він зробить ключ кращий за оригінал.
— Я не про це…
— Тут не тримають ненадійних людей!
Цю лавку вони побачили здалеку і, не змовляючись, попрямували до неї.
Розлоге дерево схилилося, утворивши щось схоже на намет, і певно, не так ховало від сторонніх очей, як створювало ілюзію самотності. Але все одно це було приємно, і вони з задоволенням влаштувалися під зеленим навісом. Думали, що залишилися наодинці, та, виявляється, самі порушили спокій хазяйки зеленої крони: над самісінькими головами сердито затріскотіла білка.
Дубровський, який устиг уже побувати мало не в усіх закутках Пратера і знав звички його мешканців, витяг з кишені кілька горішків. Білочка, розпушивши хвіст, застигла на гілці. Сергій підніс їй горішки на відкритій долоні. Схопила один і побігла по стовбуру ховати.
Дивлячись, як тремтять на долоні горіхи, Сергій раптом згадав, як перекочувалися на цій самій долоні вишневі кісточки, щойно підібрані ним.
Один горіх скотився з долоні й загубився в траві, та Дубровський не помітив цього, не бачив зараз нічого й нічого не чув — він зазирнув у своє далеке дитинство, яке, здається, минуло лише вчора, навіть не вчора, а щойно — заплющиш очі й побачиш себе в коротких штанцях — боже мій, якщо б можна було вертати життя назад, яких би великих помилок позбавилось людство!
На Сергієві були вигорілі на сонці сині сатинові труси. Влітку він не носив більше нічого, мав ще сорочку з грубого полотна, та її дозволяли йому надягати лише в негоду. У святкові дні чи коли йшли в гості до родичів, мати видавала всім трьом — Сергієві, його молодшим сестрі й братові — зшиті з парусини пантофлі: вона брала стару парусину чи брезент, складала в кілька разів і прострочувала — виходила підошва; велике щастя, що вони мали швейну машину «Зінгер», її кілька разів мало не продали, та завжди мати якось викручувалась і була щаслива, бо ця машина лишалася запорукою їхнього благополуччя: на ній шилося все, починаючи з пантофлів і кінчаючи пальтом для Сергія, пальтом, яке мати якось примудрилася викроїти з старої дідової ряси.
Про перспективу цього пальта в сім'ї говорилося довго, дід зітхав і щоразу розповідав, скільки років носив ту рясу — її пошили задовго до Сергієвого народження, — але зрештою віддав рясу, бо хлопець не мав у чому ходити до школи, і мати пошила справжнє пальто з кишенями — такого пальта в їхньому класі не було ні в кого: з касторового драпу, справжнього старорежимного драпу, і Сергій спеціально раніше прийшов до школи, щоб постояти в дверях і продемонструвати свою обнову.
Пальто навіть якось змінило його: задерикуватий і живий, він цього дня повертався зі школи поважно, не розмахуючи книжками, а тримаючи їх під пахвою — пальто надавало солідності. І треба ж було, аби перед самісіньким домом його перестрів вічний ворог і злостивець Пашка Міна.
Пашка не повірив своїм очам: стояв, вибалушившись на Сергія, і мовчав; тільки усвідомивши всю імпозантність свого ворога, проковтнув повітря і загорлав на весь двір:
«Попівське кодло!.. Попівське кодло!..»
Такого Сергій не прощав. Він продовжував прямувати, наче не звертаючи уваги на Міну, і кинувся на нього, коли той уже не міг втекти, — в кілька стрибків наздогнав, повалив і почав тицькати ненависне Пащине обличчя в сніг носом, приговорюючи:
«Їж… Їж… наївся, гад?..»
Міна відбивався, дряпався, нарешті йому вдалося схопитися за Сергія — почувся тріск, наче рвалося щось, на мить Сергій побачив налякані Пащині очі: Міна дивився кудись униз, губи в нього сіпалися.
Сергій відштовхнув його, і Пашка одразу дременув до свого ґанку. Будучи вже у безпечній зоні, не зупинився, як завжди, щоб показати язика чи кинути щось образливе, сковзнув у двері й причинив їх за собою.
— Наївся, гад! — вигукнув Сергій. Нагнувся, щоб підібрати книжки, й сів у кучугуру: пола нового пальта, починаючи від кишені й мало не до низу, висіла, і з неї якось зовсім по-сирітськи виглядала вата.
Мати, глянувши на обнову, не витримала й заплакала. Та, побачивши злякані Сергієві очі, нічого не сказала й сіла штопати. То було не останнє штопання: драп за довгі роки, що пролежав у скрині, зіпрів, і пальто, як не намагався Сергій носити його обережно, весь час лізло. І все ж прослужило до весни.
Але тепер було літо, Сергієві Минуло тринадцять, і він, мабуть, уперше за все своє, як він вважав, довге життя відчув і свою відповідальність за долю сім'ї.
Дід не йшов у рахунок. Дід народився ще за кріпацтва і перевалив через вісімдесятирічний рубіж. Він мало не завжди лежав у темному кутку за буфетом і молився.
Сергій іноді сердився на діда за те, що колись той став священиком, та по-справжньому сердитися на старого не міг: м'яка і розумна людина, дід навчав їх усіх грамоти і розповідав багато цікавого. Колись він був народним учителем. Йому, кріпацькому синові з Полісся, де перебивалися переважно картоплею, нелегко далося це — першим учнем закінчив церковнопарафіяльну школу, сидів на хлібі й воді, а вибився в учителі — і раптом прийняв священицький сан. Мати казала, що зробив це не заради матеріальної вигоди. Дід одержав парафію в маленькому, бідному, забутому богом поліському селі й був переконаний, що, несучи слово боже, хоч трохи полегшить поліщукам їхнє вбоге й безпросвітне життя. Нарівні з селянами ходив за плугом і вважався на селі зовсім своєю людиною.
У двадцятих роках церкву на селі закрили, — дід не переніс цього, зрікся сану і переїхав до дочки в Київ доживати віку в темному закуті за буфетом. Він був переконаний, що нова влада зробила помилку, відкинувши християнське вчення, але не проклинав цю владу, як багато інших попів, жив у якомусь самим собою створеному світі і намагався посіяти зерно Христової віри лише в душі онуків. Ще малим — до школи — Сергій знав Ветхий завіт і багато молитов, і попервах у школі йому було важко, та скоро почав розбиратися, що до чого, іноді насмілювався навіть вступати в суперечки з дідом. Несподівано на захист сина постала мати — жінка надломлена життям (чоловік її помер, залишивши з трьома дітьми).
«Нехай живуть, як знають, — вирішила. — Щоб не проклинали нас з тобою потім…»
Отже, дід в рахунок не йшов, єдиним мужчиною в сім'ї був він, Сергій, і це позначалося на всьому, починаючи з пиляння дров і кінчаючи добуванням їжі. Оця проблема — добування їжі — часто турбувала його. Жили вони важко, мати одна заробляла на всіх, а скільки могла заробити, працюючи статистиком у транспортній конторі? Хліба не вистачало, і навіть вишневі кісточки, які Сергій затискав у спітнілій долоні, були також їжею.
Він повертався з Дніпра додому й натрапив на людину, яка їла вишні з паперового кулька. Чоловік стояв біля дерев'яних сходів, що вели круто вниз до Ланцюгового мосту, й ліниво випльовував кісточки. Весь тротуар навколо нього був у жовто-червоних великих кісточках — чоловік їв гарні вишні.
Сергій відійшов і сів під деревом, вичікуючи.
Чоловік постояв трохи й рушив до міста, і тоді хлопчик швидко-швидко почав збирати кісточки. Вийшло більше, ніж жменя, — Сергій зірвав великий лопушиний листок і загорнув кісточки в нього. Поспіхом піднявся до скверу, де поміж кущами мав затишне місце, і почав рахувати здобич. Налічив сто тридцять сім кісточок, підклав до них назбирані ще раніше півтора десятка сливових і п'ять абрикосових. Вишневі розділив на три — на його долю вийшло сорок п'ять, подумав трохи і взяв собі ще абрикосову: якщо стерти в неї край і виколупати шпилькою через дірку зернятко, виходить непогана свистулька.
