Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаем книги бесплатно .TXT) 📗
Бонне поїхав до готелю. Сів на заднє сидіння, вільно простягнувся, заплющив очі й ні про що не думав. Хотілося спати, й голова була важка. І заснув одразу, тільки-но торкнувся головою подушки.
Бонне відпустив машину і йшов пішки, не поспішаючи і чемно даючи дорогу зустрічним. Втім, перехожих було мало — бічна зелена вулиця європейської частини міста. Тут рідко коли траплялися магазини: житлові квартали, забудовані дво- і триповерховими віллами. Напроти однієї з них комісар зупинився. Прочитав табличку: «Доктор медицини Віктор Лаперуз». Подзвонив.
Доктор Лаперуз одразу визнав рецепт своїм. Він пам'ятав навіть хворого: запалення ясен і досить серйозне. Чоловік розмовляв німецькою і лише трохи знав французьку. Чи має він знову прийти до лікаря? Так, вони умовилися зустрітись днів через п'ять-шість. Коли це? Завтра чи післязавтра. Доктор розуміє, що візит комісара поліції не для третіх вух? Так, доктор розумів це, і Бонне відкланявся.
Розмова з доктором, хоч і дала дещо, не настроїла Бонне на оптимістичний лад. Малоймовірно, щоб німець-слуга знову звернувся до доктора Лаперуза. Один шанс із сотні, можливо, і того нема — і все ж слід постежити за докторовою віллою. Пост треба доручити Марвану — один раз він уже випустив їх, тепер учепиться мертвою хваткою.
Комісар завернув до скверу, сів у затінку. Йому не давала спокою розмова з Мелані. Коли вони з Сержем Дубровським розмовляли з нею, розпитуючи про дні, проведені у «Грайливих лялечках», Мелані раптом згадала випадково почуту розмову. Вона точно пам'ятала слова мадам Блюто, сказані полковнику: «Якщо виникнуть якісь ускладнення, повертайтеся до рудого…» Це було вночі — Мелані вели до пікапу, яким мадам вивезла їх з «Грайливих лялечок».
До рудого… А хто він? Не розшукувати ж усіх рудих у Танжері, хоча, напевно, їх не так уже й багато.
На жаль, у поліцейському управлінні нема картотеки, яка б розмежовувала мешканців міста за кольором волосся. Щоправда, в картотеці міг значитися злочинець під назвиськом Рудий. Учора Бонне попросив переглянути картотеку, але це не дало бажаних результатів.
Комісар написав носком черевика на піску доріжки: рудий…
Мадам Блюто сказала: «Повертайтеся до рудого…» Отже, злочинці колись уже жили в нього. Це міг бути і готель, і приватна вілла. Але що їх примусило переїхати в особняк на бульварі Наполеона?
Бонне знав, що не зможе зараз відповісти на жодне з цих запитань, та не міг викинути їх з голови. Нарешті підвівся, рішуче затер напис на піску і попрямував до поліцейського» управління.
Тихі житлові квартали залишалися позаду — Бонне вийшов на широку вулицю, яка вела до центру. Раніше він ніколи не бував у цій частині міста, але, глянувши на вулицю, подумав, що вже бачив її. Це відчуття було настільки сильне, що комісар притишив крок. Так, він колись бачив і цей модерний кіоск з квітами, і дерева за ним, і тумбу з оголошеннями. Так буває іноді в людини: потрапляє вперше до міста, але здається, що вже ходила його вулицями чи просто бачила їх уві сні…
Але то — туманні, уривчасті спогади, а тут Бонне точно знав, що таку будку з квітами він бачив зовсім недавно. Можливо, така сама є на іншій вулиці? Але він бачив і будку, і тумбу з оголошеннями…
І Бонне згадав. Зупинився, ще не вірячи в можливість такого збігу, хоча, власне, тут не було нічого дивного: цю вулицю намалював Ангель на одному зі своїх картонів.
Бонне витяг сигарети, чиркнув запальничкою, на секунду заплющив очі, пригадуючи Ангелів малюнок. І там, як і зараз, на першому плані будка з квітами, але малюнок зроблено з іншої точки, наче малювали з висоти.
Комісар пошукав очима, звідки можна побачити таку панораму. Праворуч — універсальний магазин, напроти — банк. За магазином, упритул до нього, височіло семиповерхове громаддя готелю. З його вікон і відкривалася панорама вулиці.
Комісар кинув недокурок просто на тротуар. Можливо, Ангель мешкає тут?.. Ще раз сковзнув поглядом по скляних поверхах готелю й повернув назад.
Своїм фасадом готель виходив на іншу вулицю, і для того, щоб дістатися до парадного ходу, довелося обійти мало не квартал. Бонне завернув за ріг, глянув на дзеркальні двері готелю і раптом присвиснув од несподіванки: з вивіски готелю кричав золотистий півень.
І готель називався «Рудий півень».
«Повертайтеся до рудого», — сказала мадам Блюто полковнику. Отже, вони тут!
Бонне закортіло одразу зайти до готелю, передивитися карточки мешканців. Ні, цього не вчинив би найнедосвідченіший агент. Треба зробити в готелі несподівану перевірку. Вночі або на світанку, коли всі сплять і не чекають на поліцейський наліт. Тільки тепер слід бути обережнішим — про об'єкт нальоту знатиме лише він і начальник поліції.
На початку п'ятої ранку дві великі поліцейські машини і легковий «паккард» зупинилися, біля «Рудого півня». За кілька хвилин готель був оточений.
Начальник поліції наказав сержантові:
— Без мого дозволу нікого не випускати!
Портьє, який спав у маленькій кімнатці за стойкою, побачивши поліцейських, схопився за телефонну трубку. Бонне безцеремонно натиснув на важіль.
— Але я повинен повідомити хазяїна готелю пана Крюгера.
— Подзвониш трохи пізніше… — впевнено мовив начальник поліції.
— Хазяїн звільнить мене з роботи…
— Без розмов! — поклав край суперечці начальник. — Дай мені картки клієнтів!
Портьє заметушився над столом, і ніхто нё завважив, як він непомітно натиснув на добре замасковану кнопку поруч з шухлядою. Відпустив, знову натиснув і вже-потім передав начальникові поліції ящики з картками.
— Є незареєстровані? — коротко запитав той.
— У нас першокласний готель, пане, і ми добре знаємо порядки.
— Дівчата?
— А де ж їх нема?
— І то правда, — погодився шеф і звернувся до Бонне: — Я перегляну це господарство, а ви…
Комісар розуміюче кивнув.
— Ми підемо в номери… — Простягнув руку до портьє. — Ключі від незайнятих номерів? Ви супроводжуватимете мене…
Поліцейські зайняли пости на поверхах.
Портьє постукав у двері першого номера.
Ангель і Грейт займали дві маленькі кімнати за рестораном. Власне, не кімнати, а комірчини, та доводилося миритися з цим. Незручності окупалися тим, що хід до кімнат був добре замаскований і людина, яка не знала розташування покоїв у «Рудому півні», не одразу збагнула б, що в ніші за кімнатами, де переодягалися співачки, є ще одні двері.
Грейт спав, коли до нього постукали. Повернувся на другий бік, та постукали ще раз. Полковник сів на ліжку, запитав невдоволено:
— Хто там?
Почув голос слуги, який приносив їм їжу:
— Відчиніть…
Грейт пошукав ногами пантофлі, глянув на годинник. Чорти б його забрали, було умовлено, що їх розбудять о сьомій, а зараз початок п'ятої. О восьмій Крюгер повинен заїхати за ними.
Полковник позіхнув і відчинив двері. Пробуркотів:
— Для чого такий поспіх? — Але, побачивши стурбоване обличчя слуги, захвилювався: — Що трапилось, Мартін?
— У готелі поліцейська облава!..
Полковник ступнув крок назад.
— Ти що?.. Яка облава?..
На порозі другої кімнати з'явився Ангель. Стояв у розстебнутій піжамі, певно, все чув, бо дивився злякано.
— Швидше за мною, — сказав Мартін, — у нас ще в шанс…
— Що ти надумав?
— Одягайтеся — і вниз!
Полковнику не треба було повторювати: піжама полетіла просто на підлогу, застебнув лише два ґудзики на сорочці і потягнувся по брюки. Але чому Ангель стовбичить на порозі?
— Ви що, не чули? — сердито кинув пошепки. — Чорт, куди задівалися шкарпетки? — Нагнувся й витяг з-під ліжка. А Ангель лише знімає піжамну куртку. — Швидше, Франц, зараз тут буде поліція!..
