Феміністка - Кононович Леонід (книги бесплатно полные версии .txt) 📗
— Ну, — сказав я, рушаючи з місця, — ми ж із тобою колеги… Та й взагалі, чоловік я простий як двері, так що зі мною можна без церемоній!
Авто обігнуло майдан і, перетнувши трамвайні колії, покотилося в діл. Мацюцька перехилила баклажку з коньяком і закашлялася.
— Не пішло? — поцікавивсь я, стукаючи її по спині.
— Що це за пійло?
— «Хенессі».
— А я думала — самогон!
Дуже ти розбираєшся, невдоволено подумав я. Вдяглася під леопарда та й гадаєш, носа можна задирати!
— Розкажи-но, як ти зустрілася з шантажисткою.
— Вона зателефонувала мені о дев'ятій. Мене чекали в машині біля універсаму.
— Марка?
— Опель-омега.
— Колір?
— Темно-синій чи просто темний… я добре не роздивилася!
— Номер?
— Мені було не до того. Розмова… ну… була дуже бурхливою!
Я замислено кивнув.
— Треба було взяти тебе під нагляд… Але на це потрібна санкція шефа, бо стеження дорого коштує! Хто був у машині?
— Ну, оця жінка… І з нею ще якийсь негр!
— Негр?! — вражено перепитав я.
— Атож! Я й сама здивувалася… Він сидів позаду й не казав ні слова. Така бандитська фізіономія… зі шрамом біля ока!
— Про що ви говорили? Мацюцька зітхнула.
— Вона прокрутила касету й почала так лаятися, що в мене замалим вуха не пов'яли! Дуже груба людина… Обзивала тебе ненормативною лексикою й клялася, що зробить з тобою… ну, різні непристойні маніпуляції!
— Здогадуюсь… І що ж?
— Потім дісталося й мені! Вона прозивала мене драною козою, прошмандовкою, крисою…
— Чому?
—Їй конче хтілося знати, про що розмовляли ви з Лесею. А запис не вдався! От і треба було на кому-небудь зірвати злість… Оскаре, мені було так страшно!
Я понуро дивився на дорогу.
— Що далі?
— Потім вона звеліла мені забиратися геть. А якщо я комусь розповім про її доручення, то… ну, одне слово…
— Непристойні маніпуляції? — здогадавсь я. Мацюцька спаленіла.
— Ну, це несуттєво! — сказала вона після паузи. — До речі, наостанку вона пообіцяла, що ми ще зустрінемося… Мовляв, щоб я не думала, що так легко відбулася!
— Навіть так! — посміхнувсь я. — Значить, мої здогади були вірними…
— Які здогади? — наставила вуха Мацюцька.
— Не став зайвих запитань… — Місто скінчилося, й за вікном стало видно засніжені поля, де чорніли рідкі переліски. — Зараз приїдемо в «Тартар», і ти опишеш цю жінку… й того негра, котрий сидів у машині… а там подивимося, що робити з ними обома!
— О, — зненацька вигукнула Мацюцька, — я ж забула сказати… в цього негра на шиї висіла така фігурка: три змії, сплетені в клубок! Він отак сидів, розстебнувши куртку, і я звернула увагу!..
— Ну, от і цю фігурку треба описати… ясно?
Я проїхав уздовж височенної бетонової огорожі й, зупинившись веред ворітьми, посигналив.
— Оскаре… — озвалася раптом Мацюцька.
— Чого тобі?
— Ти знаєш, мені так страшно… я влізла в оці ваші справи!.. Ворота нарешті відчинилися, і я рушив з місця.
— Ми витягнемо тебе з цієї халепи! — сказав я, паркуючись біля входу в штаб-квартиру. — Щоправда, це непросто буде зробити…
— Чому?
— Треба зробити так, щоб і вівці зосталися цілі, й вовки наїлися… Ну, та я утрясу цю проблему! Головне, щоб ти нічого не боялася й вірила мені… розумієш?
Мацюцька стояла біля машини й похнюплено дивилася в землю.
— Ти віриш мені? — поспитав я, беручи її за руку. Вона підкорилася й рушила за мною до дверей.
— Вірю! — тихенько сказала вона.
У вестибюлі «Тартару» чергував Гестапович. Він сидів за бюрком і, поклавши ноги на облавок, дивився телевізор.
— А де це Барабаш? — поспитавсь я, проходячи коло його поста.
— Повісився! — коротко буркнув Гестапович. Мацюцька здивовано глянула на нього. Я постукав себе
пальцем по лобі й безнадійно махнув рукою.
— Не звертай уваги… це гумор у нього такий — чорний зветься! — Ми піднялися ліфтом на четвертий поверх, і я галантно відчинив перед Мацюцькою двері. — Сюди, люба панно!
— А куди це ти мене ведеш? — пошепки запитала вона.
— Це оперативно-технічний відділ, — пояснив я, простуючи коридором. — Зараз я представлю тебе його начальнику.
Псевдо цього чоловіка — Пітон. Чому воно таке, побачиш сама. Ви з ним складете комп'ютерний портрет шантажистки і того негра.
— А ти де будеш?
— А я, — сказав я, стусаючи ногою двері, оббиті чорним дермантином, — піду зараз… гм… вирішувати справи! А потім повернуся й одвезу тебе в місто. Згода? — Двері не відчинялися, і я знову садонув у них носаком.
— Яка там скотина гупає! — гаркнув із-за дверей грубий товарячий голос. — Поверни клямку та й заходь!..
Пітон сидів спиною до дверей і працював з комп'ютером.
— Хай живе КПРС! — вигукнув я, салютуючи кулаком.
— Ти що це хріновиною займаєшся! — не озираючись, озвався Пітон. — Якого хріна оце в двері гилити — що, геть уже одморозком став? Ти дочекаєшся колись, що тобі яйця одірвуть за ці штучки і… — він обернув голову й, угледівши Мацюцьку, затнувся.
— Здрастуйте! — сказала йому Мацюцька. Я задоволено посміхнувся.
— Це, — сказав я, — таємний агент Мацюцька! Вона змерзла. Її треба напоїти чаєм і скласти з її слів два фотороботи. А мені, — я глянув на годинника й узявся за клямку, — треба до шефа!
— Таємний агент, кажеш?..
— Ну! Ось послухай… — я зробив суворе обличчя. — Агенте Мацюцько!
— Я! — голосно вигукнула вона.
— Завдання зрозуміле?
— Так точно!
Пітон глянув мені у вічі й докірливо похитав головою.
— Проходьте, люба панно! — сказав він, одсовуючи фотель. — Дозвольте вашу шубку… І взагалі, почувайте себе як удома й облиште ці формальності! Детектив Оскар — дуже сувора людина, в тому числі, й із жінками, яких він вважає за краще тримати в колючих рукавицях. А в нас тут демократія, так що можете не церемонитися… Що ви будете пити?
Я посміхнувся й зачинив за собою двері. Пітон — колишній снайпер і за своєю натурою звірюка, яких світ не бачив, але при цьому всьому він трепетно й побожно ставиться до жінок. Оця комедія, котру я розіграв з Мацюць-кою, напевне, викликала в нього справжнісіньку хвилю обурення й прагнення заступитися за слабшу істоту, з котрої отак безжально кепкують. Хоч як на мене, то й люди, і цей світ, який вони населяють, — надто серйозне явище, щоб так близько приймати його до серця…
З цими думками я спустився вниз і, ввійшовши до приймальні, побачив там Цуцичка.
— Шеф?
— Тут! — буркнула Цуцичок, не відриваючись од паперів. — Чекає на тебе, до речі.
— А Барабаш? Цуцичок махнула рукою.
— Його ведмідь покусав.
— Ве… ведмідь?! — витріщивсь я на неї. — Який ведмідь?
— А звідки я знаю! — сказала вона, мишкуючи в комп'ютері. — Зателефонували нам із «швидкої», що він потрапив до них, покусаний ведмедем… Цього Барабаша щось взагалі тварини не люблять… ти пригадай тільки: торік біля центрального універмагу йому на голову плигнув скажений кіт, весною в зоопарку на нього плюнула верблюдиця!..
— Зате бацили його полюбляють — в цьому рці він уже тричі підхоплював гонорею! — повідомив я.
— Та нехай йому!.. — вигукнула Цуцичок і знову заклацала комп'ютерною мишою.
Я штовхнув двері кабінету. За столом сидів Мурат, а коло нього — полковник Урилов зі здоровезною сигарою в зубах.
— О, — задоволено сказав шеф, — а ось і ти!
— Бугаїна прийшла, коротше… — буркнув Урилов.
— Ти чимось невдоволений? — спокійно запитав я, падаючи в фотель.
Полковник вийняв сигару з рота й, упершись долонями в стіл, почав уважно розглядати мене з усіх боків. У процесі цього заняття його банякувата мармиза корчила всілякі гримаси, котрі мали означати напружену роботу думки.
— Угу… — сказав він нарешті. — Годиться!
— Ти так думаєш? — недовірливо поспитався Мурат.
— Жодних сумнівів. — Урилов узяв сигару в зуби й замислено видихнув хмару диму. — Фактура така, як треба: височенний, бритоголовий, з божевільними очима. Фізіономія нітрохи не спотворена інтелектом. Коли посміхається, то стає тупа, мов коліно, й викликає жах. Надбрівні дуги випинаються вперед, що свідчить про спорідненість із гамадрилом. Овал обличчя круглий, і це ще один доказ цієї спорідненості. Ніс прямий, перебитий. Вуха щільно прилягають… чекай, одного бракує? А, ні-ні, я не догледів — обоє наявні, слава богу! Коротше, про вуха можна сказати лише те, що вони на місці. Форма черепа… ну, тут важко щось говорити, крім того, що він укритий шрамами. Брови зрослись, як у гамадрила… ну, спорідненість аж пре, сам бачиш! Зуби… до речі, зуби у нього всі? — Всі! — потвердив Мурат. — Золотих, щоправда, половина.
