Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
Але жінка вийшла з машини слідом за Шилінгом, і Президент подумав, що кращої за неї не бачив давно. Не сопливе дівча, жінка під тридцять, довгонога, грудаста, може, ледь-ледь із зайвиною, але те, що треба. І несе свої принади, як найдорожчі реліквії. Певно, знає собі ціну й справді коштує недешево.
Але й Президент знає ціну й, коли треба, вміє не скупитися. Він, правда, не допотопний купець і не звик дарувати шльондрам діаманти, тепер такса зовсім інша, але на цей раз і він би не поскупився…
Президент не встиг до кінця обміркувати цю проблему, бо Шилінг помітив його і, зробивши дівці знак, аби почекала, попрямував до нього.
Вони обрали затишне місце, де не стовбичили туристи, сіли на лавку, й Президент запитав:
— Привіз?
— Є п’ять сотень.
— Доларів?
— Чотири доларами, а сотня франками.
— Згодиться. Чому мало?
— Так Чебурашку ж замели. Хіба не чули?
— Чебурашки мене не цікавлять, — жорстко відповів Президент. — То більше, що його замели.
— Усі під богом ходимо.
— Не під богом, а під… — Президент затнувся і не став уточнювати, кого саме мав на увазі: й так ясно. Запитав: — А ти?
— Пересидів на придніпровому хуторі. Поки вляглося.
— Дивись, Арсене, аби не зачепили.
— Дивлюсь… — посміхнувся безжурно. — Чебурашка — свій хлопець, не капнув. А більше мене ніхто не знає.
— Гадаєш, там не чули про Шилінга?
Хлопець спохмурнів.
— Чули, можливо, й чули, а зачепитися не можуть. Я дрібними справами не займаюсь, для цього шпана існує, вони про Шилінга лише чули, але ніколи не бачили. Мене знають лише троє, тепер двоє, бо Чебурашка там.
— Давай…
Шилінг витягнув конверт, Президент заховав його до внутрішньої кишені піджака.
— З вас належить… — почав Шилінг, проте Президент перебив його невдоволено:
— Знаю. Завтра одержиш у Бублика.
— Добре. Все?
— Ні. Маю доручення. — Президент дістав із шкіряної сумки, яку носив через плече, пакуночок. — Завезеш сьогодні ввечері, — назвав адресу, — Лідії Андріївні Мащенко. — Перехопив цікавий погляд Шилінга і вів далі сухо: — Знаю, не втримаєшся, аби не зазирнути. Не треба, скажу сам. У пакеті дамська сумочка, а в ній три тисячі. Передаси все, якщо вкрадеш хоч карбованця, завтра ж знатиму й голову відкручу. Ясно?
Шилінг кивнув: справді, з Президентом жарти погані, кажуть, не прощає нікому, й недавно когось пришили.
— Зробимо, шефе, — пообіцяв твердо.
Президент подав йому гроші.
— Тут сотня, — сказав. — Сотня за роботу. Вистачить.
— Досить, — погодився Шилінг. — Що їй сказати, Лідії Андріївні?
— Скажеш: від друзів Леоніда Павловича. З вдячністю.
— Леоніда Павловича, — повторив Шилінг. — Скажу.
— Усе.
Шилінг підвівся, та Президент, згадавши про жінку, яка привезла його, запитав:
— Що за кадра? За кермом?
— На хуторі підібрав, дружина скульптора. Сподобалась?
— Нічого.
— Класна дівка.
— Сам бачу, але ж ти з нею отак от, відкрито… Жінки, знаєш, язикаті…
— Юлька закохана в мене.
— Юлька?
— Я ж кажу: Юлія Трояновська, дружина скульптора.
— Машина її?
— На свою ще не заробив.
— Заробиш.
— Та сподіваюсь.
Президент подумав трохи, повагався і запитав не дуже впевнено:
— А вона тобі ще не набридла?
Шилінг ні на мить не засмутився і не образився.
— Хочете? — запитав.
— Приведеш до мене.
— Три сотні.
— Здурів?
— За таку кадру, шефе!..
Президент подумав: справді, не так уже й дорого.
— Добре, — згодився, — я тобі свисну.
Шилінг фамільярно підморгнув йому.
— Не пошкодуєте, — пообіцяв, — дівка що треба.
17. “Уранці Хаблакові доповіли: вчора Бублик своєю машиною виїхав до Соснівки. Прибув туди близько п’ятнадцятої години. У гастрономі купив кілька пляшок горілки, пива і поїхав на дамбу, яка нині відгороджує річку Козинку від основного русла Дніпра. Поставив “Волгу” біля першого з’їзду з дамби на луки, повернувся на дамбу й дочекався, поки поблизу причалив моторний човен. Номери човна помітити не вдалося. Цей човен відвіз Бублика на дніпровий острів приблизно за три кілометри від дамби. На острові стоїть намет. Там Бублик перебував до сьомої вечора. Повернувся до Києва, машину лишив на стоянці, з квартири більше не виходив.
Сьогодні вранці поїхав на роботу до свого бюро організації глядачів.
Острів з наметом зацікавив Хаблака, й він поїхав до Соснівки. Місто знав і мав там знайомих. Не без приємності згадував, що саме з Соснівки колись почалася одна з найвдаліших його справ — шахраї з трикотажної фабрики забули там на столику у кафе тисячу карбованців у сигаретній пачці. І скільки довелося тоді поморочитися, щоб вивести їх на чисту воду. Більше трьох років минуло, вони з Мариною мешкали ще на старій квартирі й Степана не було — швидко спливає час, усе в клопотах, у справах, розслідуваннях і, здається, скоро він не казатиме, що це сталося у сімдесят восьмому році, а приблизно так: того року я розслідував справу Чугайова. Так би мовити, етапи великого шляху…
Подумавши так, Хаблак засоромився. Етапи — можливо, а ось що великого шляху — явне перебільшення. Хоча зелені лейтенанти, що тільки починають роботу в карному розшуку, дивляться на нього як на аса.
А який там ас? Ніби сам розплутує справи? Сам він нічого не вартий. Он як багато людей залучено зараз до розслідування вибуху в Бориспільському аеропорту. Коренчук з колегами, які гортають сотні документів, накладних, банківських переказів, усіляких листів, аби докопатися, чому і як пішов алюмінієвий лист саме до маленького провінційного заводу.
Старший лейтенант Волошин, підполковник Басов з Одеси, капітан Стефурак з Івано-Франківського розшуку, а скільки буде ще?
Або хлопці, які “ведуть” зараз Бублика і засікли його поїздку на дніпровий острів…
Інженер Володимир Прохорович Юхимов уже чекав на Хаблака біля міліцейського дебаркадера. Пів-Соснівки, либонь, знала Юхимова. Був він людиною, закоханою в техніку, щирою і відкритою, нікому не відмовляв у допомозі і сам, коли треба, регулював недосвідченим автолюбителям карбюратори, клапани.
Юхимов був знаменитий у Соснівці й тим, що мав унікальний і єдиний на все місто катер з водометом — він сковзав по дніпровій гладіні, як по маслу, змагався з “метеорами” і легко обставляв човни навіть з двома моторами.
Юхимов простягнувся на носі катера, підмостивши під себе старий матрац, дрімав, підставивши сонцю й так бронзову спину. Хаблак гукнув його з дебаркадера — Юхимов ліниво перевернувся горілиць, посміхнувся привітно й навіть з дебаркадера Хаблак побачив, які в нього сині променисті очі.
— Знаю я той острів, — мовив, коли Хаблак розповів про мету подорожі. — Позавчора проїжджав, там польський намет стоїть, двоколірний, синій з жовтим. Гарний намет, дім з двох кімнат, ціле літо можна жити.
Хаблак знав: хто-хто, а Юхимов з задоволенням прожив би ціле літо в наметі. Ніколи не їздив по курортах, лише раз подався машиною до Криму, південне людське тирловисько не сподобалось йому, з того часу відпочивав тільки на Дніпрі, ставив намет у затишній місцині, ловив рибу, купався, загоряв до чорноти й ніколи не хворів.
Катер лишав позаду пінявий слід, мотор ревів, і ніс човна задерся високо вгору, здавалося, вони злетіли над водою, зависли в повітрі й тільки іноді торкаються хвиль, здіймаючи фонтани виблискуючих на сонці бризок.
До острова домчали за кілька хвилин. Юхимов погасив швидкість, і тепер катер різав носом воду статечно й сердито, наче дбайливий хазяїн, який помітив непорядок у своєму зразковому господарстві.
Намет стояв неподалік од берега, на воді гойдався моторний човен “Прогрес” з брезентовим тентом, а поруч намету виднівся збитий з дощок стіл, валялися якісь речі, на жилці, натягнутій між вбитими в пісок тичками, в’ялилася риба.
Біля човна сидів на маленькій табуретці чоловік у солом’яному капелюсі з великими крисами — такі капелюхи Хаблак бачив тільки в старих фільмах, певно, домашньої роботи, але зручні, особливо на дніпровому осонні.
