Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
“Кожен вмирає поодинці”, — любив повторювати Стасик. Сам, правда, вмирати ще не збирався, всі ж оточуючі цікавили його лише в тій мірі, наскільки корисними вони могли бути.
Вагони забезпечено. Василь Леонідович сп’янів, і Ступак одразу забув про нього. Тепер його цікавила Тома. Дівчина пила майже стільки, скільки й він, однак, коли Стасик ніби зненацька поклав їй руку на коліно, Тома рішучим рухом скинула її.
— Дивись, — здивувався Ступак, — у тебе характер?
— А ти звик, що всі вішаються тобі на шию?
— У цьому нема нічого поганого.
— Але й цікавого мало.
— Е-е, мила, а що цікаве? Для мене — так, для тебе — ні. Виходить, треба зацікавити й тебе. — Ступак догадувався, з ким має справу, й бив просто в ціль. — Не хвилюйся, все буде гаразд. Ця штуковина тобі до вподоби? — витягнув золотий медальйончик, погойдав перед самісіньким носом дівчини.
У Томи загорілися очі.
— Красиво. Подаруй…
— Треба заробити.
— У нас не обманюють.
— Я сам надягну.
Тома нахилила голову. Ступак застебнув у неї на шиї золотий ланцюжок.
— Ану, дай глянути, — перехилилась через стіл Ліля. — Який гарний!
Вона озирнулась на Осадчого.
— Хо, ти казав, що в тебе також є гроші…
— Пара копійок на телефон-автомат знайдеться, — зареготав Осадчий.
Ліля скорчила гримасу.
Вони просиділи весь вечір і вийшли перед самим закриттям ресторану. Сидір Семенович скомандував:
— Тепер по конях і до Віти! — Навіть у колі друзів він не називав будинок своїм.
Осадчий сів у “Волгу” Ступака, Ліля — поруч. Ніби випадково потягнула рукою комір блузки. Затріщали кнопки, легкий шовк упав, оголивши засмагле кругле плече.
Повернулась до Осадчого.
— Що ти мені подаруєш? — відстебнула кліпси, нахилила голову. — Купи сережки.
Осадчий ляснув дівчину по спині.
— Фірма явно несе збитки. Та добре…
“Волга” зупинилася біля Вітиного будинку. Відразу за нею загальмували “Жигулі”.
Сидір Семенович прокинувся на початку сьомої. Тихенько одягнувся, розбудив Віту.
— Зачини за мною, — попросив. — Мені до міста в справах потрібно.
Дівчина сиділа в ліжку й блимала спросоння очима. Припухлі вії, ранні зморшки й жовтий нездоровий колір шкіри — все це не прикрашало її.
— І куди ти так поспішаєш?
— Справи, кажу. Слухай мене уважно. Обідайте без мене, я буду зайнятий. Вечерятимемо разом, скажи Ступакові, він організує. Чекайте на мене тут десь о восьмій. Дівчаток не відпускай. Завтра, можливо, подамось на природу.
— Ах ти ж, мій пупсику! — Віта послала Сидорові Семеновичу поцілунок. — Природа — це законно.
Сидір Семенович пробув у Львові три дні. Коли повернувся до Івано-Франківська, Люба вручила йому телеграму з Києва: “Виїжджаю на тиждень Черкаси гості тьоті Жені цілую Галя”.
— А я, як останній дурень, зустрічав її у Львові на вокзалі, — розсердився Сидір Семенович. — От і домовляйся з жінками. Написала ж, що виїде з Євпаторії вісімнадцятого. Почекай, де ж лист? Може, я помилився? — витяг з кишені потертого папірця. — Ні, точно — вісімнадцятого. Пише:
“Живу непогано. Кімната в мене маленька, та затишна. Вікно виходить до садочка, тут ростуть абрикоси й виноград. Господар здає ще дві кімнати курортникам. Компанія гарна, неподалік живе один київський вчитель, дуже приємна людина й навіть закоханий в мене. Бачиш, я не така вже й стара. Взагалі, залицяльників вистачає, є ще один, але не хвилюйся, ти ж мене знаєш, підстав для ревнощів нема. Виїжджаю вісімнадцятого, учитель хоче мене супроводжувати, здається, в нього квиток на той же поїзд.
Як у вас справи? Звичайно, вже не встигну одержати від тебе листа, але все ж питаю.
Ігорю краще. Хочеться вже додому…”
Сидір Семенович сховав лист, потягнувся, щоб обняти Любу.
— Всі ви, жінки, такі: сьогодні — одне, завтра — інше. Нема у вас царя в голові.
— Не чіпайте, бо подряпаю. І тьоті Галі поскаржусь!
— Ну-ну… Я тобі поскаржусь… — Сидір Семенович схопив дівчину за талію.
— Не займайте, кажу. Бо розсерджусь! — Дівчина спритно вивернулась, скочила за стіл. — Лисий вже, а туди ж…
Сидір Семенович хотів відповісти щось ущипливе, та раптом різко повернувся і вийшов у сусідню кімнату.
— Показились вони, чи що? — дивувалась Євгенія Вікторівна: — Треба замовити телефонну розмову.
Справді, підстави для здивування були: щойно вона одержала телеграму з Івано-Франківська:
“Стурбований мовчанням Галини. Терміново телеграфуйте. Сидір”.
— Теж мені, голова, — пробуркотіла Євгенія Вікторівна. — Я, може, теж стурбована її мовчанням. Та при чому тут я і про що маю телеграфувати?
Через кілька годин, почувши в трубці заглушений відстанню голос Сидора Семеновича, почала роздратовано вичитувати:
— Ви з Галиною раніше між собою розберіться. Чому вона мовчить? Посварилися, чи що? А я при чому?
— Хіба її у вас нема?
— Ви тільки обіцяти можете… Третій рік: приїду та приїду. Як її здоров’я?
— Я вас питаю, вона ж у Черкасах…
— Ти, Сидоре, з мене божевільну не роби!
— Я серйозно, тьотю Женю. Одержав з Києва од неї телеграму, що їде до вас у гості. Три дні тому.
— Почекай, почекай! — Євгенія Вікторівна захвилювалась. — То де ж вона?
Як тільки телефоністка оголосила, що розмову закінчено, Сидір Семенович замовив Євпаторію. Лікар санаторію, де лікувався Ігор, підтвердив: мати Загорулька виїхала з Євпаторії вісімнадцятого липня.
Просто з головпоштамту Сидір Семенович поїхав у міліцію.
Хаблак зазирнув до кімнати Устимчика й поманив лейтенанта пальцем. Коли той вийшов, підморгнув.
— Дещо новеньке, — сказав і, взявши Федора під руку, легко підштовхнув. — Пішли, пішли, поговоримо.
— Два слова, Сергію, — почав благати Устимчик. — Я ж помру від нетерпіння.
Устимчик уже відчинив двері кімнати.
— Секунду. — Підійшов до столу й, не кваплячись, розклав кілька фотографій.
— Галина Петрівна Загорулько, — мовив спокійно, наче Устимчик уже знав її. — Вчителька з Івано-Франківська. Її труп ми знайшли на дніпрових схилах.
— Невже! — Устимчик схопив фото, почав уважно розглядати. — Стільки часу витратили на цю історію, що зрадієш навіть фотографії. А вона… вродлива.
— У тебе завжди одне на думці.
— Що ти маєш на увазі?
— Жіноче питання…
— Не кажи дурниць. Вважаю: її врода спричинилася до злочину. Це ще раз-підтверджує мою версію.
— Почекай!.. — Хаблак уважно подивився на Устимчика. — А може, ти маєш рацію? Може, ми з Дробахою — вперті осли?
— Осли не осли, та щось осляче є, — безжурно зареготав Устимчик.
— Почекаємо, Федоре, до завтра. Одержимо з Івано-Франківська справу Загорулько, а далі вже вирішуватимемо, що робити.
Папка, яку одержали наступного дня оперативники, була не дуже пухка: фотографії вбитої, її лист з Євпаторії, телеграма з Києва, запротокольовані розповіді чоловіка та родичів Галини Петрівни. Власне — все.
Устимчик, прочитавши документи, переможно подивився на Хаблака й Дробаху, запитав:
— Ну?
— Самі бачимо, — похмуро кинув Хаблак.
Але Устимчик уже не міг стриматися: за ці дні він так натерпівся за свою версію, що не хотів відмовити собі в маленькій помсті:
— Головне в нашій роботі — прозорливість! — У його голосі відчувались явно єхидні нотки. — До того ж не треба пишатися своїм багаторічним досвідом і зневажливо ставитись до прогнозів молодих, але здібних працівників!
— Це ти — здібний? — перебив його Хаблак.
— Ні, я мав на увазі тебе…
— Не треба сваритись, — втрутився Дробаха. — Лейтенант має рацію. В усякому разі, я вимушений поки що підняти руки.
Справді, лист Галини Петрівни Загорулько з Євпаторії примусив подивитися на справу під новим кутом зору. Побіжна згадка вбитої про вчителя, який залицявся до неї, а потім супроводжував до Києва, майже не викликала сумніву щодо справжнього винуватця злочину.
Дробаха поворушив пальцями, дмухнув на них якось нехотя. Мовив:
