Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать полные книги онлайн бесплатно TXT) 📗

Гюнтер уже увійшов у роль, йому і справді стало шкода Карла й Аннет, він любив їх і міг зараз по­клястися в цьому, — біла троянда на зеленій стеблині… — але чому раптом затремтіли м’язи на Карловому обпеченому обличчі, невже він підморгує?

Це видіння було таке зриме й реальне, що Гюнтер мимоволі схопив інспектора за плече, дивився розши­реними від жаху очима й белькотів щось невиразне. Той розуміюче стиснув йому руку.

— Все буває, — спробував заспокоїти. — Але ж ви — мужчина, тримайтеся!

Разом із портьє вони піднялися ліфтом на четвер­тий поверх, де на них уже чекали всюдисущі репор­тери. Інспектор наказав звільнити коридор, і лише тоді портьє відімкнув двері Карлового номера.

Біля шафи стояла відкрита, але вже спакована ва­ліза. Ліжко акуратно застелене. На вішалці — плащ, кілька газет на журнальному столику під торшером, поруч почата коробка цукерок і недопита пляшка вина.

Інспектор глянув на все це, розпорядився зняти відбитки пальців. Запитав Гюнтера:

— Коли збирались від’їжджати?

— Сьогодні.

— Так я й думав, — вказав на валізу. — Ваш су­путник був акуратною людиною. Коли ви бачили його востаннє?

Гюнтер подивився на годинник.

— Хвилин двадцять п’ять–тридцять тому. Він за­ходив до мене.

Інспектор зупинився перед Гюнтером. Запитував недбало, але дивився уважно:

— Про що ви розмовляли?

— Ну… про справи… про від’їзд… Потім він за­пропонував проїхатись по місту…

— І ви відмовились? Чому? Мабуть, раніше ви не залишали його?

Гюнтер відповів спокійно:

— Бувають різні ситуації. Сьогодні я відчув, що третій — зайвий…

Інспектор кивнув.

— Фрейлейн Каммхубель? Давно вони познайо­мились? Де?

Гюнтер знав, що брехати не слід — все одно ді­знаються.

— Днів десять тому. У Загені. Ми мали справу в місті, а вона приїжджала туди до родичів.

Інспектор почав передивлятися речі у валізі. Здається, він зовсім втратив інтерес до Гюнтера. Аж це запитав не обертаючись:

— А вчора? Коли ви повернулись вчора ввечері? Були разом з Хагеном?

Гюнтер зрозумів, що поліція вже поцікавилась у службовця на стоянці, коли Карл поставив машину.

— Ні, — відповів. — Карл їздив кудись разом з Аннет. А ми з полковником Пфердменгесом гуляли по місту. Полковник розважався в ресторані, та в нього заболіла голова, й він вирішив провітритися. Потім ми взяли таксі, повернулися й знову сиділи в ресторані, у “Короні”. Чекайте, коли ж ми приїха­ли? По-моєму, близько десятої. Але точніше вам, мо­же, скажуть приятелі полковника. Ми разом вечеря­ли, вони, правда, м’яко кажучи, випили зайвого й ночували у нас. Один у мене на дивані, другий у полковника.

— Як їх прізвища?

— Не знаю, запитайте у полковника. У мене но­чував Курт.

— І коли він пішов?

— З годину тому. Скаржився, що запізнився на роботу.

Видно, інспектор залишився задоволений пояснен­нями, бо запитав:

— Як ви гадаєте, хто міг це вчинити?

— Що? — вдав з себе нерозумійка Гюнтер.

— Диверсію проти вашого друга? Можливо, й проти вас. Адже ж ви могли сісти в машину разом…

— Щасливий випадок, що я залишився живий! — Гюнтер опустився в фотель біля журнального столи­ка. Для чогось переклав з місця на місце газети. Зараз саме час підкинути поліції версію, яку вони розробили вчора ввечері, чекаючи на таксі. Щоправ­да, інспектор може поставитися до неї скептично, та якщо дізнаються журналісти… Предмет для розмов принаймні на тиждень!

Мовив, буцімто роздумуючи й зважуючи:

— Бачте, справа така… Ми з Карлом Хагеном і полковником Пфердменгесом щойно повернулися з Конго. Навколо тамтих подій ходить стільки чуток… Ми хотіли змалювати об’єктивну картину й побували в найглухіших кутках тієї країни, зустрічалися з так званими партизанами й були у військах, що підтримують порядок. І дійшли висновку, що чутки про звірства так званих карателів — звичайнісінька вигадка. Савану заливають кров’ю бунтівники, якщо б ви побачили, інспекторе, пошматовані трупи… — Задихнувся, наче й справді важко було продовжува­ти, ковтнув води. — Гадаю, червоні, дізнавшись, про наміри — ми приїхали в Європу з полковником Пфердменгесом, щоб викрити звірства колоніальних бунтівників, — влаштували цю диверсію…

— Ого! — інспектор оцінив версію. — Справа обі­цяє стати дуже цікавою. — Зупинився посеред кімна­ти. — Тут усе… Тепер оглянемо ванну, а потім дове­деться зазирнути у ваш номер.

— Прошу.

Інспектор вийшов. Гюнтер самовдоволено посміх­нувся: здається, обвів навколо пальця цього поліцей­ського бовдура. Потягнувся до графина. Наливаючи воду, звернув увагу на газету, що лежала поруч. Щось зацікавило його в ній, але ще не знав, що саме, та стривожився й мало не пролив воду зі склянки. Зро­бив ковток, шукаючи ті слова в газеті, й знайшов одразу — прочитав лише перші рядки і заплющив очі; так, із заплющеними очима, .допив воду, не міг повірити, хоча знав, що це не галюцинація…

Прочитав ще раз — як гарно, що інспектор вийшов з кімнати: Гюнтер напевно виказав би себе. Розгорнув газету, так і є — загенський листок, його привіз Каммхубель і вчора віддав Карлові. Чому ж Карл не сказав йому? Це б урятувало життя Карлові й Аннет…

Прочитав ще раз:

“Вчора раптово помер відомий житель нашого міста, з ім’ям якого багато в чому пов’язано процві­тання Загена, доктор Рудольф Зікс…”

Гюнтер злодійкувато глянув, чи не повернувся інспектор, похапливо склав газету й заховав до кише­ні, наче вона могла виказати його. Не було сил під­вестися з фотеля, та це тривало лише кілька секунд. Побачивши інспектора у дверях, підхопився й витяг ключі.

— Прошу вас… це від мого номера.

Йшов за поліцейським, дивився на його акуратно підстрижену потилицю — не було жодних думок і бажань, механічно відповідав на запитання інспектора, коли той оглядав номер.

Стояв на тому ж місці, що й уранці, дивився дивно — натовп уже розійшовся, поліцейські прибрали рештки “фольксвагена”. Там почистять і помиють асфальт, і завтра ніщо не нагадуватиме про сьогод­нішню трагедію: стоятиме якийсь “сітроен” чи “опель”, пам’ятатиме лише він усе життя, бо совість мучитиме його.

Цікаво, майнула раптом думка, а мучила б, коли б він все ж здобув п’ять мільйонів? Певно, не так, бо знав би, заради чого пожертвував двома життями, а так — пусте, все даремно: і їхні поїздки, й хвилю­вання, й, нарешті, його зрада.

Завтра він повернеться у Швейцарію, і почнеться усталене життя — кава вечорами в клубі, репетиції й вистави, суперечки про мистецтво… Середнє існу­вання напівжебрака від мистецтва. Але, подумав раптом із жахом, він уже не зможе примиритися з таким життям, він уже відчув’ у руках гроші, багато грошей, він зріднився з ними, й відповідно змінилися його погляди та смаки. Певно, він нагадує зараз збанкру­тілого мільйонера. Так, збанкрутілого, бо грошей в нього ледь вистачить на квиток до Берна.

Гюнтер витяг хусточку, обтер спітніле чоло. Обма­цав газету, витяг з кишені. Він один довідався про смерть Рудольфа Зікса, зрештою, яке це має значен­ня, лише він знає, що групенфюрер поніс у могилу таємницю шифру — Шліхтінг і Пфердменгес не дога­дуються ні про що, й буде справедливо, коли вони фінансують його — скажімо, по десять тисяч марок. Більше навряд чи дадуть, але ж і не дати не можуть: він пояснить, що ці гроші йому потрібні для підкупу однієї людини, без допомоги якої важко буде увійти в довір’я особи, котра знає шифр.

Посмішка пом’якшила загострені риси обличчя Гюнтера: двадцять тисяч не так вже й погано, звичайно, не мільйон і не п’ять, та все ж якийсь трамплін для людини з розумом. А чого-чого, розуму в нього вистачить. Розуму, настирливості й ділового сприту.

Посміхнувся ще раз. Можна навіть написати Шліхтінгу й полковнику розписки, та нехай лише спробують повернути свої жалюгідні двадцять тисяч! Він натякне Гюнтеру Велленбергу — люмпен-інтелігенту втрачати, власне, нема чого, а от шановним панам… Якщо ліві газети почнуть розплутувати цей клубок…

Гюнтер засміявся. Інспектор здивовано зиркнув на нього, й хлопець одразу зробив пісне обличчя.