Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать полные книги онлайн бесплатно TXT) 📗

Лімузин зупинився біля будинку за чавунною ого­рожею, Гюнтер також загальмував і побачив, як з машини вийшов Шліхтінг. Він відчинив хвіртку, а лімузин з Карлом рушив, одразу завернувши в бік центру. Попетлявши трохи, вони несподівано для Гюнтера вискочили на вулицю, де був їхній готель “Корона”.

Гюнтер поставив “фольксваген” на місце й під­нявся ліфтом на свій поверх. Карла не було в номері, й Гюнтер постукав у двері кімнати Аннет. Ніхто не відповів. Гюнтер натиснув на ручку, й двері піддались. Він переступив поріг і хотів подати голос, та почув таке, що примусило його сковзнути у темний перед­покій і тихенько причинити за собою двері.

Говорив Карл. Гюнтер чітко чув кожне слово, стояв, тримаючись за ручку, й дивився на промінь світла, що падав з яскраво освітленої кімнати в пе­редпокій через вузьку щілину прочинених дверей.

— Якщо я візьму ці гроші, — казав Карл, — я ненавидитиму себе все життя, але ж не можна існувати, зневажаючи самого себе! Скажи, Аннет, як мені вчи­нити?

Аннет відповіла одразу:

— Я знала, що прийдеш до такого висновку, бо вірила в твою порядність, милий, і мені було б дуже важко розчаруватись…

“Милий, — скривився Гюнтер, — уже милий…”

Карл почав не зовсім упевнено, наче роздумуючи, та поступово голос його зміцнів, навіть з’явились якісь металеві нотки.

— Ти бачила конголезького полковника? Гарна людина на перший погляд, чи не так? П’є, гуляє, веселий… Напевно, сидить зараз в ресторані й вече­ряє з приятелями. Ти знаєш, для чого він приїхав? Одержить свої гроші — і гайда назад, нищити тубіль­ців! Він купить ще плантацію і, щоб охороняти її, багато зброї — він стрілятиме, вішатиме, рубатиме… І в цьому помічник полковника — я. Бо я дав йому гроші, придбав автомати й кулі до них!

— Він ледь не розстріляв вас, — докинула Аннет.

— Це врятувало б життя сотням конголезців, — похмуро відповів Карл.

Гюнтер уявив, як сіпаються у нього куточки губ. Що ж, по суті, Карл має рацію, але на землі мало не щодня хтось із кимось воює й хтось когось убиває, а Конго далеко… Чи варто забивати собі цим голову?

— Та справа не в полковникові, — вів далі Карл, — сьогодні я відшукав третього, хто знає шифр. Він зажадав від мене одразу три мільйони. Бо він розум­ніший за всіх і знає, що й де можна хапонути. Я пообіцяв йому їх, знаючи, що ніколи не дам, помру, а не дам, бо це все одно, що нагострити бритву воро­гові, який хоче тебе зарізати.

— Хто він? — запитала Аннет.

— Один з неонацистських фюрерів. Я читав про них, та не звертав уваги, та й усі ми часто не звер­таємо уваги…

— Хто всі? — сердито обірвала Аннет. — Ми влаштовуємо демонстрації і мітинги протесту, ми бо­ремося, хоча наш уряд, на жаль…

— Коли побачиш усе це на власні очі, починаєш думати: чи ти божевільний, чи збожеволіли навколо? Двадцять років тому коричневі ще були при владі, потім усі клялись, що ніколи не допустять фашизму, садовили есесівців за грати й ставили антифашистські фільми, а тепер ті ж самі есесівці красуються в мун­дирах, а фашисти під охороною закону проголошують промови й ставлять вимоги, яким позаздрив би сам Гітлер!

У кімнаті запала тиша.

Гюнтер прихилився плечем до стіни. Його не схви­лювали Карлові слова, бо в глибині душі байдуже ставився й до фашистів і до антифашистів — вірив лише собі й своєму вмінню влаштуватись. Думав: чи назвав Шліхтінг свої дві цифри? І скільки ж на рахунку, якщо Карл пообіцяв йому аж три міль­йони?

Три мільйони — й кому? Слизнякові, єдина заслу­га якого полягає в тому, що за двадцять років не забув свої цифри! А він, котрого ледь не розстріляли, одержить лише мільйон. Де ж справедливість?

Аннет запитала:

— Але ж чому не насторожив тебе перший візит до Рудольфа Зікса? І дядько застерігав тебе…

— То чого ж ти тоді не відговорила мене від по­їздки в Італію?

— Твоя правда, — зітхнула Аннет, — але ж мені так хотілося поїхати з вами. З тобою…

— Ми сядемо в машину, — мрійливо мовив Карл, — і поїдемо, куди захочеш. І не думатимемо ні про гроші, ні… Та чи схочеш поїхати зі мною?

— Невже ти справді так думаєш, милий?

— А знаєш, ким був мій батько?

Гюнтер прикусив губу: сподіваючись відвернути Аннет від Карла, він розповів їй про Франца Ангеля, та дівчина відповіла йому тоді майже так, як зараз Карлові:

— Я знаю, хто ти! — Трохи помовчала. — Звичай­но, тінь батька ще витає над тобою. Особливо, коли вчи­ниш щось негарне.

Карл засміявся хрипко й знервовано.

— Ти-справді все знаєш і не відмовляєшся?

Гюнтер уявив цю сцену в кімнаті і стиснув пальці.

Покажи таке на сцені, скажуть — мелодрама. Він давно задумувався: чому натуральне й щире в житті іноді виглядає таким ходульним, якщо перенести в чистому вигляді на сцену, і навпаки?

А Карл усе говорив:

— …І ніщо не стоятиме між нами, люба. Зав­тра ми полетимо в Цюріх, і я перекажу двадцять мільйонів польському посольству з умовою, щоб на ці гроші збудували лікарню. — Засміявся. — Шліхтінг і полковник неначе змовились: назвуть мені цифри лише на порозі банку. Тим сильніше розчарують­ся… — Карл замовк і продовжував по паузі: — Шкода Гюнтера. Та я впевнений: він усе збагне і схвалить наше рішення.

Гюнтер ледь стримався, щоб не ввірватися до кім­нати. Він що, хлопчисько? І яке вони мають право вирішувати за нього? Його мільйон — полякам? Міль­йон, з яким він уже звикся, який ніби став його влас­ністю, який би приніс йому стільки щастя, радощів і задоволення?

У Гюнтера забулькало в горлі, підніс руки і ледь не закричав, як людина, котру грабують. Він не чув, що казали далі в кімнаті, бо втратив самоконтроль, ступив до дверей — зараз він увірветься до них, він їм покаже, примусить поважати його права; зрештою, невже полякам не вистачить дев’ятнадцяти мільйо­нів? Що для держави мільйон, котрий може зробити його щасливим?

Але ж перед ким принижуватись?

Ця думка протверезила його, привела до свідомос­ті, і він почув слова Аннет:

— …дядько зупинився на Шаттегештрасе, де жи­ве наша родичка, і я ночуватиму там. Завтра вранці він виїжджає до Гамбурга й хотів би бачити тебе.

О, вже і Каммхубель припхався в Ганновер — це остаточно розізлило Гюнтера. Совають носа не в свої справи, теж філософи, інтелігенція, розкудкудакались. Боже мій, як погано тхне від нацистських грошей!” А ти не нюхай!

— Тож не барімося, — сказав Карл.

Гюнтер обережно вийшов за двері. Пробіг кори­дором, озирнувся, завертаючи, й пострибав через при­ступки вниз.

…За столиком Пфердменгеса сиділо двоє чоловіків. Полковник танцював з якоюсь розмальованою дівчи­ною. Сівши на місце, жадібно випив шампанського, вказав Гюнтерові на чоловіків:

— Оце мої старі друзі. Отой рудий — Ганс, а цей — колишній, хоч, правда, всі ми колишні… Курт, мій однополчанин.

— На хвилинку, гер Пфердменгес, — спробував відкликати його Гюнтер, — нагальна справа.

— Називай мене просто полковником, — недбало поплескав його по плечу Пфердменгес. — Ніяких справ, сьогодні відпочиваємо.

Чоловіки схвально закивали. Гюнтер нахилився до вуха Пфердменгеса, прошепотів:

— Хочете втратити свої п’ятсот тисяч?

Той подивився на нього нерозуміюче, нарешті вміст сказаного дійшов до його свідомості.

— Я не люблю таких жартів!

— А я не жартую.

Полковник потер чоло. Налив повну склянку води, випив.

— Ходімо!..

— А як ми? — запитав Курт.

— Пийте. Я заплачу.

Дізнавшись про розмову Карла з Аннет, полковник розлютився.

— Я придушу його, як цуценя! — підніс ку­лаки. — Ніхто ще безкарно не ошукував Пфердмен­геса!

— Вам хміль ударив у голову, — обірвав його Гюнтер. — Можливо, ви і справді придушите його, та ганноверська поліція вже через кілька годин викриє вас. І замість п’ятисот тисяч — тюрма.

— Але ж не можна безкарно робити такі речі! — гарячкував полковник.

— Є спосіб збільшити вашу долю в десять разів! — не дослухав його до кінця Гюнтер.

— П’ять мільйонів?.. — полковник зблід.