Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги бесплатно .TXT) 📗
Аріадна злякалася так, що затрусилися коліна. Невже цей поганець Копот утягнув її у злочин? Вона уважно подивилася на Моню, і той одразу заховав очі. Копот наче підтверджував Ароччин здогад, і дівчина остаточно переконалася, що потрапила в таке болото, з якого викараскатися майже неможливо.
“А якщо піти в міліцію?” — подумала. Уявила, як допитуватимуть її там, мабуть, затримають “до з’ясування обставин”, як доведеться їй сидіти в міліцейській камері, і вирішила: ніколи… Краще мовчати.
Моня помітив переляк у Аріадниних очах, рвучко підвівся, взяв дівчину за барки. Дихнув просто в обличчя, люто, як ведмідь. Наказав:
— Про гроші — нікому. Наші з тобою, пойняла? За бугром розгорнемося… Брательникові написала?
— Так, — про всяк випадок збрехала Арочка.
— Ну от… Одержиш відповідь — поберемося.
— А ти не боїшся тримати їх отак, під тахтою?
— Ніхто, крім тебе, не знає.
— А ті двоє, вчорашні?
— Забудь. Вони своє одержали. — Нараз Копот збагнув, що виказав себе, спробував викрутитися: — Ці гроші в мене вже давно, колись тобі розповім…
— Не припудрюй мені мізки, тут і дурному ясно…
— А якщо ясно, тримай язика за зубами. Мене потягнеш — і ти чистою не лишишся. Але у нас ажур, комар носа не підточить.
Аріадна згадала фільми, в яких міліцейські “знавці” за день — два розкручують будь-який злочин. Ляк знову приступив до серця. Вона відштовхнула Моню, сказала рішуче:
— Отже, так: я в тебе не була і цю валізу не бачила. Не була я в тебе й навіть не знаю, де живеш. Це раз. Двох міліціонерів справді підвозила. На твоє прохання. Друзів твоїх, а хто вони — знати не знаю. І до ваших справ ніякого відношення не маю. Усе!
— Справді злякалася?
— Ти мене зрозумів?
— Чого ж не зрозуміти? Тільки от що, все одно ми відтепер одним мотузком пов’язані. Гайнемо за бугор до твого брательника, і з кінцями…
Арочка подумала: справді, маючи таку валізу, за кордоном можна розгорнутися. Але ж в Ізраїлі радянські гроші не ходять, це тут за них можна придбати і норкову шубку, і автомобіль, а там — звичайнісінький папір.
Моня закрив валізу, ногою засунув її під тахту. Видно, він зрозумів, що саме подумала дівчина, бо пояснив:
— Ми ці папірці перетворимо на три — чотири гарних камінчики. А камінчики всюди в ціні. Що в Америці, що в твоїх рідних євреїв.
І знову Аріадна згадала “знавців”.
— Міліція тільки й чекає, коли ти почнеш купували діаманти, — заперечила. — У них всюди очі й вуха: поцікавляться, за які такі шиші громадянин Копот скуповує коштовності? Бо одержуєш ти у своїй позавідомчій охороні…
— Заткнись, — обірвав її Моня миролюбно, — і ми не в тім’я биті. Поки ти зі своїм Зельцером порозумієшся, поки він виклик зварганить, поки документи оформлятимемо, знаєш, скільки мине? Часу маємо досхочу, а я ювелірку десятою дорогою обходитиму. Туди тільки носа сунь — прищемлять. Менти справді стали розумними. Ми камінці з рук купимо, є в мене одна людина, організує.. За гроші все можна дістати.
— Можна, — погодилася Арочка і згадала материн наказ. — Я зараз піду, а ти о сьомій зазирни до мене.
— Відчалюєш? А я гадав…
Арочка зиркнула на простирадло, що стирчало з-під ковдри. Бридливо поморщилася.
— Увечері… До речі, тебе хоче побачити моя мати.
— Чого?
— У мене секретів від мами нема.
— Ти!.. — Моня загрозливо насунувся на дівчину. — Спробуй тільки про валізу бовкнути! То наша таємниця, тільки ми з тобою, більше ніхто!
— Ми з тобою… — ствердила Аріадна, вирішивши розповісти матері все. Мати — розумниця, вона порадить, як вчинити.
Копот налив ще по келиху, та Арочка відмовилася. Пішла додому пішки. На бульварі Лесі Українки сіла на лавку, закурила. Перед очима все стояла валіза з металевими косинцями, пачки грошей — це ж треба, аж сто тисяч! Сто тисяч під тахтою з брудним простирадлом. Сто тисяч у якогось недолугого Моні. Проте чому недолугого? Вистачило ж кебети взяти валізу. Звичайно, якщо порівняти Моню з Арсеном… Однак Арсенові, щоб заробити сто тисяч, знадобиться років двадцять. А може, й більше. Двадцять років, вона тоді буде така ж стара, як нині рідна матусенька. Але ж і через двадцять років у них з Арсеном не буде ста тисяч. Мабуть, докторові наук платять не більше п’яти сотень на місяць, а ще податки…
Що таке п’ятсот карбованців? Тьху, на три — чотири ресторанних вечори, а вона хоче гарно одягатися, мати сласну кравчиню й перукарку, дачу за містом не гіршу, ніж у вітчима.
Однак чим Арсен поступається вітчимові? Розумний і навіть талановитий, а тепер звітний в голові, кажуть, цінуються. Не те що раніше, коли талант вимірювався кількістю орденів на піджаку, й люди лізли у всі щілини, щоб одержати нагороди. Саме ж тоді виникла мода на піджаки з вузькими бортами — аби було більше місця для орденів…
Проте тримаючись за Моню, можна опинитися в Парижі. Бажано вже без Копота, вільною, молодою. Аріадна уявила себе в оточенні продюсерів, вона — кінозірка, як Софі Лорен. На шиї діамантове кольє, і сидить вона у відкритому білому спортивному автомобілі “мезератті”. Вона десь читала — на “мезератті” ставлять двигун у триста кінських сил, така машина легко обходить шикарні “мерседеси” й “тойоти”, а тут навіть “Волга” вважається вершиною комфорту.
Якщо можна було б отак, одразу, опинитися в Парижі!..
Але ж там, у Парижі, існує також площа Пігаль, і чи не спіткає тебе, красуне, доля паризьких повій? Бруд і панель, а тут перед тобою стелеться молодий і розумний учений — от би разом з ним до Парижа…
Подумавши таке, Аріадна сумно посміхнулася, пожбурила через плече на галоп недокурок, потягнулася, відчувши, яке в неї свіже й привабливе тіло, й попрямувала бульваром униз до Бессарабки.
16
— Отут, майорчику, спорудимо дім.
— Чому саме тут?
— Далі від вулиці й людських очей.
— Два поверхи — все одно побачать.
— А ми, майорчику, високий паркан поставимо. Без щілин. А зверху колючий дріт! Чого-чого, а дроту в твоєму господарстві навалом.
— Це точно.
— От і покористуємось… — Маруся зупинилася посеред ділянки, обвела її зірким поглядом, наче вже бачила і двоповерховий кам’яний котедж, і господарські будови, і грядки з полуницею та морквою, і клумби з трояндами й жоржинами.
— Завтра екскаватор прижену, — сказав Плева, — фундамент викопаємо.
— Ні, — заперечила Маруся, — ти раніше, майорчику, паркан зваргань, обгородити ділянку треба, аби жодна свиня свого носа не пхала й нічого не бачила.
— Усе одно дізнаються.
— А я чутку пущу: склад будується. Секретний склад для твого ж учреждєнія. На склад усім начхати.
— Голова в тебе, жінко, справді є.
— Я б з твоїми погонами, майорчику, давно у Москві сиділа б. Принаймні в київському міністерстві.
Плева поміряв ділянку широкими кроками, скрушно похитав головою.
— Дванадцять соток… Малувато.
— Ще три — чотири не завадило б, — погодилася Маруся. — На два метри з того боку віднесеш паркан. Канава тая, то землею засиплеш, десяток самоскидів вистачить. Для секретного об’єкта все дозволено, — посміхнулася переможно.
— І ті паршиві зайві сотки у райраді не хотіли давати, — поскаржився Плева. — П’ять соток, і все. Як усім;. Декому навіть і по п’ять не виходить.
— То декому, а ти заслужений.
— Яким би заслуженим не був, а коли б не Савелій Петрович…
— Господар району!
— Так і мас бути. Ця демократія, про яку тепер на всіх перехрестях теревенять, знаєш, куди нас заведе…
— Погомонять і припинять, — упевнено заявила Маруся. Вирвала й викинула кілька великих бур’янин. — Тут ми поставимо сарайчик. Цегляний і утеплений. А за ним тепличку. Щоб ти, майорчику, і взимку огірочками та помідорчиками бавився, як високе начальство.
— У теплиці можна ще й тюльпани вирощувати, — сказав Плева. — До Восьмого березня. Знаєш, скільки тоді кожна квітка тягне?! А ти в мене швидко агрономом станеш. Я десь читав — у газеті критикували, — якийсь проноза на тюльпанах під жіноче свято по десять тисяч замолочував.
