Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги бесплатно .TXT) 📗
Синиця перевів погляд на Салія, — той сидів ліворуч від нього, поклавши руки на стіл, і Пилип побачив, як тремтять у нього пальці. Довгі сухуваті пальці з акуратно підстриженими нігтями на червоному оксамиті, здається, жили окремішнім від людини життям, тремтіли дрібно-дрібно, кров відлила від пучок, нігті побіліли, зробилися наче мармуровими, й Пилипові здалося, що зараз Салій зібгає оксамит, вчепиться в нього мертвою хваткою, зірке зі столу, переверне стіл…
Але Салій сплів пальці й стиснув їх, хруснувши суглобами, — він ще володів собою і не здався. Підвів очі на Синицю — Пилип прочитав у них холодну лють, але це не збентежило його.
— Давайте будемо гранично об’єктивними!.. — упевнено повторив Синиця.
15
Моня з’явився без попередження. Аріадна ще не закінчила наводити красу на обличчі, як теленькнув дзвоник — притишено і якось вибачливо. Арочка невдоволено поморщилася й, на ходу підправляючи тіні під очима, вийшла до передпокою. Відчинила двері, не знімаючи ланцюжка, і, побачивши Койота, напустила на обличчя скам’янілий вираз.
Моня зазирнув у щілину, попросив:
— Відчини.
— Чого прийшов?
— Діло є.
— А я тебе знати не знаю і знати не хочу.
— Відчини, кажу.
— З хуліганами не воджуся.
— Вибач.
— Овва, як забалакав! А вчора…
— Я ж кажу: вибач.
Арочка згадала вчорашні ляпаси — кров прилила їй до щік, затуманила голову.
— Пішов геть!
— Ти забудь… — Монині очі зробилися прохально-собачими. — Скипів я вчора.
Звичайно, Моню слід було провчити, та Арочка згадала материн наказ і удала, що вагається.
— Я ж сука… — примружилася. — То чого прийшов до суки?
— Вибач, кажу. Погарячкував я.
Арочка знизала плечима й зняла ланцюжок. Моня став на порозі, тепер, коли ніщо не розділяло їх, він знову відчув упевненість.
— А чого з фраєрами швендяєш! — заявив загрозливо. — Коли ще раз спіймаю!..
— Я що тобі — жінка?
— Але ж, — одразу позадкував Моня, — я вважав, що після того…
— Після того… після того… — передражнила Арочка. — Після того ти пішов, а я забула.
— Ми ж домовлялися.
— Ти мені золоті гори обіцяв, де вони?
Моля зітхнув і нерішуче переступив з ноги на ногу. Потім схопив Арочку за зап’ястя, потягнув до дверей.
— Пішли.
— Куди?
— Треба. До мене.
— Чого?
— Там побачиш. Таксі внизу.
— Чекай… — Арочка випростала руку. — Переодягнуся.
Вона тут же, не соромлячись Моні, скинула халат, влізла в джинси, надягнула кофтину, яка більше нагадувала нічну сорочку. Моня дивився на неї жадібно, певно, він би не заперечував, аби таксі почекало ще з годину, та Аріадна підштовхнула його до виходу.
Моня мешкав на бічній вулиці за бульваром Дружби Народів, займав однокімнатну квартиру, виділену ще Управлінням внутрішніх справ, давно неремонтовану й занехаяну. У кімнаті стояли широка тахта, вкрита пожмаканою ковдрою, стіл з брудним посудом і недопитою пляшкою, шафа, з дверцят якої стирчала смугаста краватка. Моня зняв із спинки стільця піджак, кинув його на тахту, а стілець підсунув Арочці. Та, невдоволено звузивши очі, оглядалася. Моня посміхнувся.
— Не подобається?
— Живеш як свиня.
— А я не скаржуся.
— Хоч би прибрав.
Моня склав брудні тарілки гіркою, відніс на кухню. Змів рушником обідки зі столу на газету, приніс пляшку марочного коньяку, два келихи.
— Зараз закипить чайник, є розчинна кава, а по чарочці нам не завадить.
Арочка вмостилася на стільці, поклавши ногу на ногу.
— З якого приводу?
Моня, не відповідаючи, приніс з кухні чайник, заварив каву в неоковирних фаянсових чашках.
— Посуд у мене того… дешевий, — пояснив, — та поки обходилося. Не дворяни… Зате кава бразільська, а коньяк “Двін” — найкращий вірменський.
Аріадна скривилася.
— Я пила “Наполеон”…
— Ну й дурепа, — кинув Моня необразливо, — “Двін” кращий за всі “Наполеони”, разом узяті.
Арочка піднесла келих з коньяком, понюхала. Пахло гарно — мореним дубом і старим хмільним виноградом.
Відсьорбнула, відчувши обпалюючу приємність на язиці, ковтнула ще раз, не витримала й допила до кінця. Моня зрадів.
— Я ж казав — класний!
— Нормально, — погодилася Арочка.
Моня вихилив свій келих одним духом, жадібно запив кавою. Обвів руками навколо себе.
— Ти не звертай уваги, тут по-холостяцькому. Мене влаштовує…
Арочка провела пучкою по столу, обтерла пилюгу об джинси. Моня махнув рукою і знову наповнив келихи.
— Плювати, — пояснив, — скажу двірничці — прибере.
— То нехай прибере, а потім і клич у гості.
Моня потягнувся до келиха, але зупинився на півшляху. Усміхнувся переможно, став навколішки й дістав з-гід тахти звичайну старомодну валізку з металевими косинцями. Ніжно попестив кришку.
— Угадай, що тут?
Арочка хотіла пнути валізку носком туфлі, та не дотягнулася.
— Коштовності? — запитала не без іронії.
— Коштовності, — ствердив Копот, — ціле багатство, — він урочисто подивився на дівчину.
Аріадна нахилилася над валізкою. Мабуть, Моня розігрує її. Хотіла розсердитися, та помітила незвичний блиск в Мониних очах, наказала:
— Показуй.
Моня ще раз погладив кришку долонями й відкинув її. Побачивши пачки грошей, Арочка заплющила очі. Потім опустилася на коліна поруч з Копотом, занурила руки у валізу. Витягнула першу-ліпшу пачку, помацала, перебрала папірці пучками.
— Справді, гроші… — пробелькотіла і, розірвавши стрічки, розпушила гроші віялом. — І скільки?
— Сто тисяч вистачить?
— Сто тисяч? Не брешеш?
— А ти порахуй…
Аріадна кинула розпечатану пачку на підлогу, знову занурила руки у валізу, перебираючи гроші.
— Ціле багатство!
— А ти не вірила… Тепер ми розгорнемося! — Моня засміявся щасливо, простягнувся на брудній підлозі горілиць, розкинув руки, наче збирався обійняти увесь світ.
Аріадна нарешті відірвалася від валізи, нахилилася над Монею, зазирнула йому зблизька у вічі, запитала;
— Де взяв?
— Тобі не все одно? Головне — наші! — він зробив спробу обійняти дівчину, та Арочка рішуче випросталася. Сіла на підлогу, не відводячи зачарованого погляду від валізи. І треба ж таке — сто тисяч у старій, пошарпаній валізці, якій давно місце на звалищі. Такими валізками користувалися років тридцять чи навіть більше тому, Арочка іноді бачила такі на вокзалі у бабусь, одягнутих у плюшеві кофти — і кофти, і валізи з металевими косинцями свідчили якщо не про рабовласницький лад, то принаймні про передвоєнні роки, що для Арочки було однаково: тисяча років тому чи сорок — далеке минуле, кам’яний вік, коли ще не існувало телевізорів та холодильників.
Але ж де вона бачила точно таку валізку?
Арочка напружила пам’ять і згадала. Ця ж валізка, жовта і з металевими косинцями, лежала вчора у колясці Копотового мотоцикла, коли Моня повернувся з двома міліціонерами до її “Волги”. Точніше, з міліціонером та офіцером внутрішніх військ, яких вона раніше підібрала на сімдесят другому кілометрі, а потім доставила назад. Моня зупинив тоді мотоцикл поряд “Волги”, вона вийшла, щоб запитати в нього щось, тоді й побачила у колясці кут пошарпаної валізки з металевим косинцем. І вона може закластися, що то була саме ця валізка, яка лежить зараз перед нею — з відкритою кришкою і повна грошей. Виходить, Моня і ті двоє з сімдесят другого кілометра поцупили вчора валізу із сотнею тисяч карбованців…
Сто тисяч у старій негодящій валізці!.. Моня і двоє міліціонерів… Щось тут нечисте…
Копот знову потягнувся до неї, та Арочка сердито відштовхнула його.
— Не рада? — здивувався Моня.
Арочка палила собі коньяку. Ковтнула і уважно подивилася на Копота. Отже, вчора ті двоє Мониних спільників поцупили сто тисяч. А у кого в старій валізці зберігається стільки?
Грабунок! Так, грабунок, здогадалася. І вона сприяла злочинові, бо везла грабіжників…
