Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
Толкунов прослизнув ближче до будинку, постояв під розчиненим вікном і зовсім уже вирішив податися до Бобрьонка, аби разом здійснити задумане, та раптом капітанів погляд зачепився за щось на газоні, якась біла цяточка серед жовтого листя, ніхто не звернув би на неї уваги, клаптик паперу чи недопалок, що в них підозрілого? Однак капітан сторожко озирнувся довкола, скосував на відчинене вікно — стиха порипували віконниці, саме це порипування заспокоїло Толкунова, й він, пригнувшись, подолав кілька кроків до білої цяточки й схилився над нею.
Справді, звичайний недопалок. Половина недокуреної сигарети, либонь, недешевої, бо із золотими позначками фірми. Толкунов понюхав сигарету, відчувши терпкий аромат паленого тютюну, потримав недопалок на долоні, обережно затиснув пальцями, щоби не зім’яти, наче це була не звичайна німецька сигарета, нехай і недешева, а неабиякий скарб. Знову сторожко роззирнувшись, подався до Бобрьонка.
Майор лежав на дні неглибокої канави, підмостивши під себе листя і піднявши комір шинелі. Нічого не запитав у Толкунова, лише сів і поправив кашкета. Капітан опустився коло нього на коліна, показав недопалок на долоні.
— Знайшов там, на газоні, — повідомив, наче й справді йому вдалося відкопати коштовний скарб.
— Ну й що? — не збагнув Бобрьонок.
— Під розчиненим вікном. А ти казав: у бібліотеці смерділо тютюном…
Бобрьонок покрутив головою, не вловлюючи, куди гне капітан.
Толкунов розсердився.
— Хіба не бачиш: зовсім свіжий. А камердинер, ти ж говорив, не палить. Виходить, у будинку хтось таки ховається…
Бобрьонок понюхав залишки сигарети.
— Чому вважаєш, що свіжий? — запитав.
— Учора, пам’ятаєш, пройшов дощ. Удень, перед тим, як ми взяли есесівців і їхали сюди. Короткочасний, всього хвилин десять, та сильний. А сигарета, бачиш, не намокла. Виходить, її кинули після дощу, коли газон уже висох. Тобто ввечері чи перед самим вечором.
— Хтось швендяв попід будинком і кинув.
— Може, й так. А глянь, сигарета яка. Я таких не бачив. Золотом написано…
Бобрьонок підніс недопалок під самі очі. Зовсім уже розвиднилося, побачив золоті літери, запечену слину на тонкому папері.
— Маєш рацію, — відповів розважливо. — Навряд чи місцеві жителі палять такі. Отже, хтось ховається в будинку… Але ж ми обдивилися все…
— І на горищі?
— Ні.
— Отож, — докірливо зауважив Толкунов. — Ще треба обстукати стіни, не може бути, аби під таким будинком не було підвалу.
— А поки ми обстукуватимемо, вони знищать документи “Цепеліна”…
— Так, їх слід узяти зненацька.
— Не вийде. — Бобрьонок замислився і ствердив: — Не знаю, що й робити…
— Якщо тут хтось ховається, — мовив Толкунов, — а я в цьому тепер переконаний, — підкинув на долоні недопалок, — обов’язково викажуть себе. Не можуть цілий день сидіти в підвалі чи на горищі. То більше, що вчора їх налякали. Гадають, будь-якої хвилини можете повернутися, й тікатимуть. Тут ми їх і візьмемо.
— Згода, — вирішив Бобрьонок. — Тільки от що… Машину слід заховати, — може, хтось ітиме до садиби, побачить, і попередить про засідку.
— Але ж не впустимо.
— Ні, чого ж, нехай ідуть. Виходитимуть, візьмемо. А туди — ласкаво просимо.
— Маєш рацію, — погодився Толкунов.
Бобрьонок засвистів дроздом, і Мохнюк одізвався відразу. Він виринув з кущів так, що не колихнулася жодна гілка, і Толкунов схвально посміхнувся.
— Будуть люди… — тільки й мовив. Він лишився в засідці, а Бобрьонок з Мохнюком подалися до “віліса”. Разом з Віктором, не вмикаючи двигуна, закотили машину в кущі до невеличкої яруги. Бобрьонок відійшов трохи й прискіпливо обдивився підходи до садиби, певно, машину тепер можна було угледіти, лише наштовхнувшись на неї.
Уже зовсім розвиднілося, і небо над парком зажахтіло. Близько сьомої години з будинку вийшов Георг. Постояв на ганку, потягуючись, але Бобрьонок, що сидів у кущах за два десятки метрів від нього, бачив, як старий сторожко роззирається довкола. Камердинер подався навпростець до воріт. Тут також постояв, розглядаючи навколишні лани, навіть пройшов трохи межею, немов дбайливий господар по своєму полю, і Мохнюк, пост якого тепер був біля воріт, подумки похвалив Бобрьонка, котрий вирішив замаскувати “віліс”.
Георг повернувся до будинку центральною алеєю, заспокоєний. Ішов повільно, заклавши руки за спину й стиха насвистуючи, як повертається літня людина з приємної і не дуже втомлюючої прогулянки.
І знову будинок завмер. Бобрьонок гадав: есесівці, коли вони ховаються в домі, заспокоєні повідомленням Георга, мусять уже хоч якось виказати себе, та нічого не сталося. Тільки десь через півгодини в розчиненому вікні бібліотеки з’явився камердинер, перегнувся через підвіконня, покрутив головою, наче помітив у парку щось цікаве, й відразу зачинив віконниці.
Сонце вже піднялося досить високо над обрієм, коли в небі почувся гуркіт мотора й над парком пролетів “кукурудзник” з червоними зірками на крилах. Зовсім низько, мало не чіпляючи колесами верхівки дерев. Мохнюк подумав: розвідник чи зв’язковий шукає орієнтири, та літак, обігнувши парк, пішов на посадку — пробіг полем, засіяним озиминою, чхнув і зупинився. Мохнюк бачив, як вистрибнув з нього чоловік у чорному шкіряному пальті. Не затримуючись, попрямував просто полем до воріт: крокував упевнено, наче все навколо було йому добре знайоме. Нараз Мохнюк упізнав його. Так, Краус, точно, штурмбанфюрер Краус, незважаючи на радянський “кукурудзник” і офіцерський кашкет з червоною зіркою. Але шкіряне пальто — есесівське, й поли розлітаються від твердих кроків.
Краус проминув Мохнюка — йшов, помахуючи обламаною від куща гілочкою, як господар. Це розлютило його, але тільки на мить — збагнув: їхні передбачення виявились правильними і в мисливському будинку, очевидно, чекають штурмбанфюрера.
Аби тільки Бобрьонка чи Толкунова не ввів в оману кашкет радянського офіцера з червоною зіркою. Мохнюк дивився вслід Краусові напружено, готовий будь-якої миті прийти на допомогу товаришам, однак людина в чорному шкіряному пальті проминула алею, піднялася сходами, і відразу перед нею розчахнулися двері.
12. Увечері Краусові принесли галіфе, кітель з майорськими погонами й кашкет з червоною зіркою. Російської шинелі чи плаща не дістали, й штурмбанфюрер, подумавши, вирішив одягнути шкіряне пальто. Адже летітиме на радянському літаку, а російські льотчики (він сам бачив полонених) часто носили шкіряні пальта. Щоправда, переважно коричневі, та яке це, зрештою, має значення? Коли виникнуть якісь ускладнення, однаково не викрутитись: знає лише кілька російських слів, і його викриють за хвилину.
Краус не спав майже всю ніч, розумів, що треба відпочити, однак сон не йшов, безглузді думки лізли в голову. Але підвівся о п’ятій майже свіжий, зробив легку зарядку, поголився і обтерся одеколоном. Близько шостої за ним зайшов помічник Хейга, вони спустилися на перший поверх особняка, який займала американська розвідка, і Краус не без хвилювання почав настроювати передавач.
Кранке обізвався одразу, штурмбанфюрер передав закодоване повідомлення про виліт, одержав підтвердження, що його добре зрозуміли й чекають. І що в садибі фон Шенка все спокійно.
У Крауса відлягло від серця. Навіть тіснуватий кітель радянського офіцера вже не дратував його — штурмбанфюрер з апетитом з’їв яєчню і випив дві чашечки міцної кави. Коли закінчував снідати, зайшов Хейг. Повідомив: машина вже чекає.
Джип довіз їх до самісінького літака, біля якого вже тупцював пілот у шоломі. Він не справив на Крауса враження: низенький і миршавий. Штурмбанфюрер зиркнув на нього зневажливо і обернувся до Хейга, той одразу збагнув, що тривожить Крауса, підвів його до пілота й мовив:
— Знайомтеся, це — Джоні Кларк, один з наших асів, і ми попросили його злітати з вами на цьому фанерному ящику.
Краусові сподобалося, що його везтиме ас, він подав Клеркові руку, не без задоволення відчувши, як міцно потиснув її цей зовні хирлявий чоловічок.
