Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
Толкунов зіслизнув з дерева й влаштувався на лавочці в альтанці. Сидів, запнувшись шинелею, слухав шум парку. Дерева начебто перемовлялися поміж собою, капітан подумав, скільки таємниць відомо їм, — якби хоч трохи дізнатися, не довелося б цілу ніч ховатися в засідці. А може, й справді дерева мають голоси — он береза так ніжно шелестить тонкими гілками, буцім дівка, що заграє з коханим, а він уперся, вріс у землю — отой дуб, що підвівся над усією їхньою компанією, либонь, ватажок, і всі його слухаються. Стоїть статечно, розчепіривши могутні гілки, чорний, кремезний, і вітер не насмілюється жартувати з ним. Певно, лише одне дерево може змагатися з дубом. Толкунов згадав, як височать кедри в красноярській тайзі, такі ж кремезні й могутні, йому стало трохи сумно, як завжди, коли ширяв думкою в минуле, — тут тепло й сухо, а в тайзі ще лежить сніг, в Єнісеї вода тільки почала підніматися, холодна й прозора, вона й влітку, в найспекотніші дні, обпалює тіло, але все одно у липні під вечір приємно скупатися, а потім розпалити вогнище й вигріватися, чекаючи, коли закипить у відрі навариста юшка.
Толкунов відчув, як холод пробивається під шинелю, помахав руками, розганяючи кров, і сковзнув у кущі за альтанкою. Певно, бузок чи жасмин, звичайні декоративні насадження, квіти, а до квітів Толкунов ставився байдуже, йому подобалися тільки лісові чи польові квіти, й не міг зрозуміти, чому міські жінки ойкають над букетом троянд. Ну пахнуть, так міцний “потрійний” одеколон, на глибоке капітанове переконання, має значно кращий і стійкіший аромат, зрештою, бавитися парфумами — то діло жіноче, він рідко коли купляв навіть “потрійний”, не кажучи вже про “Шипр”, який колись при ньому розхвалювали молоді лейтенанти. Правда, й від Карого часто пахло підозріло солодко, проте Толкунов прощав це полковникові, ну, має людина слабкість, але в кого їх нема?
І він колись дарував жінці квіти… Так би мовити, зрівнявся з молодими лейтенантами. Ну й що? Ті жевжики впадають коло першої-ліпшої спідниці, он як кружляють навколо медсанбату, мов розцяцьковані метелики, він же подарував букет пані Марії, а таких жінок, Толкунов знав це точно, більше нема на цілому світі, і дивно, що саме він зустрів її.
Капітан згадав, як стоїть пані Марія в передпокої своєї доглянутої львівської квартири, щойно почула — Толкунов з Бобрьонком терміново від’їжджають, ще не повірила й не усвідомила, посміхається якось вимучено, певно, знає: нічого не можна вдіяти, минають останні хвилини, але однаково мусить щось вчинити, повинен же бути вихід з будь-якого становища, просто вона ще не додумалась, невже й справді така нетямуща?
А Бобрьонок уже дістав валізу, кидає в неї якісь речі, щось наспівує, наче й справді нічого не сталося, немов у світі все йде, як і треба…
Толкунов також нерішуче відступив до кімнати, аби зібрати свій сидір, лише тоді пані Марія підбігла до нього, схопила за руки й зазирнула у вічі.
“Ні… — прошепотіла. — Вам не можна! Ви ж поранений!..” Їй здалося, що нарешті знайшла найвагоміший аргумент: справді, пораненому треба лікуватися, якщо не в шпиталі, то принаймні тут, у неї на квартирі,— не може людина, котра тільки вчора підвелася з ліжка, знову йти на війну, її треба оточити увагою й ніжністю, за нею треба ходити, вдовольняти кожне бажання.
“Поранений?.. — посміхнувся Толкунов. — Якщо зважати на кожну подряпину…” — Він аніскілечки не хизувався. Правда, рана ще давалася взнаки, нила ночами, але він твердо знав, що й це мине, і скоро згадуватиме про госпіталь розчулено, як про санаторій.
“Невже ви справді підете?” — запитала пані Марія з відчаєм.
Толкунов подумав, що вперше в житті йому хочеться лишитися з жінкою, він поклав їй руку на плече, відчув, яке воно гаряче, і засоромлено відсторонився.
“Мушу, — відповів щиро, бо справді мусив, іншого виходу не мав. — Так треба”.
Тепер пані Марія усвідомила, що через кілька хвилин капітан піде, й ніякі слова та вчинки не допоможуть. Зрештою, вона знала це й приготувалася до розлуки, однак не сподівалася, що настане вона так швидко й раптово.
“Машина чекає нас”, — мовив Толкунов винувато, буцім справді завинив перед жінкою.
“То я зараз… — одразу заклопоталася пані Марія. — Я все владнаю, аби панство було вдоволене…”
Вона югнула до кімнати й майже відразу винесла випрасувану білизну, чисті рушники й шкарпетки. Забрала в Толкунова сидір й упакувала речі обережно і акуратно, наче це була не звичайна солдатська білизна, а мало не вибухівка. Капітан хотів уже зав’язати мішок, та пані Марія забрала його і потягнула до своєї кімнати. Дістала з буфета кульок домашнього печива, Толкунов рішуче замахав руками, знаючи, чого вартий для пані Марії цей дарунок, та вона тільки зиркнула на нього так, що капітан одразу знітився. Дивився, як пані Марія зав’язує сидір, знав, що слід сказати щось значуще, принаймні подякувати, нараз подумав: пані Марія може й образитися на слова простої дяки, та не знав, як виявити почуття, що переповнювали його, а вона нарешті впоралася з сидором, поставила його на стілець і обернулася до капітана. І тоді Толкунов запитав нерішуче, знаючи, що вперше від відповіді на це запитання залежатиме все його наступне життя:
“Ви хочете ще раз побачитися зі мною?”
Пані Марія не ступила до нього, не схопила за руки, як щойно в передпокої, нараз у Толкунова обірвалося серце — невже він міг навіть на секунду припустити, що така жінка чекатиме його, але мані Марія мовила таке, що не повірив.
“Я чекатиму тебе, — сказала, — я думатиму тільки про тебе і знаю, що ти повернешся додому”.
Вона так і сказала “повернешся додому”, і це звертання на “ти”, і слова, з яких Толкунов збагнув, що ця жінка вже не чужа йому, що вона належить йому вся і назавжди, настільки збентежили й розчулили його, що лише поворушив губами й відповів стиха:
“Я скоро повернусь, Маріє…”
Уперше він звернувся до неї без роз’єднуючого слова “пані”, вона одразу усвідомила, що саме криється в цьому, бо простягнула Толкунову руки, капітан ступив до неї несміливо, бо ще не знав, як поводитися з коханою жінкою, та вона сама притулилася до нього — він гладив її по голові, зовсім як дитину, й мовчав. Нарешті почув у передпокої кроки Бобрьонка, зробив спробу вивільнитися, але жінка не відпускала, обійняла й поцілувала міцно — навіть тепер, уночі, вартуючи під мисливським будинком якогось фашиста фон Шенка, Толкунов відчував солодкість того поцілунку і знав, що нічого кращого немає й не може бути на світі.
Капітан на мить заплющив очі й знову побачив заплакану жінку в розстебнутому халаті — тримає за руку й біжить сходами поруч нього, відпустила тільки, коли рушив “віліс”, Толкунову було ніяково від того, що перехожі зупиняються й дивляться на них, але й радісно — нехай усі знають, яка жінка покохала його!
Небо на сході посвітлішало, на дубі поворушилася птаха, цвірінькнула й замовкла, наче засоромилася своєї поспішливості. Толкунов подумав, що за півгодини зовсім розвидниться. Він вийшов з альтанки й вирішив обстежити сарай та гараж, які з’єднувалися з будинком асфальтованою доріжкою. Постояв попід гаражем, помацав замковий отвір і навіть зазирнув у нього, наче й справді міг щось побачити, обійшов цегляний сарай, критий черепицею, — все будувалося на довгі роки, все було в зразковому порядку, тільки асфальтована доріжка попід сараєм давно не підміталася, вітер наніс на неї торішнє листя і пожухлий вишар.
У фронтоні сарая Толкунов побачив маленькі двері, туди можна було дістатися дерев’яною драбиною, приставленою до стіни, — капітан пересунув її, швидко доліз до дверей, але вони були замкнуті, й Толкунов спустився на землю. Нараз згадав про розчинене вікно на другому поверсі будинку, — Бобрьонок казав, що там бібліотека, — прикинув, чи дістане до нього драбина, — певно, закоротка, та можна дотягнутися до підвіконня і залізти в приміщення.
Але для чого?
Толкунов повернувся до альтанки, пробрався поза кущами ближче до будинку. Уважно огледів газон попід розчиненим вікном, не побачив нічого, крім пожухлого листя, і знову зміряв відстань до другого поверху. Так, з допомогою драбини можна нечутно залізти всередину, обдивитися знову непоспіхом, тепер старий слуга упевнений, що радянські офіцери поїхали, заспокоївся, може, й вдасться щось знайти…
