Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Він злякався, побачивши мене, й впустив на підлогу надкушену картоплину.

А я стояв, дивився, і не було в мені жалю, а тільки гнів і презирство. І я щось сказав дідові, видно, дуже різке, бо він повернувся й почвалав до ліжка. Сів, і руки в нього трусилися. Так він нічого й не відповів мені, тільки глянув, і я досі пам’ятаю ті докірливі очі. Пам’ятаю й не можу простити собі, бо дід Ілля через кілька днів помер. Помер, так і не сказавши мені нічого.

Дядько Тихін шморгнув носом, Сергій подумав, що він зараз заплаче, та дядько тільки махнув рукою й додав:

— Ніколи не прощу собі…

Він підвівся, підійшов до стелажа й довго вглядався в дідів портрет.

— Ну, добре, пішов я… — мовив нарешті й попрошкував до дверей не озираючись. Так і вийшов, не попрощавшись, а Сергій з Мариною сиділи й мовчали, нарешті Марина прибрала зі столу вистиглу вже картоплю, понесла на кухню, і Хаблак дивився їй вслід вдячними очима.

Сидів і уявляв, які пристрасті сповнювали його прадіда, коли той нарешті не витримав і потягнувся за напівсирою картоплиною. Людина добра й лагідна, яка прожила чесно й нікого не кривдила, — і чому це так трапляється, що таким людям випадає часто важке життя, а різним пройдисвітам… Ну, хоча б тим, що вкрали скіфську чашу!

Певно, сподіваються на безкарність…

А дзуськи, він знайде їх, хоч доведеться перевернути пів-Києва.

Чомусь ця думка заспокоїла Хаблака, він поміняв квітку у вазочці між портретами батька й прадіда і пішов спати.

Вранці Хаблак одразу подався до видавництва. Зозуля мусив заїхати в управління, зазирнути до експертів І наздогнати капітана.

Хаблак зайшов до Данька — той мав окремий кабінет, і капітан вирішив скористатися з цього й розпитати художника про Власюка. Капітан вмостився на стільці, вільно простягнувши свої довгі ноги, Данько закурив, зі смаком пустив дим у стелю, трохи подумав і сказав:

— Спробую бути об’єктивним, хоч, чесно кажучи, не подобається мені Власюк. Не подобається і все, а особливих фактів не маю. Скритний якийсь і піжон, знаєте, звик дивитися на людей гордовито. Розумієте, — пояснив, — у нього вийшла книжечка, звичайна перша книжечка, ну похвалили, але ж для чого носа дерти?

— А оповідання справді гарні?

— Я в літературі не дуже-то, — відверто зізнався Данько, — а кажуть різне.

— Це вже добре, коли різне.

— Батько в нього якесь цабе в Міністерстві торгівлі, — вів далі Данько. — Я б не афішував цього, а він, бачите, які костюми носить.

Хаблак згадав жовту Власюкову шкірянку й на знак згоди нахилив голову.

— Людина, яка звикла все мати без особливих труднощів? — запитав.

Данько заперечливо похитав головою.

— Не зовсім. Власюк один з наших найкращих редакторів, на нього нема скарг, і автори полюбляють працювати з ним. Кажуть, вимогливий, але справедливий. Трохи самовпевнений.

— Це не так уже й погано.

— Звичайно.

— Відлюдкуватий?

— Неговіркий. Знає собі ціну й не базікало.

— Те, що не базікало, мені вже відомо, — засміявся Хаблак.

— Вважаєте, що Власюк причетний до крадіжки?

— Нічого я не вважаю, ми збираємо факти і тільки на основі фактів зможемо звинувачувати.

— А чим вам не факт: він єдиний виходив з кабінету, коли згасло світло.

— Але ж Власюк твердить, що вийшов, коли Хоролевський ще показував фільм.

— Він вам нарозказує… Ніхто не бачив цього.

— Бо всі дивилися на протилежну стіну з екраном. Міг Власюк вийти непомітно?

— Міг, — несподівано швидко погодився Данько. — А що це за історія з білою “Волгою”?

— Звідки знаєте?

— Так ваш лейтенант розпитував… Чи не бачили її раніше під видавництвом? Може, підвозила Власюка?

— Справді, цікаво було б дізнатися.

— А ви побалакайте з дівчатами у техредакції. У них вікна на двір виходять, і дівчатка все бачать і знають.

— Угу, — погодився Хаблак, — розпитаю. А з ким Власюк товаришує у видавництві?

— Я ж казав, трохи відлюдкуватий… Піжон піжоном, але з дівчатами не водиться, чого нема, того нема. А у видавництві тільки з Ситником близький. Вони в одній редакції, Ситник і Власюк, чому зійшлися — не знаю, Олег випити любить і дівчат не пропускає, повна протилежність Власюкові. Легкий хлопець, знаєте, бувають такі… — Данько не договорив, бо до кімнати зазирнув білявий молодик у спортивній куртці. Зупинився в дверях, побачивши Хаблака. Капітанові здалося, що навіть трохи розгубився.

— Дай закурити, Петю, — попросив.

Данько витягнув із шухляди пачку сигарет, кинув через усю кімнату. Хлопець простягнув довгу руку з великою долонею, сигаретна пачка буцім прилипла до неї. Витягнув зубами сигарету.

— Тримай! — кинув пачку так, що вона закрутилася в повітрі й акуратно лягла на стіл навпроти Данька.

Хлопець вийшов, і Данько пояснив:

— Про вовка помовка, це Ситник.

Хаблак згадав, як спритно кинув молодик сигаретну пачку, й нараз затривожився.

— Ситник був на зустрічі з Хоролевським? — запитав так, для годиться, бо одразу згадав, що той білявий юнак згідно схеми, яка лежала в нього в кишені, сидів у кріслі за три кроки від столу із скіфською чашею.

— Звичайно, був.

— Спортсмен?

— Грав у баскетбол за “Спартак”. — Видно, Данько прочитав щось у каштанових очах, бо запитав: —Він?

— Ну, знаєте, якщо підозрювати всіх…

— Всіх не всіх, але когось же треба. Можете допитати мене.

— Спасибі за пораду, якщо виникне потреба, обов’язково скористаюся з неї. До речі, ви сиділи тоді поруч Ситника, так?

— Абсолютно точно.

— Коли згасло світло, Ситник не підводився?

Данько трохи подумав.

— Усе може бути, — одповів. — Знаєте, як буває, коли раптово згасне світло? Спочатку розгубленість, потім жарти…

— Ситник якось реагував на цю подію?

— Здається, ні… Ні, — ствердив упевнено.

— Він курить, отже, мав сірники…

— У нього запальничка. Американська, “Ронсон”, і Олег дуже пишається нею. Потім запалив її.

— Після вас?

— Так.

— Міг же й відразу витягнути запальничку…

— Міг.

— І не витягнув?

— Але ж це ні про що не говорить!

— Ні про що, — погодився Хаблак. — Ви казали, що Ситник любить випити й погуляти з дівчатами?

— Не від того.

— Одружений?

— Ні. Знімає приватну квартиру. Після університету мав кудись їхати, але відкрутився.

— З квартирою йому не світить?

— Важко сказати: гадаю, не дуже.

— З точки зору заступника голови місцевкому?

— Принаймні найближчим часом.

Хаблак підвівся.

— Зазирну до техредакторів, — мовив.

— Не обпечіться, дівчата в нас там!..

— Я вже стара й хвора людина…

— Дівчата ще мусять вас любити, — не повірив Данько.

У коридорі Хаблака перестріла директорова секретарка.

— До телефону, — покликала.

Дзвонив Зозуля. Повідомив, що на обпаленому штепселі, знайденому на клумбі, виявлені відбитки пальців завгоспа Крота.

— Я так і знав, — відповів Хаблак задоволено.

— Якщо навіть ти не сумніваєшся, треба…

— Не гарячкуй, бо можемо таких дров нарубати!

— Можемо, — погодився Зозуля, — проте мені чомусь не подобається цей Кріт. Якщо хочеш, інтуїтивно.

— Мені також. Приїжджай і займайся “Волгою”.

— Знову обходити будинки? Здається, ми вже скінчили…

— У восьми квартирах нікого не застали.

— Вони й зараз на роботі.

— Перевір.

— Добре.

— Знайдеш мене у видавництві.

— Знайду.

Данько не перебільшував, рекламуючи дівчат з техвідділу. У великій кімнаті стояло п’ять столів, один — порожній, на почесному місці біля вікна сидів літній чоловік — завідуючий відділом, за трьома столами — красуні одна краща одної, молоді дівчата, котрі як за командою цікаво обернулися до Хаблака.

Капітан представився. Одна з дівчат, зблиснувши голими коліньми — Хаблак подумав, що спідницю їй можна було б і подовжити, — поставила посеред кімнати стілець. Запропонувавши сісти, перегнулася через стіл, спершись на нього ліктями, й безцеремонно втупилася в капітана.