Довга ніч над Сунжею - Кононович Леонід (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
Нерви в мене таки здали: коли свист й ревисько цих механічних монстрів, наростаючи, врешті решт сягло апогею і враження стало таке, наче самісіньке небо звалилося тобі на голову, я зірвався на ноги. Певна річ, це було найдурнішим з усього, що можна було вчинити у тій ситуації, — не здужав я пробігти й сотні кроків, як земля під ногами зненацька перехнябилася і світ в очах почорнів, розпадаючись на міріади уламків.
На мене ллялася вода. Це був справжнісінький водоспад: вода затікала у вуха, просякала крізь грубу тканину джинсової куртки, — аж нарешті потрапила в носа і я пирхнув, а тоді храпко закашлявся.
— Живий, чи що? — поспиталися поруч.
— Дідько його не візьме! — озвався другий голос, просто наді мною. — Диви, який бугаяка, — такого кувалдою валить треба!
— Та й то хрін завалиш! — гигикнув перший. — Эй ты, подъем!
Я розплющив очі. Побачив: два грубі черевики армійського зразка, котрі стоять в брудній калюжі. Зненацька вони відступили, а тоді й геть сховалися з поля зору.
— Подъем, сказали тебе! Не понял команду, э?
Я завовтузився, шукаючи якоїсь опори, — але в сей же мент мене безцеремонно згребли за барки й ривком поставили на ноги.
Якесь дворище, зусебіч обнесене бетоновою огорожею. Кроків за десять — бетеер, ввесь у бруднозелених маскувальних плямах. Трохи далі цегляна споруда, — чи то ангар, чи промисловий корпус. Вхід забарикадовано бетонними блоками й мішками з піском.
— Руки!.. — скомандував той же голос. — Руки, говорю!
На зап'ястях клацнули наручники. Я безтямно глянув на них і струснув головою.
— Ты обыскал его? — поспиталися збоку.
— Да, еще на месте… — відказав другий. І до мене: — Пошёл!
Перед очима пливло. Контузія чи що, подумав я, простуючи поміж двома зарізяками в бронежилетах. Ми обігнули цегляну споруду, й один з конвоїрів розчахнув залізні двері, котрі провадили в підвал. Затим дав мені такого стусана, що я не вдержався на ногах і сторчголов загримів по східцях.
Скількись часу тривала пауза.
— Задержан в районе консервного завода, — нарешті сказали позаду. — Без оружия.
— Документы? — спитався хтось в глибині підвалу.
Я сперся плечем об стіну й, хитаючись, звівся на ноги.
Під стелею горіла жовта лампочка. Вольфрамова нитка то наливалася сліпучим сяєвом, то поволі тьмяніла — певне, струм подавався од польового ґенератора. За столом сидів кремезний драб у камуфляжі.
Ще один, замислено згорнувши руки на грудях, стовбичив під стіною. На голові в нього була чорна маска з прорізами для очей і рота.
— Корреспондент? — глянув на мене кремезний.
Падаючи на східцях, я розсадив лоба, й кров тепер аж очі заливала. Я закинув голову назад і, коли увіччю посвітліло, уздрів на столі своє журналістське посвідчення. Обіч валялася пачка доларів, які я прихопив на всяк випадок у цю поїздку.
— Хто ви такі? — хрипко озвавсь я.
Чоловік у масці поворухнувсь й, опустивши руки, пружно відштовхнувся од стіни. Тоді підійшов до мене лінькуватою ходою — й не кажучи ні слова, вгатив у живіт.
Я впав на коліна. Довкруг усі мовчали. Чоловік у масці трохи почекав, потім з'їздив мене кулаком по черепу й коли голова відкинулася назад, — щосили садонув ногою.
— Сводный отряд российского омона, — нарешті сказав він. — Слыхал о таком, чеченец?
Оце влетів, подумав я, випльовуючи уламки зубів. Нуну… хто ж не знає про загін російського омону й про те, що він витворяє у Грозному!.. Один з чеченів, які приїздили в «Тартар», обмовився якось за чаркою, що ліпше застрелитися, ніж потрапити їм до рук, — а то вмирати будеш дуже довго й у таких муках, про які уявлення раніше не мав.
— Досить! — скомандував кремезний. — Продовжуємо допит.
Мене посадили на табурет. Ззаду став конвоїр. Чоловік у масці одійшов до стіни й знову схрестив руки на грудях.
— Прізвище? — поспитавсь кремезний драб.
— Я співробітник французького тижневика «Експрес». — Тепер голос мій звучав більшменш твердо. — Ви не маєте права мене допитувати.
— Товарищ майор… — поворухнувсь було зарізяка в масці.
— Відставити! — сказав майор. І до конвоїра: — Подивися.
Той згріб мене за чуприну й нагнув голову вниз. Якусь мить він зволікав, потім присів навпочіпки й закасав холошу спочатку на одній, а потім і на другій моїй нозі.
— Чистий, — нарешті озвався він.
— Руки?
— Те ж саме.
В людини, яка провела на війні хоча б одиндва тижні, зостаються мітки: в гранатометників — синець нижче коліна й опік за вухом, у решти бійців сліди пороху й мастила на долонях.
— По очах видно, що він вийшов із бою!.. — з ненавистю сказав чоловік у масці.
Я промовчав.
— Значить, кореспондент… — констатував майор. — А як по правді?
— Не зрозумів?
— Який з тебе кореспондент? Ти — коригувальник вогню.
— Я?!
Чоловік у масці відштовхнувся од стіни й знов підступивсь до мене.
— Кому ты лапшу на уши вешаешь? — тихо поспитався він. — Ты кого здесь за лохов держишь, а? Тебе че сказали?
Я підняв голову й глянув тому у вічі.
— Ты же наемник, да? Корректировал огонь с чеченской стороны и попал под обстрел авиации, так ведь?
— Я — кореспондент журналу «Експрес».
Мабуть, зарізяка в масці подав якийсь знак омонівцю, котрий стовбичив позаду, — той спритно вибив зпід мене табурет, і я з усього маху гримнувся об бетонну підлогу, боляче вдарившись потилицею. Лампочка вгорі описала сліпучу жовту дугу; перед очима спалахнуло якесь голубе полум'я, а потім почувся хряскіт; скількись часу я хапав ротом повітря, приходячи до тями, а потім зрозумів, що мене підводять на ноги й знову садовлять на табурет.
— Так хто ти такий? — поспитався майор.
— Я…
— Ты — корректировщик огня, понял?
Я покрутив головою.
Вони знову вибили зпід мене табурет, і я втямив, що до роботи взялися відразу двоє, зарізяка в масці й конвоїр. Вони гамселили мене, як худобину, вони місили мене ногами, азартно хекаючи й підстрибуючи, наче для удару по футбольному м'ячу, озвіріли вони якось дуже хутко, сливе що відразу, аж врешті я склався удвоє і, лежачи на боку, захльоснув конвоїра ногою за підйом ступні.
Він махнув руками й гепнувся додолу, наче мішок з гайном.
— Стоп! — скомандував майор.
Мене згребли за шкуру й посадили на табурет.
— Ты — корректировщик огня. Да или нет?
— Нет.
Зарізяка в масці вгатив мене правим прямим. Я повалився на підлогу і, здається, вперше за ввесь час на мить утратив притомність. Табурет одлетів убік. Зарізяка зачепив його ногою й поставив на місце.
Я знову сидів перед майором. У вухах дзвеніло. Наручники затяглися до самого краю, й зпід нікельованих зазубнів точилася липка темна кров.
— Ты — корректировщик огня?
Я щосили хвицьнув ногою, намагаючись дістати чоловіка у масці. Той спритно ухилився і, відступивши на крок, взяв на столі гумового кийка.
— Ведь расколешься, наемник… так или иначе! — озвався майор. — Тебя же работают специалисты, пойми!
Спеціалісти, подумав я… психопати ви, а не спеціалісти! На війні людина хутко з'їжджає з глузду: постійна загроза смерті, безугавна оркестра вибухів, стрілянини, гучання летючих мін і гранат, неконтрольована можливість наносити ушкодження подібним собі істотам — усе це травмує нервову систему, а потім і психіку, врештірешт формуючи маніяка з виразно садистськими установками. Втім, так воно чи інакше, а ці песиголовці живим зі своїх рук не випустять… І зостається лише одне: прориватися з боєм. Певна річ, наручники заважають, але ногами я зумів би забити душ із п'ять, поки настигла б решта омонівців, — бо, судячи з усього, це їхня база, і їх тут до дідьчої мами, а то й більше. От же ж халепа!..
Зарізяка в масці ступив крок уперед. В наступний момент мені здалося, що на мене стеля обвалилася — удар гумовим києм був такий, що я разом із табуретом одлетів аж у куток.
— Перекур, — втомлено сказав зарізяка. Тоді поклав свого кия на стіл і дістав з кишені комбеза пачку «Мальборо». — Настоящий бычара! — сказав він, видихнувши хмарку синюватого диму. — Над ним надо работать и работать… да вот беда — времени нету!
