Довга ніч над Сунжею - Кононович Леонід (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
— Оце двері, — сказав я, показуючи на двері, оббиті дермантином. — Бачите?
Гестапович з Барабашем згідно закивали.
— Зараз я сюди зайду. Відмички є?
— Ціла купа, — подзеленьчав ними Барабаш.
— От і добре. За десять хвилин відімкнете двері й зайдете. Що робити далі, я вам скажу. А тепер — нагору.
Коли вони піднялися на горішній поверх, я натиснув дзвоник.
Двері клацнули. В щілину виглянула Леся.
— Оой, — зраділа вона, — Оскар! Як ти мене знайшов?
— Я ж детектив, а не хрін собачий! — бркнув я, переступаючи поріг. — От, вирішив одвідати! Кавою пригостиш?
— Сідай, — сказала Леся. — А я оце тільки з ванни… не чекала тебе, знаєш!..
За хвилину на столі з'явився паруючий кавник. Я відпив кілька котків і заплющив очі. Ну й день сьогодні ж видався!
— Ти чимсь заклопотаний? — поспиталася Леся своїм оксамитовим голосочком.
Я струснув головою. Не було геть ніякого бажання грати цю комедію й далі.
— Глобуса провела?
Вона завмерла.
— Якого ще Глобуса?..
— Не клей з себе дурепу! — гостро сказав я. — Коханця свого!
— Що ти верзеш?! — вигукнула вона, ставлячи чашку на столик. Очі її неспокійно забігали.
Я втомлено зітхнув.
— Гра скінчилася, голубонько! Тебе розсекречено. Це ти організувала витік інформації?
Вона схопилася на ноги.
— Оскаре… — сказала вона.
— Сядь! — гримнув я. — І не держи мене за дурнішого, ніж я є насправді! Диви яке… целку з себе корчить! Куди він поїхав?
Вона довго дивилася на мене, й лице її мінялося.
— Він поїхав у Грозний, — нарешті сказала вона, і її очі зблиснули металом. — Вам його не впіймати!
— Він хоче забити Дудаєва?
— Він уб'є його. Неодмінно! — В її голосі звучала погорда. — Він герой… він — справжній чоловік! А ви, мусульманські покидьки, ніколи не візьмете над нами верх! Вас усіх виріжуть до ноги, щоб і сліду од вас не лишилося, ні з вашої віри!..
— Отот! — покивав я. — Значить, чуття мене таки не підвело. Якраз учора я тебе й запідозрив!
Вона підійшла до трюма й, взявши щітку, стала розчісувати коси.
— Ну, — сказала вона, — вбивай мене тепер!
— Кому ти потрібна, — буркнув я, знову беручись до кави. — От Глобуса, того заб'ємо! А ти…
Леся поклала щітку й, видивляючись у трюмо, взяла щось на столику. Тоді різко обернулася.
— Здохни ж, мусульманська наволоч! — завищала вона.
Автоматичне лезо викидного ножа прошиває людину на відстані двадцяти метрів. Коли механізм клацнув, я зреагував зі швидкістю комп'ютера: поворот корпусу, удар по дотичній — і лезо, круто змінивши траєкторію, в однісінький мент пришпилило її до стіни.
— Веее! — залементувала вона.
— За часів мого дитинства, — сказав я, запалюючи цигарку, — мені доводилося чути легенди про козаків, які рукою ловили кулі. Певна річ, в те мало вірилося. Аж коли я був у полоні, то в фортеці Бадабера подібні трюки демонстрували негри з організації «Чорні пантери». Щоправда, вони ловили не кулю, а ножа… причому зубами. А оцей трюк… любав моя, це ж елементарно! Глобус так не вміє, правда?
— Мені боооляче! — квилила вона, звиваючись всеньким тілом.
— Не дурій! — втомлено сказав я, підходячи до неї. — Тобі защемило рукав… і трохи шкури!
Я взявся за лезо й одним ривком висмикнув його із стіни.
— Ну?
Леся стягла халат із плеча й стала розглядати садно.
— Бачиш, що ти накоїв! — знову зарепетувала вона. — Садист… убивця, щоб ти провалився!
Я вухам своїм не повірив, — наче це й не вона іще мить тому важилася мене забити! Справді, жінка — це суцільна таємниця… І таємниця ота полягає в підступі, брехні й лукавстві. Та жодна з моїх гадюк до такого не додумалася б!
— Гаразд, — нетерпляче сказав я, — кінчай цю комедію! Одягайся — й поїдемо!
Сльози її вмент висохли.
— Куди, Оскаре?
— До Бені в лавку — сирі вареники їсти! — гаркнув я. — Одягайся, кажу тобі!
— Ти здаси мене в службу безпеки… га, Оскаре?
Де ті два йолопи, подумав я розлючено. Казав же, — через десять хвилин!..
— А куди ж іще? Там з тебе душу витрясуть…
— А може… — поглянула вона на мене.
— Що? — нетерпляче поспитавсь я.
— Пам'ятаєш, як нам було добре вдвох? Невже ти зараз цього не хочеш?
Я понуро мовчав.
— Поглянь! — Вона розстебнула халат, і він ковзнув до її ніг. — Невже оце все нічого не варто?
Її зграбне пещене тіло трепетало кожною жилочкою. Високі груди з пружними кораловими вершечками, тоненька лебедина талія, круті молочнобілі сідниці якихось наївноцнотливих кшталтів… Ну справжнісіньке тобі чудо анатомії!
— Ти хочеш, аби все оце перетворилося в криваве місиво? — тихо запитала вона, обертаючись переді мною. — А воно ж може приносити втіху!
Взяти б реміняку, подумав я, та всипати тобі нижче спини, — щоб це місце в тебе ще й упоперек репнуло! Шкода, що це нітрохи не допоможе справі.
— Щось не хочеться! — насмішкувато сказав я. — І знаєш, чому?
Леся завмерла.
— Чому ж? — тихо запитала вона.
— Зад у тебе надто вже хитрий! Хоча, кажуть, і на такий зад фалос може знайтися… такий, знаєш, — із гвинтом!
В передпокої відчинилися двері.
— Взяти її — і в машину! — сказав я, не озираючись. Барабаш із Гестаповичем виступили вперед. — Не бити й не знущатися… а то голови поодриваю! І щоб без шуму, втямили?
Леся стояла й дивилася на них.
— Нуну, — сказав Барабаш, добуваючи наручники. — Не розказуй нам, як треба провадити затримання… Розумний який, бач!
Я вийшов з квартири й понуро почвалав униз.
Ми вже виїхали з двору, коли я обернувсь до неї.
— Ти сказала: Глобус — герой? Так от, його уб'ють. Його уб'ють в чеснім поєдинку. Один на один. За всіма правилами. Я обіцяю тобі.
— Його уб'єш ти?
Я похитав головою.
— Проти мене йому не вистояти. Його уб'є Ронні. Ось цей… — Я кивнув на янкі, котрий сидів поруч зі мною. — Я постараюсь, щоб цей поєдинок зняли на відеоплівку. Ти матимеш нагоду побачити його на власні очі. І тоді ти переконаєшся, який він герой.
— А якщо переможе Глобус?
— Тоді ми відпустимо його! — сказав я після довгої мовчанки.
Через дві години ми сиділи в кабінеті Мурата.
— Вона розповіла все, що знала, — сказав шеф, припалюючи сигару. — Я щойно з допиту.
— Ви застосували жорстких методів?
Мурат махнув рукою.
— Скополамін! Кому вона потрібна, щоб до неї застосовували насильство! Дурепа з дуреп, треба сказати! Глобус не платив їй ні копійки, — все, так би мовити, грунтувалося на коханні…
Я ковтнув трохи коньяку з кришталевого келишка й посмакував.
– І що ж вона виспівала?
— Витік інформації — пряма її робота. Ти знаєш Князєва?
— Це отой програміст, що працює в МурМура? Такий молодий хлопчина з довгим волоссям у вигляді конячого хвоста?
— Він, він… Ця дурепа обплутала його своїми тенетами. Він спав з нею, розповідав їй про все, що робиться в «Тартарі»… Ну, та це ще квіточки, — він допускав її у комп'ютерний зал!
— Нуу! — крутнув я головою. В комп'ютерний зал «Тартару» мали доступ лише одиниці, та й то за спеціальною системою магнітних перепусток. — Як же ж вона знімала інформацію?
— Росіяни розробили мініатюрний пристрій для зчитування інформації з випромінювання комп'ютера, — втомлено сказав шеф. — Вона записала кілька уривків із секретних файлів. Серед них якраз був отой, де містилася інформація про транспорт зі зброєю.
– І передала Глобусові, — повільно мовив я. — От же ж халепа, га!
— А той переслав їх у Москву, й там їх розшифрували. У зв'язку із цим нам доведеться поміняти всі секретні коди. Мало того, ми повинні згорнути цілий ряд комерційних операцій, відкликати своїх людей за кордоном, змінити всі шифри банківських рахунків… уяви собі!
— Це справжнісінька катастрофа! — пробурмотів я.
— На днях ФСК заарештувала наш банк у Москві… — Мурат помовчав. — Ми тримали його через підставних осіб, і звідти здійснювалися платежі за поставки зброї.
