Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
— Багато хто знав, — відповіла нарешті, знизавши плечима. — Я не робила з цього таємниці.
Хаблак усім корпусом повернувся до понятих, так, що крісло аж зарипіло.
— Ви знали, що Надія Петрівна їде у відпустку? — запитав. — І на скільки?
Жінка, яка не діставала чоловікові й до грудей, підвела на нього очі запитливо, а той ледь помітно похитав головою, нахилився трохи вперед і навіть устиг щось сказати, але що саме, майор так і не розібрав, бо жінка зупинила чоловіка енергійним жестом і затуркотіла:
— Звичайно, ми знали… Дізналися, але не одразу… Може, на другий день чи на третій. Розумієте, ми вже на пенсії й сидимо там, унизу, де квіти, там зручно — на лавиці, крім того, люди поруч, і поговорити є з ким… Газет, розумієте, не передплачуємо, позаяк на пенсії… Та й по телевізору все кажуть, сусіди розповідають…
— Катю, — нарешті докірливо вставив чоловік і знову похитав головою, — нас питають…
— А я що кажу? — Жінка схрестила руки на грудях, ступила вперед — низенька, мало не квадратна, навіть довгий, до підлоги, халат не робив її вищою. Певно, жінці подобалося бути в центрі уваги, їй набридло грати роль статистки біля одвірка. — От я й кажу: таку поважну особу, як Надія Петрівна, не помітити не можна. А ми її з середини серпня не бачили? — озирнулася на чоловіка. — Точно, не бачили, й сусіди — також. Розумієте, вирішили, Корольова поїхала. А куди? На море, звичайно. Куди ж іще таким, як вона, їздити!
Хаблак застережливо підвів руку.
— Виходить, здогадалися?
— Не так уже й важко.
— Констатуємо… — Майор зробив паузу. — Сусіди знали… А ще хто?
— Товариші з театру. Та й мало хто… — відповіла Корольова байдуже, наче не розуміла, для чого всі ці запитання. Мабуть, уже змирилася з крадіжкою, не вірила в можливість повернути втрачені речі й хотіла якнайшвидше покінчити з усіма формальностями — запитаннями й відповідями, протоколами та й взагалі з присутністю чужих людей у квартирі.
Майор зрозумів її й мовив тихо, але твердо:
— Потребуємо вашої допомоги, Надіє Петрівно. Від цього залежить, чи скоро знайдемо злодія.
— Знайдете? — перепитала недовірливо.
— Обов’язково знайдемо: рано чи пізно.
— Не треба марних обіцянок.
Що міг відповісти Хаблак? То більше, Корольова до певної міри мала рацію: гарантувати, що вже завтра чи післязавтра він схопить за руку злодія, який посмів залізти в квартиру, майор не міг. Та, дивлячись, як ожили очі артистки і як несвідомо потягнулася до нього, дав слово не заспокоїтись, поки лишиться хоча б півшансу на розплутування цього клубка. Так, саме клубка, бо крадіжка в квартирі Корольової — тепер він переконався в цьому — була справою рук того ж злочинця, який останнім часом пограбував кілька квартир на Русанівці і сліди якого поки що безрезультатно намагалися знайти працівники карного розшуку. Правда, старший лейтенант Затуливітер, що займався цією справою, несподівано захворів, і полковник розпорядився передати її Хаблакові.
Майор знав про крадіжки на Русанівці й раніше, проте дуже мало, однак тої зовсім незначної поінформованості йому вистачило, щоб прив’язати події в квартирі Корольової до інших крадіжок. Втім, можливо, він і помилявся — розвіяти майорові сумніви багато в чому могла б сама потерпіла. Тому й запитав якомога бадьоріше:
— Спробуйте згадати, хто знав про ваш від’їзд?
— Багато хто. І я не вірю… — Корольова безнадійно махнула рукою.
— Звичайно, — не дуже ввічливо перебив її Хаблак, — звичайно, Надіє Петрівно, хтось із знайомих міг сказати ще комусь, і всіх поінформованих встановити неможливо. Он, бачите, сусідам нічого не казали, а знають. І все ж…
Корольова одразу зрозуміла його. Кивнула, переплела сухі пальці на колінах, зовсім по-чоловічому стиснула їх і відповіла:
— Власне, ця поїздка виникла несподівано. Надійшов лист від колишньої колеги по театру. З Ялти. Вона там непогано влаштувалася і запросила мене. Чому ж не поїхати?
— Коли одержали листа?
— На початку серпня.
— А виїхали?
— Чотирнадцятого.
— З квитками не було проблеми?
— Ну що ви! Тепер літо, і до Сімферополя… Але ж мене пам’ятають у театрі, і адміністратор…
— Хто?
— Ілля Борисович Мукомолов. Він зробив це блискавично.
— Кому ще в театрі розповідали про поїздку?
— Усі на гастролях. Можливо, хтось і чув в адміністраторській… Там сиділо кілька чоловік, але я не знаю їх.
— Хто із знайомих чув про ваш від’їзд?
— Невже ви можете підозрювати моїх знайомих?
— Звичайно, ні.
— Отож. Я не дозволю навіть погано подумати про них.
Це було логічно — Хаблак сам не вірив, що хтось із знайомих Корольової міг навести на її квартиру злодіїв.
Експерт закінчив попередній огляд помешкання, визирнув з сусідньої кімнати й жестом покликав Хаблака. Корольова мешкала в зручній двокімнатній квартирі дому, з вікон якого виднілися Русанівська протока та Лаврська дзвіниця. Річкою сновигали моторні човни, в сквері на набережній сиділи люди, гралися діти, і нікому, крім оперативної групи та, може, ще цікавих сусідів, не було ніякого діла до того, що відбулося в білому дев’ятиповерховому красені. А ті, що перебували в квартирі Корольової, не звертали уваги ні на дзвіницю, ні на гудки автомобілів, ні на сміх відпочиваючих — займалися своєю буденною, трохи вже набридлою роботою. Що поробиш, комусь потрібно займатися і цим. Тому Хаблак узвичаєно підвівся з фотеля, підійшов до експерта й зовні байдуже вислухав його міркування. Власне, він уже догадувався, що крадіжка в квартирі артистки відбулася не сьогодні й не вчора, а два чи три дні тому: на полірованій поверхні комода залишились сліди від валізи, до якої, певно, складали крадені речі. Решту поверхні вкривала пилюга, а ці сліди збереглися зовсім виразно… Однак все ж приємно, коли твої думки збігаються з міркуваннями такого досвідченого криміналіста, як Болотов. А той повідомив мало не категорично:
— Крадіжка відбулася три дні тому. І злодій не поспішав.
— Чому? — запитав Хаблак. Правда, його запитання могло стосуватися як першої, так і другої частини повідомлення експерта, він одразу збагнув це і уточнив: — Чому, вважаєте, не поспішав?
— Дату події визначили по пилюзі? — Ледь помітна усмішка майнула обличчям експерта.
— Так.
— Отже, не поспішав… Діяв надто акуратно, перебрав вміст шухляд, не викидав з них нічого поспіхом, забрав найцінніші речі.
Хаблак кивнув погоджуючись. Надія Петрівна вже повідомила їх, що злодій чи злодії забрали з квартири все справді найкоштовніше: дві кришталеві вази й інші вироби з кришталю, каракулеву шубу, кілька суконь, шкіряне пальто, нове, майже не ношене взуття, статуетки саксонського фарфору, кілька картин і магнітофон. Грошей та коштовностей Корольова в квартирі не лишила, заощадження, як пояснила, зберігала на книжці, а всі коштовності — два золотих персні, сережки та медальйон — носила на собі.
— Не поспішав, а припустився помилки, — мовив Болотов мало не урочисто, й Хаблак зрозумів експерта. Завжди приємно, коли знаходиш таке, що може навести на слід.
— Від вашого проникливого зору не сховається ніщо, — ствердив і ступив до сусідньої кімнати, однак експерт затримав його.
— Надіє Петрівно, можна вас на хвилинку? — попросив Корольову й ввічливо пропустив її у дверях: він мав манери добре вихованого інтелігента, і Хаблак подумав: якби Болотову ще пенсне замість окулярів у роговій оправі, зовсім нагадував би чеховських героїв. Дехто в управлінні тихцем підсміювався з експерта, та особисто Хаблакові більше подобалася, можливо, дещо перебільшена ввічливість Болотова, ніж хвацьке панібратство інших, котрі іноді саме цим намагалися приховати свою некомпетентність чи невихованість.
Кімната, до якої зайшли Хаблак з Корольовою, правила за спальню: в ній стояло нешироке ліжко, в кутку між ліжком і вікном притулилося трюмо з різними флаконами, дві шкатулки роботи гуцульських майстрів стояли з піднятими кришками, певно, злодій шукав у них коштовності, вміст одної з шкатулок був вивернутий просто на ліжко — на потертому косівському ліжнику, надто потертому, ним погребував навіть злодій, була розкидана дешева біжутерія, гудзики, котушки з нитками, кулькові ручки та інший мотлох, до якого звикає людина й без якого не уявляє свого життя. Тут же валялися також кілька хусточок, витягнутих із шухляди трюмо, легких жіночих батистових старомодних хусточок з вишитими в куточках ініціалами Корольової, — одну з них підняв і показав Надії Петрівні експерт.
