Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги онлайн .TXT) 📗
Хоча Зіна — розумниця, коли одразу після його арешту не зробили обшуку, вже затривожилася і вжила заходів. Так, Зіні пальця до рота не клади…
І він молодець. “Москвича” оформив не на себе, а на Зіниного батька — хоч якась утіха…
Але чи можуть бути в нього тепер утіхи?
Довгі роки поневірянь по колоніях, і чи чекатиме його Зіна?
Проте як же йому повестися на допитах?
Зрештою, Гудзій дійшов висновку, що навряд чи вдасться уникнути звинувачення у використанні службового становища із злочинною метою та в хабарництві. А якщо не уникнути, то чи варто когось жаліти? Бундючного Татарова, який, певно, й зараз зневажає його? До речі, чи заарештували його? Якщо навіть не заарештували, треба виказати, розповісти про все — де ж справедливість, він страждатиме в колонії, а цей вельбучний тип і надалі сидітиме в своєму кріслі.
Пожаліти нахабного Геннадія Зіновійовича? Ні, ніколи в житті, вони втягнули його до злочинної зграї, Манжула й він, і нехай розплачуються. Сидіти, то всім!
Крім того, його щиросердне каяття, звичайно, врахують, ну, нехай не зовсім, але мусять дати на два чи три роки менше, нехай на рік чи навіть півроку…
Слідчий, до якого викликали Гудзія, Леонідові Павловичу сподобався. Літня, статечна людина, а не якийсь там самовпевнений молодик: такому легше сповідатися. А Дробаха, лише глянувши на Гудзія, на його догідливо-улесливу посмішку, одразу визначив: слимак.
Що ж, зрештою, слідчому з такими мати справу вигідніше, хоча огидно.
Іван Якович почав офіційно:
— Ваше прізвище, ім’я, по батькові?..
Слухаючи, як відповідає Гудзій, — швидко й дивлячись йому в рот, думав: і цей пройда, сучий син, негідник лише вчора сидів у кабінеті, приймав рішення, розмовляв з відвідувачами, схвалював чи відмовляв, від нього залежали справжні чесні люди, робота підприємств, він спритно вдавав, що все це його цікавить, що це — його життя. Насправді ж начхати йому було й на підприємства, й на людей, що працюють на них, опікувався лише собою, власною особою — аби було краще тільки йому, щоб їлося смачно, щоб стояла попід домом власна машина, а в квартирі нові дорогі меблі, щоб була дача, поїздки на модні курорти, закордонні відрядження…
Типовий егоїст, котрий заради власних інтересів переступить через усе…
— Ви кажете, — запитав, — що до злочинної діяльності залучив вас Манжула? В чому вона виявилася?
Гудзій у деталях пояснював, як оформляв документи, як уперше підсунув їх на підпис Татарову, як потім Манжула домовився з Татаровим, як він сам познайомився з Бубликом, а потім навіть і з Геннадієм Зіновійовичем…
Дробаха слухав Гудзія уважно, перепитував, уточнював деталі, аби в протоколі не пропустити нічого, дмухав на кінчики пальців, полірував нігті об лацкан піджака, та весь час його не полишало відчуття, що торкнувся чогось брудного й конче необхідно вимити руки.
27. — Ну, начальник, ти дайош! — мовив Рукавичка й нахабно розсівся на стільці. — Це ж треба, за якісь сорочки хапати людину! Копійка ціна тим сорочкам, жінка попросила, як відмовити?
Чомусь Рукавиччине нахабство не роздратувало Хаблака, навпаки, стало весело. Запитав:
— А скажи мені, Терещенко, хто наказав тобі підкласти бомбу до Манжулиної валізи? Бо сам би ти не додумався.
— Жартуєш, начальник… — Посмішка й нахабство одразу сповзли з Рукавички. — Яку бомбу?
— Зараз я ознайомлю тебе з показаннями Червича. — Хаблак дістав папери з теки. — Він твердить, що виготовив для тебе міну з годинниковим механізмом…
— То й що?.. Ну, зробив, а при чому тут якийсь Манжула? Не знаю ніякого Манжули, в труні бачив його. Визнаю, хотів помститися одному фраєрові, та передумав.
— А міну де подів?
— У Дніпро кинув.
— Негарно, Терещенко, брехати. А от Бублик твердить, що саме ти поклав її до валізи Манжули.
— Бреше Бублик, себе вигороджує. Не знаю ніякого Манжули й ніколи не бачив.
— Гаразд, Бублик, звичайно, міг і збрехати. Припустимо, котить на тебе бочку Бублик. А для чого брехати Інесі Сподаренко? Згадай дівчину, що була в Манжули, коли ви з Бубликом приїхали до нього в готель “Київ”.
— Так шльондра ж! Хіба їй можна вірити?
— Вона є офіційним свідком, Терещенко. І впізнала тебе по фотографії. Якщо знадобиться, проведемо ставку віч-на-віч.
Рукавичка подумав трохи й мовив:
— Не треба. Забув я, тепер пригадую. Їздив з Бубликом до якогось фраєра, а що Манжулою зветься, вперше чую.
— І потім ніколи не зустрічався з ним?
— Казав же тобі, начальник, в труні я його бачив. Усіх вас там би бачити, в білих тапочках…
— Отже, не зустрічався?
— Ні.
— І до Одеси з Бубликом не їздив?
— Плювати мені на всю Одесу разом з Бубликом! Чого там не бачив?
— А Бублик твердить, що ви вислідили Манжулу в радгоспному селищі поблизу Миколаївського шосе.
— Бублик, начальнику, що хочеш скаже. Наговорює він на мене, точно наговорює.
— Справді, Бублик може й наговорити…
— Отож, — аж зрадів Рукавичка, — свиня і брехун, йому вірити аж ніяк не можна.
— Ми б і не повірили, та ось яке діло. Пам’ятаєш, Терещенко, коли ви з Бубликом загнали машину до акацієвого гаю, туди хлопчаки забігли? Вони впізнали тебе по фотографіях. Хочеш ознайомитися з актом?
— Хочу.
Рукавичка уважно прочитав акт, доставлений з Одеси, й мовив не дуже впевнено:
— Ну й що? Ну, поїхали з Бубликом у морі скупатися, хіба заборонено?
— І ти зіштовхнув зі скелі Манжулу?
Рукавичка стиснув свого величезного кулака, люто насварився ним на майора.
— Ні, начальнику, мокру справу мені не пришиєш!
— Шити тобі, Терещенко, ніхто нічого не збирається. Просто Бублик каже, що ти, загрожуючи ножем, примусив Манжулу піднятися на крутий берег і зіштовхнув його з кручі.
— Бреше, — похмуро заперечив Терещенко, — я на кручу не піднімався, я внизу лишався, покуди Манжула з Бубликом ходили, він і зіштовхнув того фрайєра.
— Це точно, що не піднімався на крутий берег?
— Можеш записати, начальнику.
Хаблак справді записав, Терещенко розписався, і лише потому майор мовив:
— І тут ти збрехав. Коли штовхнув Манжулу, спіткнувся і залишив на краю урвища слід. Під час обшуку на твоїй квартирі знайдено черевики з каблуками в рубчик. І слід саме цього підбора відбився на кручі. Ось акт експертизи, Терещенко. Хочеш ознайомитися?
— Мені твої акти до шмиги, плювати хотів на них. Не був я там і не штовхав… Не зізнаюся я, начальнику, ніколи.
— Зрештою, твоє зізнання нам не дуже й потрібне, — одповів Хаблак, вирішивши, що на сьогодні досить, що в Терещенка все ще попереду: ставки віч-на-віч з Бубликом, Президентом, Червичем, допити, виїзди на місце пригоди…
І суд попереду, суд за вмисне вбивство.
28. Коренчук сидів навпроти Дробахи, щось доводив йому, енергійно рубаючи долонею повітря, а слідчий, склавши руки на грудях, ворушив великими пальцями й посміхався чи то іронічно, чи то заспокійливо.
Хаблак став на порозі, й Дробаха, жестом зупинивши Коренчука, запросив:
— Сідайте, майоре, зараз сюди приведуть Скульського, і я викликав вас, аби мали задоволення побалакати з самим Президентом.
Майор улаштувався навпроти Коренчука, лейтенант, збуджений розмовою, хотів продовжити її, та двері розчинилися і до кабінету ступив Президент.
Сам Президент у супроводі міліцейського ескорту.
Взяли Скульського вчора ввечері вдома на Русанівській набережній, і він мав змогу одягнутися відповідно до умов його наступного способу життя.
Видно, був людиною практичною, бо обрав джинсовий костюм, темну водолазку й туристичні черевики на товстій підошві.
Президент зупинився посеред кімнати, уважно оглянув присутніх, зупинив погляд на Хаблакові й мовив:
— От бачите, майоре, зустрілися знову, а ви тоді не повірили мені…
— Не було достатніх підстав для знайомства, — ухильно відповів Хаблак.
— Були, — енергійно спростував Президент, — і ви даремно не вийшли до коридора.
