Пригоди Шерлока Холмса. Том IV - Дойл Артур Игнатиус Конан (читать книги без TXT) 📗

Прогулянка через порослі духмяним чебрецем горби була б чудовою, якби наші думки не отруювала трагедія, свідками якої ми недавно стали. Село Фулворт лежить у невеликій заглибині, що півколом оточує затоку. Позаду небагатьох старомодних хаток на схилі виросло кілька сучасних будинків. До одного з них і повів мене Стекгерст.

— Он і «Гавань», як величає свою садибу Белламі. Отой будинок, що з башточкою вгорі, під черепичним дахом. Непогано для людини, яка починала з нічого, але... Отакої! Ви тільки гляньте!

Садова хвіртка «Гавані» відчинилась, і з неї вийшов чоловік. Його високу, незграбну постать важко було не впізнати. То був Ян Мердок, математик. За хвилину ми зустрілися з ним на дорозі.

— Привіт! — мовив Стекгерст.

Мердок кивнув, скоса позирнув на нас своїми пильними чорними очима і вже хотів іти далі, але директор зупинив його.

— Що ви тут робили? — спитав він.

Мердокове обличчя спалахнуло від гніву.

— Сер, я ваш підлеглий тільки під дахом школи. А в своїх особистих справах не зобов’язаний перед вами звітувати.

Після всього пережитого Стекгерстові нерви були напружені до краю. За якихось інших умов він, може, стримався б. Але тепер утратив самовладання.

— За нинішніх умов така відповідь — справжнісіньке зухвальство, містере Мердоку.

— Таке саме зухвальство, як і ваше запитання.

— Мені вже не вперше доводиться зносити ваші грубощі. Але цей випадок — останній. Зробіть ласку якнайшвидше підшукати собі інше місце.

— Що ж, згода. Сьогодні я втратив єдину людину, що якось розраджувала мене в цьому «Шпилі».

І Мердок рішуче попрямував далі, а Стекгерст люто дивився йому вслід.

— Яка нестерпна, неможлива людина! — вигукнув він.

Мене найбільше вразило, що містер Ян Мердок скористався першим-ліпшим приводом, щоб зникнути з місця злочину. Мої неясні й туманні здогади почали прояснюватись. «Можливо, візит до родини Белламі проллє світло на цю пригоду», — подумалось мені. Стекгерст опанував себе, і ми пішли до будинку.

Містер Белламі виявився чоловіком середнього віку з вогненно-рудою бородою. Він видався мені надзвичайно схвильованим — обличчя його стало ще червонішим за бороду.

— Ні, сер, я не хочу знати жодних подробиць. І мій син, — він показав на дужого молодика з важким, понурим обличчям, що сидів у кутку вітальні, — цілком зі мною згоден, що поведінка містера Мак-Ферсона ображала Мод. Так, сер, він жодного разу не вимовив слова «шлюб», хоча були й листи, й побачення, й багато такого іншого, чого ніхто з нас не схвалив би. Матері в неї немає, тож ми її єдині захисники. Ми вирішили...

Але подальші його слова урвала поява самої дівчини. Ніхто не став би заперечувати, що вона могла б бути окрасою будь-якого товариства. Хто б подумав, що така рідкісна квітка виросте на цьому ґрунті й у цьому повітрі? Я нечасто звертав увагу на жінок, але був певен, дивлячись на її витончене, чудове лице, що променилося рум’янцем, таким притаманним тутешнім вродливицям, що вона не залишить байдужим жодного юнака. Ось якою була дівчина, що відчинила двері й тепер з рішучим виглядом постала перед Гарольдом Стекгерстом.

— Я вже знаю, що Фіцрой помер, — сказала вона. — Не бійтеся, я готова вислухати будь-які подробиці.

— Той ваш джентльмен уже все розповів нам, — пояснив батько.

— Немає жодних підстав уплутувати в цю історію мою сестру, — пробурчав молодик.

Сестра кинула на нього нищівний, гострий погляд.

— Це вже мені судити, Вільяме. Дозволь мені, будь ласка, поводитись, як я хочу. Зрозуміло, що тут скоєно злочин. Якщо я зможу допомогти викрити вбивцю, то хоча б виконаю цим свій обов’язок перед покійним.

Вона вислухала коротке повідомлення мого супутника стримано й зосереджено, довівши цим, що відзначається не лише красою, а й вольовим характером. Я назавжди запам’ятаю Мод Белламі як найгарнішу і найдивовижнішу з жінок. Вона, мабуть, уже знала, хто я такий, бо відразу обернулася до мене:

— Притягніть їх до суду, містере Холмсе. Хоч би хто вони були, мої симпатії на вашому боці.

Мені здалося, що, сказавши це, вона задерикувато позирнула на батька й брата.

— Дякую, — відповів я. — Я в таких справах дуже ціную жіночу інтуїцію. Але ви сказали «вони». Отже, ви гадаєте, що це справа рук не однієї людини?

— Я надто добре знала містера Мак-Ферсона й можу сказати, що він був хоробрим і дужим чоловіком. Сам на сам з ним хтось один не впорався б.

— Чи можу я сказати вам кілька слів наодинці?

— Кажу тобі, Мод, не вплутуйся в цю історію! — роздратовано вигукнув батько.

Вона безпорадно глянула на мене:

— Що ж мені робити?

— Тепер ця справа все одно набуде розголосу, тож ніякої біди не станеться, коли ми обговоримо її тут, — мовив я. — Звичайно, я волів би переговорити з вами наодинці, але якщо це не до вподоби вашому батькові, то він теж може взяти участь у нашій розмові. — І я розповів їй про записку, знайдену в кишені небіжчика. — Вона, очевидно, фігуруватиме під час розслідування. Чи можу я попросити вас, щоб ви пояснили, що то за записка?

— Мені нема чого приховувати, — відповіла дівчина. — Ми заручилися й хотіли побратися, але тримали це в таємниці через Фіцроєвого дядька: він дуже старий і хворий і міг би позбавити його спадщини, якби той одружився, всупереч його волі. Це була єдина причина.

— Ти могла б сказати нам про це раніше, — пробуркотів містер Белламі.

— Я б так і зробила, батьку, якби ви були добрішими.

— Я не хочу, щоб моя донька воловодилася з людьми не свого кола.

— Через цей ваш забобон я й не могла нічого вам розказати. А щодо тієї записки... — Вона пошукала в кишені й дістала пожмаканий папірець. — То була його відповідь ось на це.

— Сьогодні вівторок, і я хотіла ввечері з ним зустрітися.

Я перевернув папірець.

— Надіслано не поштою. Як ви його одержали?

— Мені не хотілося б відповідати на це запитання. Це ніяк не стосується справи, що її ви розслідуєте. Але про все інше я охоче вам розкажу.

І вона дотримала слова, однак у її свідченнях не було нічого, що могло б нам зарадити. Дівчині й на думку не спадало, що в її нареченого були таємні вороги, проте вона призналася, що в неї було кілька залицяльників.

— Чи не належить до них містер Ян Мердок?

Вона почервоніла й помітно збентежилася:

— Часом мені здавалося, що так. Але коли він дізнався про наші стосунки з Фіцроєм, почуття його змінилися.

Мої підозри проти цього дивного чоловіка набували дедалі виразнішого характеру. Треба було поцікавитися його минулим. Треба було таємно обшукати його кімнати. Стекгерст зможе допомогти мені, бо в нього виникли такі самі підозри. Ми повернулися з «Гавані» з надією, що тримаємо в руках хоча б один кінець цього заплутаного клубка.

Минув тиждень. Слідство анітрохи не прояснило цієї справи; її відклали до того часу, коли з’являться нові дані. Стекгерст потихеньку розпитав про свого підлеглого, в Мердоковій кімнаті зробили поверховий обшук, але нічого не знайшли. Я сам і фактично, й подумки ще раз дослідив місце події, проте жодного висновку не дійшов. З усієї моєї практики читач, мабуть, не пригадає випадку, коли б я так гостро відчував своє безсилля. Навіть уява не могла підказати мені шлях до розгадки таємниці. Аж тут невдовзі сталася пригода з собакою.

Першою про це почула моя стара економка завдяки тому своєрідному телеграфові, за допомогою якого ці люди одержують вісті з усієї околиці.

— Сумна це історія, сер, з тим собакою містера Мак-Ферсона, — сказала вона якось увечері.

Я не люблю подібної балаканини, але цього разу її слова привернули мою увагу.

— А що сталося з собакою містера Мак-Ферсона?

— Здох, сер. Здох із нудьги за хазяїном.

— Хто вам таке сказав?

— Ну що ви, сер, про це всі говорять. Собака страшенно нудьгував, цілий тиждень нічого не їв. А сьогодні вранці двоє молодих джентльменів із «Шпиля» знайшли його мертвим — отам, на березі, сер, на тому самому місці, де загинув його хазяїн.