Пригоди Шерлока Холмса. Том IV - Дойл Артур Игнатиус Конан (читать книги без TXT) 📗

— Гадаю, його треба показати найкращому хірургові, — мовив я.

— Боронь Боже, ні! — вигукнув Беннет. — Поки що про цей скандал знають лише домашні. Ніхто й словом не прохопиться. Але якщо чутки про нього просочаться за стіни цього будинку, різним домислам не буде кінця. Подумайте про репутацію професора в університеті, про його європейську славу, про почуття його дочки!

— Так, справді, — погодився з ним Холмс. — Я думаю, що тепер, коли руки в нас не зв’язані, можна буде знайти спосіб запобігти всіляким чуткам і не допустити повторення чогось подібного. Зніміть-но ключ із ланцюжка, містере Беннете. Макфейл буде біля хворого і дасть нам знати, коли раптом що станеться. Погляньмо, що ж заховано в таємничій професоровій скриньці.

Заховано там було небагато, але й цього виявилося достатньо — дві пляшечки, одна порожня, друга щойно почата, шприц та ще кілька листів, надряпаних нерозбірливим почерком іноземця. Позначки на конвертах свідчили, що це ті самі листи, які заборонялося розпечатувати секретареві; усі вони були надіслані з Комершел-Роуд і підписані «А. Дорак». В одних були самі лише повідомлення про те, що професорові Пресбері надіслано нову пляшечку препарату; в інших — розписки про отримання грошей. Був тут іще один конверт — підписаний вправнішою рукою, з австрійською маркою і празьким штемпелем.

— Це те, що нам треба! — вигукнув Холмс, витягаючи з конверта лист.

Льовенштайн! Це ім’я нагадало мені коротенький допис у газеті про якогось таємничого вченого, що тільки йому відомим способом намагається розкрити секрет омолодження і винайти еліксир життя! Льовенштайн із Праги! Льовенштайн з його чудодійною сироваткою, що дарує людям силу! Льовенштайн, з яким колеги розірвали всякі стосунки через відмову поділитися з ними своїм відкриттям! Кількома словами я розповів про все, що згадав. Беннет дістав з полиці довідник із зоології.

— «Хульман, — прочитав він, — велика чорноголова мавпа зі схилів Гімалаїв, найближча до людини з усіх чотириногих мавп». Далі йдуть численні подробиці. Отже, містере Холмсе, все зрозуміло: завдяки вам ми все-таки натрапили на корінь зла.

— Справжній корінь зла, — уточнив Холмс, — схований, звичайно ж, у запізнілій пристрасті, яка навіяла нашому запальному професорові думку про те, що він досягне задуманого, якщо помолодшає. Тому, хто ставить себе вище від природи, найлегше скотитися вниз. Найдосконаліший взірець людини може впасти до рівня тварини, коли зверне з дороги природного розвитку. — Він помовчав, замислено розглядаючи пляшечку з прозорою рідиною, яку тримав у руці. — Я напишу цьому чоловікові й скажу, що він чинить злочин, поширюючи свою отруту, і в нас більше не буде з цим клопоту. Але повторення можливі. Інші знайдуть зручніші способи. Ось де криється небезпека — велика небезпека для всього людства! Уявіть собі, Ватсоне: скнара, сластолюб, джиґун — кожен захоче продовжити своє нікчемне животіння. І лише натхненна людина прагнутиме високої мети. Цей відбір буде протиприродним! На яку ж смердючу калюжу перетвориться тоді наш безталанний світ? — Холмс-мрійник несподівано зник, і Холмс — людина дії підхопився зі стільця. — Гадаю, нам більше нема про що говорити, містере Беннете. Усі ці події тепер легко з’єднати. Собака, звичайно ж, відчув зміну раніше від вас. На те він і має тонкий нюх. Не на професора накинувся Рой — він накинувся на мавпу, і не професор, а мавпа дражнила Роя. Лазити по гіллю — найбільша радість для цієї істоти, а до вікна молодої леді її привів чистісінький випадок. Лондонський потяг, Ватсоне, скоро рушає, але я думаю, що перш ніж поїхати звідси, ми ще встигнемо випити по чашці чаю в «Шахівниці».

Лев’яча грива [55]

Дивна річ, але одна з найскладніших і найзаплутаніших справ, які я розслідував упродовж багатьох років свого життя, дісталася мені, коли я вже облишив ними займатися; всі події, пов’язані з нею, розгорталися, так би мовити, мало не на моїх очах. Сталося це після того, як я оселився в маленькому будиночку в Сасексі й цілком зануривсь у спокійне життя на лоні природи, про яке так часто мріяв упродовж багатьох років, які провів у похмурому, туманному Лондоні. Добряга Ватсон у той період майже зовсім зник з мого обрію. Він лише зрідка відвідував мене в суботу чи неділю. Тож тепер я сам мушу бути своїм історіографом. О, він так розмалював би цей дивовижний випадок і всі труднощі, з яких я вийшов переможцем! На жаль, мені доведеться по-своєму, простими словами розповісти про кожен свій крок на важкій дорозі, що вела до розкриття таємниці «лев’ячої гриви».

Моя вілла стоїть на південному схилі височини Даунс, із якої відкривається гарний краєвид на Ла-Манш. Берег у цьому місці — суцільна крейдяна стіна, і спуститися до води можна лише довгою, звивистою стежкою, яка дуже крута й ковзька. Вона закінчується біля пляжу завширшки із сто ярдів, вкритого рінню; вода не заливає його навіть під час припливу. Але подекуди там є затоки й ковбані — добрі басейни для купання, що з кожним припливом наповнюються свіжою водою. Цей чудовий берег тягнеться на кілька миль в обидва боки й лише в одному місці переривається невеличкою бухтою, над якою розкинулося село Фулворт.

Садиба моя стоїть самотньо. Хазяйнуємо в ній лише я, моя стара економка та ще бджоли. Проте за півмилі звідти розташована відома школа Гарольда Стекгерста, що займає великий будинок під назвою «Шпиль», — у ньому живуть учні, які вивчають різні професії, а також невеликий штат учителів. Сам Стекгерст колись був чемпіоном з веслування; нині він відомий і як учений з багатьох галузей знань. Відтоді, як я оселився біля моря, ми стали такими близькими друзями, що вечорами навідувалися один до одного без запрошення.

Наприкінці липня 1907 року був сильний шторм: вітер віяв із південного заходу, й хвилі докочувалися аж до крутої крейдяної стіни, залишаючи на березі глибокі озерця. Того ранку, про який я хочу розповісти, вітер ущух і все в природі дихало чистотою та свіжістю. Працювати за такої чудової погоди був би гріх, тож я вийшов подихати перед сніданком цілющим повітрям. Я сходив крутою стежкою до пляжу. Раптом до мене хтось гукнув: то був Гарольд Стекгерст, що весело махав мені рукою.

— Який чудовий ранок, містере Холмсе! Я так і знав, що зустріну вас.

— Я бачу, ви зібралися купатися.

— Знов давні ваші жарти, — засміявся він, поплескавши по своїй відстовбурченій кишені. — Так... Мак-Ферсон пішов купатися з самого ранку, а я, напевно, зустріну його тут.

Фіцрой Мак-Ферсон, гарний, статурний молодик, викладав у школі природничі науки. Хоч у нього було хворе серце через перенесений колись ревматизм, він, дужий від природи, досягав успіху у будь-якій спортивній грі, що не потребувала надто великих фізичних зусиль. Купався він і влітку, і взимку, а оскільки я теж люблю поплавати, то ми часто купалися разом.

І тут ми побачили й самого Мак-Ферсона. Голова його промайнула над краєм кручі, біля якої обривалася стежка. За мить він з’явився на повен зріст, хитаючись, мов п’яний. Потім здійняв руки й, страшно закричавши, впав долілиць. Ми зі Стекгерстом кинулися до нього — він був від нас ярдів за п’ятдесят — і перевернули його на спину. Одразу видно було, що він помирає. Про це свідчили його посиніле обличчя й осклянілі очі. На мить у тих очах промайнув проблиск свідомості; він силкувався промовити кілька слів, щоб застерегти нас. Слова ці були нерозбірливі, уривчасті, але я все-таки розібрав двоє з них — «лев’яча грива». Вони ні про що мені не промовляли, але я розчув їх цілком виразно. За мить він спробував підвестися, змахнув у повітрі руками й перекинувся на бік. Він був мертвий.