Пригоди Шерлока Холмса. Том 2 - Дойл Артур Игнатиус Конан (смотреть онлайн бесплатно книга txt) 📗
— Буде він і на ремінці, й на ланцюзі, якщо ви трохи допоможете мені.
— Я зроблю все, що ви скажете.
— Чудово. Але я прошу, щоб ви робили це сліпо, ні про що не розпитуючи.
— Усе буде, як ви хочете.
— Якщо ви згодні, то мені здається, що ми невдовзі розгадаємо нашу невелику загадку. Немає сумніву, що...
Він раптом зупинивсь і пильно глянув кудись угору, понад моєю головою. Лампа світила просто йому в обличчя — напружене, нерухоме, мов у гарної класичної скульптури, — справжнісіньке втілення тривоги й настороженості.
— Що сталося? — вигукнули ми разом з сером Генрі.
Я бачив, як Холмс перевів на нас погляд, силкуючись погамувати своє хвилювання. Обличчя його було застигле, як і раніш, але очі переможно сяяли.
— Пробачте мені моє захоплення, — мовив він, махнувши рукою в бік портретів, що висіли на протилежній стіні. — Ватсон вважає, що я анітрохи не знаюся на мистецтві, але він мені просто заздрить — через те, що тут у нас різні смаки. А портрети справді пречудові.
— Радий це чути од вас, — відповів сер Генрі, трохи здивовано позираючи на мого друга. — Я на цих картинах не розуміюся; конячка чи бугайчик — то інша річ. Я й не знав, що ви маєте час на отакі речі.
— Не дивуйтесь, я завжди побачу те, що варте уваги. Ладен заприсягтися, що ота леді в блакитній шовковій сукні — пензля Неллера. А гладкий джентльмен у перуці — роботи Рейнолдса. Це все, мабуть, фамільні портрети?
— Так, усі.
— І ви знаєте їхні наймення?
— Берімор довго втокмачував це мені, і тепер я можу легко відповісти свій урок.
— Тоді хто цей джентльмен із підзорною трубою?
— Це контр-адмірал Баскервіль, що служив у Вест-Індії за часів Родні. А отой, у синьому сурдуті і з сувоєм, — сер Вільям Баскервіль, голова комісій Палати громад часів Піта.
— А оцей кавалер у чорному оксамиті з мереживом, навпроти мене?
— О, з ним вам треба ближче познайомитися. Це винуватець усіх наших бід — лиходій Х’юго, що дав початок легенді про собаку Баскервілів. Ми його, напевно, не скоро забудемо.
Я розглядав портрет із цікавістю й деяким подивом.
— Боже мій! — мовив Холмс. — А зовні він такий тихенький, спокійний, хіба що в очах грають бісики. Я уявляв його здоровенним, схожим на розбійника чолов’ягою.
— Тут не може бути жодного сумніву. На звороті полотна стоїть ім’я і дата — 1647.
Решту вечора Холмс майже не розмовляв, але портрет стародавнього гультяя немовби зачарував його, і за вечерею очі мого друга раз у раз спинялися на полотні. Тільки згодом, коли сер Генрі пішов до себе, я зрозумів, яким річищем пливуть Холмсові думки. Взявши зі спальні свічку, він повів мене назад до їдальні і підніс світло до потемнілого портрета на стіні.
— Ви нічого не помітили?
Я довго розглядав капелюх з широкими крисами й пером, кучері, білий мережаний комір і суворе, вузьке обличчя. Воно не було грубим, але здавалося черствим, манірним — таким його робили міцно стулені тонкі вуста й холодні, невблаганні очі.
— Він нікого вам не нагадує?
— Підборіддя ніби таке, як у сера Генрі.
— Так, справді. Але стривайте! — Холмс став на стілець і, тримаючи свічку в лівій руці, зігнутою правою затулив широкі криси капелюха й довгі кучері.
— Боже милий! — здивовано вигукнув я.
З полотна на мене дивилося обличчя Степлтона.
— Тепер бачите? Мої очі звикли відокремлювати обличчя від його оздоб. Це найперша риса слідчого — проникати поглядом за машкару.
— Справжнє диво! Наче його власний портрет!
— Так, це цікавий зразок спадковості — і в фізичному, і в духовному розумінні. Почнеш вивчати отак родинні портрети — й повіриш у переселення душ. Цей чолов’яга теж Баскервіль, це безперечно.
— І цілить у спадкоємці.
— Саме так. Цей портрет заповнив одну з найскладніших наших прогалин. Ми впіймали його, Ватсоне, таки впіймали, і я заприсягаюся, що завтра ввечері він битиметься у наших тенетах, як б’ється метелик у його сачку. Шпилька, корок, картка з написом — і ми додамо його до нашої колекції на Бейкер-стріт!
Одходячи од портрета, він вибухнув сміхом. Я нечасто чув його сміх, але знав, що він завжди віщує якомусь лиходієві нещастя.
Наступного дня я прокинувся рано, але Холмс підхопився ще раніше, бо коли я одягався, то побачив його крізь вікно на стежці.
— Сьогоднішній деньок завдасть нам неабиякого клопоту, — зауважив він, потираючи руки. — Сіті готові, і рибалка почав їх розставляти. А ввечері побачимо, чи потрапить у них ця велика, зубаста щука, чи вислизне крізь дірку на волю.
— Ви вже побували на болотах?
— Я був у Ґримпені й послав до Принстауна телеграму про смерть Селдена. Думаю, що нікого з вас через нього не турбуватимуть. До того ж я знайшов свого вірного Картрайта, який обов’язково помер би на порозі моєї кам’яної хатки, як собака на могилі хазяїна, коли б я не дав йому знати, що зі мною все гаразд.
— А що ми робитимемо далі?
— Побачимося з сером Генрі. Аж ось і він!
— Доброго ранку, Холмсе, — привітався баронет. — Ви схожі на генерала, що обговорює план кампанії з начальником штабу.
— Так і є. Ватсон прийшов по накази.
— І я так само.
— Гаразд. Як я зрозумів, наші друзі Степлтони запросили вас сьогодні на обід?
— Сподіваюся, ви теж там будете. Вони дуже гостинні люди й будуть вам вельми раді.
— На жаль, нам з Ватсоном треба виїхати до Лондона.
— До Лондона?
— Так, за теперішніх обставин нам краще бути там.
Баронетове обличчя видовжилось.
— А я так сподівався, що ви не покинете мене до кінця! Тут, у Холлі, серед боліт, не так уже й затишно одному.
— Любий мій друже, ви повинні покірно мене слухати і робити все, що я вам скажу. Перекажіть нашим друзям, що ми радо прийшли б до них, та нагальні справи змушують нас виїхати. Проте скоро, я гадаю, ми повернемось до Девоншира. Ви не забудете переказати це Степлтонам?
— Якщо ви так наполягаєте.
— Іншого виходу немає, можете бути певні.
Насуплені баронетові брови свідчили, що він глибоко ображений і вважає наш від’їзд втечею.
— Коли ви хочете їхати? — холодно спитав він.
— Одразу після сніданку. Ми доїдемо до Кумбі-Тресі, але Ватсон залишить вам у заставу свої речі, тож чекайте його назад. Ватсоне, напишіть Степлтонові лист із вибаченням, що не зможете завітати до них.
— Я теж хочу поїхати з вами до Лондона, — сказав баронет. — Який сенс сидіти мені тут одному?
— Вам не можна покидати свій пост. Ви пообіцяли мені, що робитимете все, що я скажу, отож я наказую вам залишатися тут.
— Гаразд, тоді я зостануся.
— Ще одне прохання! Я хочу, щоб ви поїхали до Мерипіт-Хавса двоколкою. Потім одішліть її назад і скажіть Степлтонові, що додому підете пішки.
— Пішки через болота?
— Так.
— Але ще зовсім недавно ви самі забороняли мені там ходити!
— А тепер можете йти спокійно. Я на цьому не наполягав би, якби не був певен у вашій витримці та мужності.
— Гаразд, я так і зроблю.
— І якщо життя вам хоч трохи дороге, не звертайте нікуди зі стежки, що веде з Мерипіт-Хавса до Ґримпенської дороги, — тим паче, що це найкоротший шлях до вашого дому.
— Я зроблю все, що ви скажете.
— От і добре. А ми поїдемо одразу після сніданку, щоб бути в Лондоні ще до вечора.
Мене неабияк спантеличив цей Холмсів намір, бо я добре пам’ятав, як він учора говорив Степлтонові, що поїде наступного дня. Але хто б міг подумати, що він захоче їхати разом зі мною, та ще в такий, на його думку, критичний момент! Проте мені не зоставалось нічого іншого, як слухняно скоритися; ми розпрощалися з нашим засмученим другом, а за дві години одіслали двоколку назад і вийшли на платформу станції Кумбі-Тресі. Там на нас уже чекав Картрайт.
— Які будуть накази, сер?
— Їдьте зараз потягом до Лондона, Картрайте. Щойно приїдете, надішліть телеграму від мого імені серові Генрі Баскервілю: спитайте його, чи не знайшов він мій записник, який я загубив. Якщо знайшов, то нехай надішле бандероллю на Бейкер-стріт.
