Пристань Ескулапа - Низюрский Эдмунд (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
— Коли ви востаннє бачили у професора цю його роботу?
— В середу.
— Значить, це ще в Варшаві?
— Так, у Варшаві.
— А тут?
— Тут я вже її не бачила.
— Дякую вам, Галінко, — промовив я тепло і потиснув їй руку. Відчував, що вона тремтить.
— Ох, пане Павле!.. — в очах дівчини заблищали сльози.
Галінка вирвала руку і втекла.
Журка прийняв звістку з цікавістю, але спокійно.
— Я сподівався чогось подібного, — пробурмотів він. — Ще вчора я наказав обшукати «Ізолятор».
— Ну й що?
— Ніяких рукописів не знайдено. Ми не знайшли їх і тут, отже…
— Отже?
— Хто знає, чи не натрапили ми на мотив злочину.
— І я так думаю.
Журка, посміхаючись, закурив цигарку.
— Значить, це Галінка тобі розповіла?
— Галінка.
— Ти радий?
Я закусив губи.
— Везе ж тобі, спритнику, — мовив Журка. — Я б ніколи тебе в цьому не запідозрив!
— Про що ти? — зніяковів я.
— Ну, не прикидайся, ти повинен був чимось закрутити голову цій дівчинці, тільки чим? З твоєю фізіономією? Хай йому чорт, загадкові ці жінки! Сподіваюся, що й у мене є шанси…
Знизу чути було стукіт м'ячика. Зійшовши до вестибюля, ми побачили Йонаша, який грав з доктором Протоклицькою у настільний теніс.
Журка безцеремонно перервав гру.
— Я б хотів трохи поговорити з вами. Ходімо до вашої кімнати, докторе.
— Мене, здається, вже допитували, — незадоволено буркнув Йонаш.
— Мені дуже прикро, але ж тоді ви не сказали нам усього.
— Про що ви говорите?
— Довідаєтесь у кімнаті.
Коли двері за ними зачинилися, Журка сів на стілець і сказав:
— Я маю на увазі наукову працю професора про агранулоцитоз.
Йонаш здригнувся.
— Я не зовсім розумію, — видавив він.
— Хіба ви не чули про цю працю?
— Ні, цього я не сказав, але… — Йонаш завагався.
— У вас є якісь сумніви?
— Признаюся, ви мене спантеличили. Я просто не бачу зв'язку…
— Ця робота пропала, — сказав Журка.
— Пропала! — скрикнув Йонаш не своїм голосом.
— Це вас дивує?
— Надзвичайно. Кому б могла бути потрібна праця «Дзета»?
— Дзета? — Журка витріщив очі.
— У професора Містраля була звичка позначати обкладинки своїх рукописів буквами грецького алфавіту. Працю про анемію, наприклад, він позначив буквою «Дельта», а про агранулоцитоз — «Дзета». У своїх внутрішніх стосунках ми користувалися цими позначеннями.
— Хвилиночку, докторе. Виходить, була ще праця про анемію?
— Так, наукова праця про злоякісну анемію. Так само, як і рукопис «Дзета» досі не опублікована. Погляди, які в ній висловлювалися, ще недавно викликали застереження, і праця була відхилена.
— Розумію, — промимрив Журка, оглядаючи нігті. — Ці праці були написані на окремих аркушиках формату учнівського зошита і зберігалися в жовтих обкладинках з пластмаси, правда ж?
— Так.
— Який був почерк у професора?
— Дрібний, нерозбірливий!
— Оце він? — Журка показав кишеньковий календарик професора, Йонаш ствердно кивнув головою.
— Ви не можете сказати, що означають оці цифри біля окремих дат?
— Цифри?
— Ось, гляньте, — Журка підсунув календарик до Йонаша, — біля дати п'ятнадцятого січня — 258 000, п'ятнадцятого лютого — 30 000, а ще через місяць — 8500 і знак оклику.
Йонаш дивився здивований.
— Не уявляю собі.
— Вам це нічого не говорить?
— Ні, нічого.
Журка зітхнув.
— Ну, гаразд, повернемось до рукописів. Ви їх читали?
— Ні.
— Як так? Ви ж були асистентом професора. Ви разом з ним працювали.
— Це правда, але тільки над спільною темою про органи кровотворення. «Дзета» і «Дельта» були, так би мовити, особистою працею професора.
— Як це зрозуміти?
— Професор працював над ними за дорученням секції Академії наук, але індивідуально. Я, в усякому разі, не брав у цій роботі ніякої участі.
— Але ж як асистент ви. повинні були цікавитися.
— Звичайно, я дуже цікавився, — посміхнувся Йонаш, — але справа в тому, що професор зовсім не квапився хоча б у загальних рисах розкрити передо мною свій секрет. Професор Містраль тримав свої твори в суворій таємниці. Кажуть, ніби колись давно хтось списав його працю і привласнив собі авторство. З того часу професор став хворобливо потайним. Не довіряв нікому.
— Але проте на початку нашої розмови ви висловились про рукопис «Дзета» досить зневажливо. Звідки ж така думка, якщо ви не знали цієї наукової праці?
— Я просто не вірю, щоб можна було ще сказати щось сенсаційне про агранулоцитоз. Є набагато страшніші для людства хвороби.
— І все-таки ця праця пропала безслідно. Чи ви не могли б мені сказати, що з нею сталося?
— Я? А звідки ж я можу знати!
— Коли ви бачили її в професора востаннє?
Йонаш завагався.
— Не знаю… Я повинен пригадати…
— Пригадайте, будь ласка.
Журка якимсь хижим поглядом дивився на асистента. На обличчі Йонаша знову з'явилася тінь страху.
— Я бачив її… мабуть, у суботу ввечері. Так… у суботу ввечері, коли заніс професорові порошок.
— Де?
— На столику біля крісла.
— Ще одне питання. Де звичайно професор Містраль зберігав свої рукописи: у письмовому столі, в шафі чи в сейфі?
— Не знаю… Мене це не цікавило.
— Жаль, — сказав Журка, і ми обидва вийшли з кімнати.
— Може, Галінка відповіла б на це питання, — зауважив я.
— А ми йдемо саме до неї, — мовив Журка.
Галінку ми застали за роботою: вона писала листи.
— Ми перешкодили вам, — Журка посміхнувся з грацією, якої я й не підозрював у ньому. — Насамперед хочу висловити вам свою подяку. Поки що ви єдиний наш союзник у цьому похмурому домі.
Галінка зашарілася.
— Жаль, що тільки тепер ви прийшли до такого висновку.
— А може, ви союзник тільки поручика Дзярмаги?
Галінка похитала головою.
— Ні? Мій теж? Ну, то це чудово! В такому разі, може, ви скажете мені, де професор Містраль завжди тримав свої рукописи?
— У жовтому портфелі з замком-блискавкою, — відповіла вона не задумуючись.
— Доктор Йонаш знав про це?
— Безумовно. Він купив професорові цей портфель.
— Сам купив! — вигукнув Журка.
— Так, професор завжди носив із собою багато різних паперів і нікуди не виходив без портфеля. Взагалі це була дивна людина, — замислено говорила Галінка. — Може, тому, що професор був надзвичайно здібний. Я читала, що в дуже здібних людей завжди є якісь дивацтва. Іноді його поведінка просто приголомшувала. Під час розмови він, траплялося, раптом замовкав і зовсім несподівано для всіх відходив. Пам'ятаю, колись на прийомі в Державній Раді він кудись подівся. Просто зник. Я знайшла його; сидів, замислившись, на лаві в парку. Креслив щось на полях газети. Про нього можна було сказати, що він весь час працював. Завжди був зайнятий своїми думками. «Наукова праця, — говорив професор, — ніколи не буває повністю закінчена». Може, тому він не розлучався з своїми рукописами. Весь час доповнював їх і виправляв. І завжди йому здавалося, що в них є якісь прогалини.
— Ви певні, що професор привіз їх із собою сюди саме в тому жовтому портфелі?
— Цілком певна.
— Дивно, що доктор Йонаш не захотів нам про це сказати, — промимрив Журка.
— Ох, не думайте про нього погано! — поспішила Галінка захистити асистента. — Це дуже порядна людина. Тільки він страшенно вражений усім цим. Боїться, що міліція його підозріває. Ну та й я, певно, боялася б на його місці. З тим порошком йому не пощастило.
— Порядна людина не повинна нічого приховувати, — сказав Журка.
— Не кожен відважний у таких справах, — прошепотіла замислено Галінка, — іноді правда здається дуже підозрілою. Я думаю, доктор Йонаш боїться, щоб його признання не обернулися проти нього самого.
