Свідок обвинувачення - Кристи Агата (первая книга .TXT) 📗
Містер Мейгерн не засміявся. Він лише знову зняв пенсне і протер скельця — це означало, що він напружено міркує.
— Я приймаю ваше пояснення, містере Воул, — нарешті сказав він. — Гадаю, що з погляду психології воно вірогідне. Інша річ — як подивиться на це суд присяжних. Розповідайте, будь ласка, далі. Коли вперше міс Френч попросила вас зайнятися її фінансовими справами?
— Після третьої, а може, четвертої зустрічі. Вона погано розумілася на грошових справах, а її турбували якісь цінні папери.
Містер Мейгерн гостро глянув на нього.
— Будьте обережні, містере Воул! її служниця — Джанет Маккензі — посвідчила, що господиня була жінка ділова і вміла дати лад своїм справам. Це підтверджують і свідчення її банкірів.
— Нічого не вдієш, — щиро відповів Воул. — Вона мені сказала саме так.
Хвилину-другу містер Мейгерн мовчки спостерігав за своїм підзахисним. Хоч він і не збирався казати про це, але в останню мить його віра в невинність Леонарда Воула зміцніла. Він дещо знав про склад розуму підстаркуватих жінок. Звичайно, міс Френч, захоплена вродливим чоловіком, шукала привід, щоб прихилити його до себе. А чи може бути переконливіший привід, ніж нарікання на те, що вона погано розуміється на грошових справах і тому просить допомогти їй. Як жінка з великим життєвим досвідом, вона добре знала, що будь-якому чоловікові приємно відчути свою перевагу. А може, навіть хотіла, щоб молодий чоловік дізнався про її достатки. Емілі Френч була жінка рішуча й, отже, готова платити за свої забаганки.
В одну мить усе це промайнуло в голові містера Мейгерна, але він не дав нічого взнаки й поставив наступне запитання.
— І ви виконали її прохання — взялися вести її справи?
— Саме так.
— Містере Воул, — почав адвокат, — зараз я поставлю одне делікатне запитання, на яке мені дуже важливо одержати правдиву відповідь. Ви були на мілині з грішми. І ви стали розпоряджатися справами літньої жінки — літньої жінки, яка, згідно з вашими словами, погано розумілася на фінансах. То чи не спало вам на думку якось використати цінні папери, що були у вашому розпорядженні, в корисливих цілях? Чи проводили ви заради власної вигоди якісь операції, що могли б виявитись незаконними при пильному аналізі? — Він не дав Воулу розтулити рота. — Зачекайте хвилинку, перше ніж відповісти. Перед нами два шляхи. В одному випадку ми можемо робити наголос на вашій непідкупності й чесності: мовляв, ви не йшли навіть на дрібний обман, щоб заволодіти грішми міс Френч, тож і зовсім малоймовірно, що ви вчинили заради цього вбивство. З другого боку, якщо у ваших діях було щось таке, за що може зачепитися слідство, тобто буде доведено, що ви в той або інший спосіб дурили стару даму, тоді нам треба дотримуватися другої лінії: мовляв, у вас не було мотиву для вбивства, бо міс Френч і так була для вас вигідним джерелом прибутку. Гадаю, ви розумієте, в чім тут різниця. А зараз, прошу вас, добре подумайте перш ніж відповідати.
Та Леонард Воул не став думати і відповів одразу.
— Я вів справи міс Френч безкорисливо й чесно. Я робив усе в її інтересах, наскільки дозволяли мої здібності. Кожний, хто захоче перевірити, переконається в цьому.
— Дякую, — сказав містер Мейгерн. — Ви мене заспокоїли. Я думаю, ви досить розумна людина, щоб не сказати мені неправду в такому важливому ділі.
— Звичайно, найістотнішим доказом на мою користь є відсутність мотиву, — з надією в голосі мовив Воул. — Припустімо, я поглиблював дружбу з багатою літньою дамою, сподіваючись одержувати від неї гроші, — адже в цьому суть ваших припущень? Але ж у такому разі її смерть начисто перекреслює всі мої плани.
Адвокат подивився на нього пильним поглядом. Повільно, майже несвідомо, він повторив процедуру з пенсне. І тільки закріпивши його на переніссі, сказав:
— Невже вам невідомо, містере Воул, що міс Френч залишила заповіт, згідно з яким ви головний спадкоємець?
— Що? — Обвинувачений підхопився на ноги. Його розгубленість була очевидною і невдавано щирою. — Боже мій! Що ви сказали? Вона залишила мені свої гроші?
Містер Мейгерн ствердно кивнув головою. Воул знов опустився на стілець, обхопивши голову руками..
— Ви вдаєте, ніби нічого не знаєте про цей заповіт?
— Я вдаю? Нічого я не вдаю. Я справді не знав про це.
— Так от, знайте, що служниця міс Френч, Джанет Маккензі, хреститься й присягається, що ви добре знали про це. Її господиня сказала, ніби радилася з вами на цю тему і повідомила вас про свій намір.
— Та вона бреше! Ні, пробачте, я поквапився. Джанет — стара жінка, вона була вірним цербером своєї хазяйки й зненавиділа мене. Мабуть, із ревнощів. Можливо, міс Френч поділилася своїми намірами з Джанет, а Джанет або щось не так зрозуміла, або сама домислила, ніби я умовив міс Френч написати заповіт на мою користь. Думаю, вона й себе переконала в тому, що хазяйка справді казала мені про це.
— Чи не допускаєте ви, що Джанет Маккензі з неприязні до вас може свідомо дати фальшиві свідчення?
Приголомшений Леонард Воул не зовсім упевнено відповів:
— Звичайно, ні! Навіщо їй це?
— Не знаю, — задумливо відповів містер Мейгерн. — Але вона дуже озлоблена на вас.
Бідолаха важко зітхнув.
— Я починаю розуміти, — промимрив він. — Це — жахливо. Вони скажуть, я умисне упадав за нею, поки не примусив її написати заповіт, а потім, того вечора, коли вдома нікого не було, я пішов туди, а наступного дня її було знайдено… О боже! Це жахливо!
— Ви помиляєтесь, думаючи, що вдома нікого не було, — заперечив містер Мейгерн. — Джанет, як ви пам'ятаєте, мала ввечері кудись піти. Вона й пішла, але десь о пів на десяту повернулася, щоб узяти викройку рукава блузки для своєї подруги. Вона увійшла через чорний хід, піднялася нагору, взяла викройку і знову пішла. Вона чула якісь голоси у вітальні і, хоч не могла розібрати, про що говорили, ладна заприсягтися, що один з голосів належав міс Френч, а другий — якомусь чоловікові.
— О пів на десяту, — сказав Леонард Воул. — О пів на десяту… — Він підхопився на ноги й вигукнув: — Але в такому разі я врятований! Врятований!
— Врятований? Що ви маєте на увазі? — здивовано запитав містер Мейгерн.
— О пів на десяту я вже був дома! Моя дружина може підтвердити це. Я пішов від міс Френч десь за п'ять хвилин до дев'ятої. О дев'ятій двадцять я був уже вдома. Моя дружина чекала на мене. О! Слава Богу! Спасибі викройці рукава, спасибі Джанет Маккензі!
Від надміру почуттів він зовсім не помітив, що похмурий вираз не зійшов з обличчя адвоката. Та ось запитання містера Мейгерна примусило Леопарда спуститися з хмар на землю.
— Хто ж тоді, по-вашому, вбив міс Френч?
— Ну, звичайно ж, якийсь грабіжник, адже спершу так були й подумали. Як ви пам'ятаєте, вікно було розчинене навстіж, її вбито ударом ломика, і ломик той знайшли на підлозі поруч з її тілом. Тоді ж із дому зникли деякі речі. Якби ото не безглузда підозріливість Джанет та її неприязнь до мене, поліція не збилася б із правильного сліду.
— Навряд чи це пояснення когось переконає, містере Воул, — сказав адвокат. — Речі, що зникли з дому — то нічого не варті дрібниці, взяті, певно, для маскування. А сліди на підвіконні теж непереконливі. Крім того, самі подумайте: ви кажете, що о пів на десяту вас уже не було в міс Френч. Чий же тоді голос чула Джанет у вітальні? Хіба стала б міс Френч розмовляти з грабіжником?
— Ні, — відповів Воул. — Ні… — Вигляд у нього був дещо розгублений і знічений. — Але хай там як, — додав він, знову повеселівши, — я поза підозрою. У мене є алібі. Ви повинні зараз же поговорити з Роменою — моєю дружиною.
— Звичайно, — погодився адвокат. — Досі я не мав нагоди поговорити з місіс Воул тільки тому, що вона була відсутня під час вашого арешту. Я відразу ж телеграфував у Шотландію, і, наскільки мені відомо, вона приїде вже сьогодні ввечері. Я збираюся відвідати її, щойно закінчу розмову з вами.
Воул кивнув головою, його обличчя випромінювало радість.
