Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович (читать полную версию книги .txt, .fb2) 📗
Де Преображенська вулиця, вона уявляла доволі приблизно. Та все ж цього досить, щоб капризами змушувати візника їхати до неї не найкоротшим, а якомога довшим шляхом. Теревенила без упину, питаючи, що тут таке, а що там, надміру голосно захоплюючись побаченим, чим привертала увагу перехожих, особливо – піжонів, котрі товклися біля ресторанів. Дехто салютував капелюхом, хтось блазнювато кланявся, один молодик навіть покликав до себе, обіцяючи показати ще більше цікавого.
Сутулого бородатого візника така поведінка не дивувала, і Анні вдалося затягнути ще трохи часу, виграти для себе й Коваленка зовсім не зайві хвилини. Нарешті відчула – далі не можна, занадто. Заявила тим самим капризним тоном: утомилася, поїхали, куди треба. Хоча попросила й далі не квапитися, дуже вже подобається вечірня мандрівка.
Нарешті приїхали. О цій порі вечір уже повільно й по-південному тепло, лагідно огорнув довкола. Та шмат вулиці освітлювали вікна перших двох поверхів чотириповерхового особняка в стилі ампір. Вочевидь, прийняття відбувалося там. Над парадним входом височіла гривата ліпна лев’яча голова. Паща чи то гостинно посміхалася, чи то хижо шкірила зуби. По обидва боки завмерли лакеї в лівреях часів імператриці Катерини.
– Зволите, барине. Приїхали, – пробурчав візник.
Анна глибоко вдихнула, повільно підвелася, покрутила головою, вдивляючись у сутінки. Обережно поставила праву ногу на сходинку коляски. Злегка поточилася, надто голосно зойкнула.
– Сей момент, мадам! Дозвольте допомогти! Прошу вашу ручку!
Де не взявся, немов дотепер крився в сутінках жевжик у кремовому піджаку, смугастих штанях та жовтому канотьє. Вольська вдячно схопила підставлену руку, відчула силу, хоча кощавий піжон не був ззовні міцним. Ступила на землю, а вечірній кавалер ляснув долонею по передку коляски.
– Н-но, поїхала!
Візник щось буркнув собі під ніс, сіпнув віжками. Залізні колеса загуркотіли геть, а піжон стиснув Аннину руку міцніше.
– Дозволите провести, мадам? – і вже тихіше, коротко: – Це тут?
– Ви дуже люб’язний кавалер! – відповіла Вольська голосно, а потім, так само тихо й швидко: – Ви встигли.
– За три рублі одеські екіпажі вміють літати, – гмикнув Гліб Коваленко. – Записку Розі послав. Лялькар там?
– Я впевнена.
– Помилки не буде?
– Я впевнена, – повторила Анна, і далі знову заговорила голосно, манірно: – На мене тут чекають! Але ми з вами, мій миленький, ще зустрінемося! Я довго буду у вас в Одесі!
– Шукайте Жоржа! – бовкнув Коваленко. – Мене знає весь Ланжерон!
Рука розтиснулася.
Гліб зник у сутінках так само швидко, як виринув.
А назустріч Вольській з парадного вже виходив Поль – чорний фрак, манишка, циліндр, біла квітка в петлиці.
– Боже мій, Анно! Де ви блукаєте! Вас уже зачекалися!
– Мене? – вона кліпнула очима, далі граючи наївність та невинність.
– Саме вас! Ох, і влетіло ж мені! Прошу, прошу за мною, ви наша особлива гостя.
Анна взялася за чемно підставлений лікоть.
Сходи всередині вкривала оксамитова килимова доріжка.
Обабіч дверей апартаментів першого поверху стояли мовчазні гусари. Прочинили їх без команди, і Анна з Полем поринули у світ багатоголосих скрипок. Музика лунала звідкись згори, і дуже швидко все прояснилося. Поль провів гостю вглиб широкої зали, далі нагору вели застелені килимом сходи. Тут так само зустріла пара пишновусих кремезних гусарів, і нарешті Анна потрапила в серце свята.
Зала, куди її провели, була помпезною та величною завдяки чотирьом колонам в античному стилі. На перший погляд, саме вони підпирали високу стелю, тримаючи її на собі. Та варто придивитися, аби зрозуміти – це лише декорація. Вони тут поставлені не для практичної користі, а найперше – заради краси. Поряд з дальньою колоною, в глибині приміщення, розмістився скрипковий квартет. Диригент, лисуватий сивий пузань, поважно стояв навпроти музикантів за пюпітром і впевнено орудував паличкою.
У звуках музики не ходили – плавали ліврейні лакеї, розносячи келихи з шампанським на круглих срібних підносах. Залою неквапом фланірували пари, окремо щебетали пишно й не завжди зі смаком убрані дівиці, окремо трималися невеличкі гурти чоловіків у незмінних тут чорних фраках.
Спершу поява Анни лишалася ніким не поміченою. Відтак Поль провів її через залу, вправно знаходячи фарватер, підхопив на ходу келих, простягнув супутниці. Вольська взяла, хоча пити не збиралася. Згадавши почуте колись від Івана попередження: у домі ворога краще нічого не їсти й не пити. А в тому, що цей дім до неї не дружній, попри загалом солідну, світську атмосферу, вона не мала жодних сумнівів.
– Поль, ну де тебе носить! – з ледь помітним роздратуванням вигукнув чоловік, який квапився їм назустріч із сусідньої з залою кімнати.
– Мадам Анна заблукала! – почав виправдовуватися той.
– Не заблукала, – м’яко поправила Вольська. – Дозволила собі трохи поблукати. Зловживаю гостинністю, пане… Штейгауз, якщо не помиляюся?
– Ласкаво просимо!
Анна мусила перекласти келих у ліву руку, аби Йосип Штейгауз зміг торкнутися губами правої, затягнутої в тонку сітчасту рукавичку. Господар дому вирізнявся уже милим, навіть привабливим черевцем, гострою чорною мушкетерською борідкою та напомадженими вусами під м’ясистим горбкуватим носом. Помада тримала їх ідеально рівними, і творча уява дозволяла сприймати їх, як дві гострі піки. Чорне кучеряве волосся не менш ідеально уклали бриліантином.
Тепер Вольська знатиме, який на вигляд власник борделів і торговець живим товаром.
– Ви запросили мене особисто, аби виправити якусь помилку, – вона відразу вирішила опустити протокольні церемонії.
– Так-так, зараз усе поясню.
Штейгауз клацнув пальцями. Поруч виник офіціант із тацею. Взявши келих, господар дзенькнув ним об край Анниного, закликав:
– За знайомство. Прошу, прошу, зробіть мені таку честь.
Анна пригубила.
– То в чому річ?
– Ось у цьому бовдурі, – Штейгауз кивнув на збентеженого Поля. – Таких шлімазлів ще Одеса не бачила. Він мені заплатить штраф, а вам, мадам Анна, повернуть усі витрачені кошти. Не заперечуйте, нам не треба поганої слави. Поль міг би навчитися розрізняти благородну даму від, пардон на слові, слабенької на передок профурсетки.
– Фу! – Вольська не грала, справді почервоніла від обурення.
– Прогуляймося, – Штейгауз жестом відіслав Поля геть, кивнув на двері в іншу кімнату. – Там затишніше, зможемо поговорити.
У сусідній кімнаті Анна побачила кілька круглих столиків, накритих сліпучо-білими скатертинами. На них стояли таці з канапе, дво- й триповерхові вази з тістечками та іншими десертами. Окремо, у мисках із кубиками льоду, мліли яскраво-червоні скибочки кавунів, накраяні трикутниками. Тут справді товклося менше народу, попри наїдки, але Вольська відразу помітила різницю – більше пар. Переважно старші чоловіки й молоденькі дівчатка, чий рід занять не викликав сумнівів.
– Отже, про що йдеться? – сухо запитала Анна.
– Поль хибно зрозумів ваші наміри, – пояснив Штейгауз, ковтнувши з келиха.
– Які ж мої наміри?
– Припиніть, – тон господаря невловимо змінився, почулися зверхні нотки. – Ви – самотня молода жінка. Приїхали з Києва до міста біля моря. Очевидно, увіходите до певного світського кола. Ви на виду, тож статус не дозволяє шукати, скажімо так, певних пригод там, де мешкаєте. Усе правильно, не варто грішити там, де живеш. Пардоньте за прямоту й відвертість, мадам Анно. Але ж ви знали, чим займається шлюбна контора Штейгауза. Хіба ви не просили познайомити вас із пристойним чоловіком, котрий допоможе не нудьгувати в Одесі? Зустрічі без зобов’язань, мадам Анна, хіба ні?
– Так, – вона знову почервоніла, хоч це справді була її легенда.
– Поль ще не навчився розбиратися в людських типах. Особливо – у таких, як ваш. Є дами, не завжди вдови й не завжди незаміжні, яких цікавлять гострі відчуття під час короткого й близького побачення в каюті. У відкритому морі, романтично звучить. Цей осел вирішив – ви саме з таких. На мій сором, він помилився. Його помилка – моя помилка, честь фірми. Проте, – Штейгауз багатозначно гойднув келихом, – мені так само дивно, коли ви вдаєте зараз ображену невинність. Мету свого візиту до нашого міста щойно підтвердили. Просто вам хотілося й далі хочеться, щоб усе мало значно пристойніший вигляд. Я правий?
