Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович (читать полную версию книги .txt, .fb2) 📗
Проте значно більше цікавив її супутник. Чомусь Анна відразу визначила, що це мама з дорослим сином, а не нудьгуюча заможна персона з молоденьким коханцем. Для таких, як уже встигла зрозуміти Вольська, морська прогулянка була місцем інтимної зустрічі. Звідництво – теж складова справи Йосипа Штейгауза, один із різновидів купівлі-продажу живих людей. Отже, пара нічим не вирізнялася, доки не привернула до себе зайву увагу. Вона цілком вписувалася в загальну картину.
Але до чого тут лялька – знала тільки Анна.
Уже знала, роздивившись краще молодика, сина суворої дами. Єдиного, зі слів Поля, і любого синочка. Високий, худий, та водночас – сильний, пружний, тренованого тіла не ховала дорога піджачна пара. Навпаки, костюм кравець навмисне завузив, аби підкреслювати грацію – справжню хижацьку грацію. Блідий колір усупереч звичному сприйняттю не робив його вродливе, аристократично видовжене лице хворобливим. Навпаки, про хворобу свідчив би рум’янець на його щоках. Дивного, екзотичного вигляду додавало волосся – довге, каштанове, трохи нижче плечей, перехоплене посередині тугою чорною стрічкою. Глянеш зі спини – висока струнка жінка, не інакше.
В Анниній голові все склалося надто швидко – і здогад не так налякав, як стривожив. Звідси і напад пропасниці, і холодний піт. Добре, хоч зрадницького цокотіння зубів ніхто не чув. Тепер головне – зійти на берег, розшукати Розу й Коваленка. А далі вже на три голови придумати, де і як знайти докази її здогаду.
Небезпечному здогаду – те, що Вольська вже знала, загрожувало їй особисто появою купи впливових в Одесі ворогів.
Розуміння цього допомогло Анні опанувати себе вже в готельному номері. Тіло припинило тремтіти так само раптово, як почало. Вона швидко роздягнулася догола, спітнілу білизну кинула в спеціальний кошик, тут її поперуть і попрасують. Освіжила тіло у ванній, насухо витерлася волохатим рушником, розтираючи до гарячого шкіру й розганяючи кров.
Посидівши так на застеленому ліжку, Вольська нарешті усвідомила: відтепер їй слід бути гранично обережною. Чомусь стрельнуло – хтось із персоналу «Лондонського», напевне ж, харчується з рук Зевса Лікакіса. Необережний крок, необережне слово – і вона викаже себе та свої наміри. Адже Петро Лямін з київського «Купідону» саме через неї забив тривогу, спаливши за собою мости. Вочевидь, месьє Зевс у курсі справи.
– Стоп! – Анна сказала це вголос, сама до себе. – Тихо, дорогенька моя. Ти виказала себе в Києві, бо хотіла того. Хто знає, що ти зараз в Одесі? Ніхто. На тебе тут ніхто з поганців не чекає. Тебе тут ніхто з поганців не шукає. Набиваєш собі ціну. Теж мені…
Виклично глянувши на себе в дзеркало, Вольська неквапом перевдягнулася у свіже. День уже давно перевалив за обідню пору й неквапом перетікав у вечір. На прогулянці Анна пригощалася дуже мало, але їсти чомусь не хотілося. Налаштувавши себе на рішучі дії, вона викликала дзвінком служку, веліла принести чорнило, перо, чистий аркуш і конверт. Написала, що хотіла, заклеїла лист, розпорядилася віднести за вказаною на конверті адресою й передати особисто в руки панові Коваленку.
– Не залишати ніде для нього! – наголосила строго. – Якщо пана нема в номерах, дочекатися, поки прийде. Не здумай крутити, я чекатиму на відповідь. Принесеш – матимеш стільки ж. Дуй!
Служка раболіпно вклонився і здимів, отримавши щедру винагороду. Знову лишившись сама, Анна трошки розгубилася – уже не знала, що робитиме, чекаючи повернення гінця. Подумавши, вирішила таки замовити щось на підвечірок. Принаймні займе якийсь час.
Знову покликала іншого служку.
Замовила.
У двері постукали надто скоро. Вольська здивувалася – нічого собі тут обслуговування, одна нога тут, інша – там. Відчинила, та замість офіціанта побачила портьє з холу.
– Даруйте. Послання для мадам.
– Для мене? – здивовано перепитала.
– Анна Вольська, апартаменти люкс, – портьє широко й нещиро всміхнувся, простягаючи цупкий, важкуватий прямокутний конверт.
– Від кого? – вирвалося в неї.
– Не велено-с, – посланець шаркнув ногою. – Там усередині все сказано-с.
По неї прислали.
У листі зазначили: екіпаж чекатиме біля готелю на бульварі рівно о шостій тридцять. Таким чином, Анні дали на збори трохи більше години. За цей час вона мала можливість кинути все, включно з речами, забрати тільки гроші й документи та втекти звідси подалі. Бо нічого хорошого несподіване запрошення на світський прийом до Йосипа Штейгауза не віщувало. Надісланий їй адрес містив стандартний надрукований текст, у якому лишалося місце, аби вписати прізвище запрошеного, і стояв особистий підпис господаря вечора. Але під ним, майже в самому низу, біля краю, написали від руки:
«Справа честі – особисто вибачитися за ганебне непорозуміння. Сталася прикра помилка. Прошу дати шанс. Щиро ваш – О.Ш.».
Вольська відразу склала два і два та зрозуміла, як племінник Лікакіса вирахував її. Зрештою, вона не надто й ховалася, сама прийшла в контору, заплатила, скільки сказали. Назвалася собою, сказала, де зупинилася. Тепер треба зрозуміти, чому Штейгауз проявив до її скоромної персони особливий інтерес, запросивши на прийняття всього за кілька годин після повернення з прогулянки. Бажання просити за щось пробачення було таким собі приводом.
Це й зупинило Анну, застерегло від негайної втечі. Це викличе чимало підозр, насторожить, і їй навряд дадуть доїхати до вокзалу. Тим більше, Вольська не мала квитка на поїзд, що додатково затримувало її. Бігти ж туди, де зупинився Гліб, – виказати ще й його, поставити під удар. Не кажучи вже про Розу. Ні, вирішила Анна, нехай вони залишаться в тіні, будуть її таємною зброєю. Коваленко вже мав отримати послання, і ось-ось спритний служка принесе відповідь. Яка, чесно кажучи, їй уже не потрібна, адже гра пішла в несподіваний бік.
Інстинкт самозбереження досі штовхав до втечі.
Логіка вимагала прийняти запрошення, ніби нічого не сталося. Так Анна вигравала час, отримувала невеличке поле для маневру. І хтозна, раптом її страхи марні. Усе піде значно банальніше й простіше. Тож Вольська почала вдягатися до прийому.
Служка таки затримався довше, ніж вона припустила. Але з’явився вчасно, Анна вже збиралася на вихід. Хлопчина захекався. Вольська спершу прочитала Глібову відповідь, потім написала на звороті кілька речень. Знову запечатала той самий конверт. Витягнула, не дивлячись, першу-ліпшу банкноту – десять рублів. Служка не стримав радісного зойку: нічого собі листоношею побув.
– Пан Коваленко в себе? – запитала Анна неголосно, втаємничено.
– Чекав його трохи, – пояснив посланець. – Зараз, сказав, усе зробить, як просили.
– Отже, на місці, – мовила Вольська сама до себе, потім ступила до служки впритул. – Зробиш, як скажу – матимеш ще одну таку саму, – показала асигнацію. – Вважай, у тебе сьогодні найщасливіший день. Не загуби щастя.
– Угу, – вичавив посильний, облизнувши губи.
– Зараз ти побіжиш назад, звідки прийшов. Тільки вийди з готелю так, щоб ніхто не побачив. Розчинися в повітрі, ясно тобі?
– Угу, – червоний вологий язик знову пройшовся по губах.
– Пан Коваленко повинен отримати записку чимшвидше. Ти ж повертайся назад так само непомітно. Якщо, звісно, не хочеш ні з ким поділитися щастям.
Замість відповіді служка замотав головою.
– Молодець. Зараз мене не застанеш. Але я тебе не забула. Не обдурю, отримаєш зароблене. Віриш?
– Угу.
– Звати тебе як?
– Яша.
– Дуй, Яшо! Стрілою лети!
Посильний крутнувся на п’ятках, миттю здимів.
За десять хвилин Анна теж вийшла. Спокійно, неквапом. З гідністю й гонором шляхетної багачки, яка живе в люксі найкращого готелю Одеси.
По іншу екіпаж не пришлють навмисне.
Їхали не швидко.
Вольська сама попросила візника. Знову довелося грати, цього разу – капризну, примхливу знуджену мамзельку. Змусила чекати на себе, потім зробила круглі очі, закопилила нижню губу, занудила – хочу покататися вечірньою Одесою. Коли ще така оказія, а за поїздку однаково заплачено. Яка візникові різниця, гостя має отаку примху. Бороданеві на передку справді було байдуже, не заводився з примхливою панею. Пустив кобилу неквапом, їх обганяли пішоходи та інші екіпажі – Анна вже встигла помітити, що містом не ходить трамвай.
