Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович (читать полную версию книги .txt, .fb2) 📗
– І ви отак відразу злякалися й підкорилися.
– Мені простіше вислизнути з управи. Я ж при канцелярії служу. Постійно на посилках, мов той хлопчисько.
– Пам’ятаю.
– А я не можу так більше! – видихнув Резников. – Не хочу і не можу! Ви мій шанс, Анно Ярославівно! Мій птах удачі!
– Можете простішими словами?
– Ходімте, на нас справді дивляться.
Вони рушили вперед, тримаючись на невеликій відстані одне від одного. Резников давно готував промову, тож заговорив прямо, чітко, впевнено:
– Ви повинні допомогти мені. Без вас я пропав. Уважайте, помер. Якщо відмовите – уб’єте, не інакше. Я мушу знайти того вбивцю, Анно Ярославівно. Тільки я. Без вашої допомоги це неможливо. А ви зможете допомогти. Так вразили мене в нашу першу зустріч, усе про мене розказали, щойно побачили. Недарма пан Харитонов вас боїться.
– Пусте, – мовила Вольська. – Чесно кажучи, сама не проти, аби Юлій Маркович мене побоювався. Але ж то фантазії, ілюзії, бажане за дійсне. І ви, Антоне Івановичу, перебільшуєте мої здібності й можливості. Лестите, приємно, визнаю. Та нічим допомогти не можу. Тим більше, ви ж служите в канцелярії, не в слідстві.
– Це моя біда! – Резников спробував узяти її за руку, Анна не дозволила, вивільнила, навіть ударила легенько, показуючи межу пристойного. – Біда моя, – повторив він. – Самі ж угадали про родину моєї дружини. Не заможна, але й не бідна. Там не так статків, як гонору. Батьки, особливо таточко, вважають дружину не вартою мене. А мене самого – не гідним їхньої фамілії. Як тільки бачимося – балакає зі мною через губу. Зиркає, мов на вошу чи таргана. Усе вказує на місце, але ж я своє місце добре знаю! Воно не в канцелярії! І ви – мій шанс піднятися вище, шанс на кар’єру! Щойно я знайду вбивцю депутатської доньки, пан Харитонов мусить підвищити! Не вигризу підвищення – смерть мені.
– Не вигадуйте. Ніхто вас не вбиватиме. – Анні не подобалася розмова, вона шукала можливість швидше вийти з неї та спровадити невдаху назад на службу.
– Тесть із тещею заклюють, – Резников уперто правив своє. – Дружину проти мене налаштують. Вона почне мене зневажати, а це смерть. Ні, гірше смерті. Я мушу довести, чого вартий, мушу! Тому мчав до вас по допомогу. І тут ви, сама йдете в руки…
Вольська зупинилася. Нарешті є на кому зігнати накипілу злість. Хлопчина не винен, але сам нарвався.
– Слухайте мене, добродію мій, – сказала чітко. – Я ніколи нікому не йду в руки сама. Ясно вам? Перш ніж просити про якусь допомогу, навчіться добирати слова. Тепер облиште, не затримую.
– Я ж нічого такого…
– Усе! – Але вже наступної миті Вольській стало шкода Резникова, цю велику ображену всіма дитину, тож поміняла гнів на милість. – Гаразд. Навряд зможу бути корисною. Не хочу коментувати все, що говорить про мене пан Харитонов. Тим не менше, чим, на вашу думку, я могла б допомогти? – Гмикнула з легкою іронією. – Врятувати ваші кар’єру, шлюб і навіть життя.
– Я знаю, де шукати вбивцю, – промовив канцелярист утаємничено.
– Так знайдіть. Для чого вам я?
– Не так сказав. Мені здається, що знаю. А ви допоможете перевірити правильність здогадів. І якщо відчуєте – не помиляюся, почну діяти.
– Без моїх висновків почати не можете?
– Ні. Вам вірю більше, ніж собі.
Тим часом вони спустилися до Малої Володимирської [23].
– Поясніть уже нарешті.
– Я в канцелярії переписую різні протоколи й підшиваю папери, – повів Резников. – Служба дуже нудна, та іншої не пропонують. Учора половину дня займався бумажкáми, – він вимовив саме так, – які стосуються Пивоварової доньки. Було серед них пояснення такого собі газетяра Коваленка, ви маєте його знати.
– Читаю, – Вольська обмежилася цим.
– З його слів, чоловік, який орендував дачу в Пущі, там, де труп знайшли, поїхав до Одеси. Тобто, не зовсім з його… Такі відомості Коваленко випитав у добродія, котрий опікується дачею.
– Що з того? Бовкнув, аби збити з пантелику. Сліди плутав.
– А якщо я вам секрет розкрию? – запитав Резников хитро. – Раніше вже знайшли схожий труп, не казали нікому просто. Мертва дівчина, вбрана лялькою.
Анна старанно зобразила подив.
– Он воно як? То в Києві маніяк завівся?
– Є протокол, тоді вирахували подружок жертви. Одна обмовилася: дівчина мала намір їхати до Одеси. Знайшла службу для дівчат через якусь контору «Купідон». Сидять вони десь на Десятинній. Тут Одеса спливла, там Одеса. Скажете, випадковість?
Вольська нарешті замислилася. Справді, щось раціональне в такому припущенні було. Водночас щось заважало, стримувало від поспішних висновків.
– Слабенько, Антоне Івановичу, – відповіла, подумавши. – Розумію тепер, для чого мене шукали. Слабенько, слабенько. Я б не ризикувала.
– Чому?
– Хочете слави – отримаєте насмішки й ганьбу, – зараз Анна говорила впевнено. – Нехай той «Купідон» справді існує. Нехай дівчина шукала кращої долі. Тільки ж словам убивці про Одесу однаково віри нема. Глухий кут, юначе. Краще не рипайтеся.
– Іншими словами – знай своє місце? – Резников зупинився, вираз обличчя помінявся, майнула зневага. – І ви туди ж? Був про вас кращої думки.
– Помилилися. – Вольська остаточно вирішила не давати йому жодних надій, для його ж користі. – Не журіться, ваша зірка ще засяє. Якщо не будете обганяти час. Справді, Антоне Івановичу, зробите собі ж гірше. Поради хотіли? Не залишу без поради, слухайте: знайдіть слідчого Черняєва, поділіться відкриттям з ним. У разі чого він згадає про вас, де треба й кому слід.
– Віддати свій трофей? – гмикнув Резников. – Звільніть від того, добродійко. Уже шкодую, що розказав вам. Ви з того ж самого тіста. Сам усе зроблю й доведу. – У голосі тепер чувся виклик, хай трохи істеричний. – Бувайте, Анно Ярославівно, бажаю вам доброго здоров’я.
Вольська не тримала його. Канцелярист спалахнув швидко, так само швидко перегорів. Надув губи подібно до ображеної чи обдуреної дитини. Пішов назад, гордовито випнувши груди, сповнений власної гідності й обурення неоціненим, невизнаним талантом. Анна не мала сумнівів: тепер Резников наробить дурниць. Чим виставить себе на загальне посміховисько й ще більше віддалиться від кар’єрної сходинки.
Але хай то будуть його проблеми.
До кінця дня Вольська не могла знайти собі вдома місця.
Христина не чіпала свою королівну, хіба заходилася пекти її улюблені солодкі пиріжки. Анна зазвичай намагалася приборкувати слабкість до них. Проте не цього разу: гарячі духмяні пундики виявилися доречними, посмакували й трохи заспокоїли. До плетива того вечора не бралася, усе вже обміркувала дорогою, вирішила краще звільнити голову. Ранок буде мудрішим, мала на те надію.
Уклалися раніше, ніж звичайно. Анна довго крутилася, збила під собою простирадло, довелося розправляти, щоб знову зіжмакати. Лиш за четвертою спробою змогла пірнути в неспокійний, тривожний сон. Снилися магазини іграшок, по обидва боки довгої вулиці, усі однакові, з дівчачими ляльками в вітринах. Іграшки трималися за руки, та замість іграшкових лиць були безбарвні овальні плями. Уві сні Анна повільно простувала вулицею до кінця, потім назад і знову поверталася. Нічого не знайшовши й нікого не зустрівши, прокинулася серед ночі, полежала на спині, дивлячись у темну стелю, заснула знову, й більше жодних дурниць не наснилось.
Зранку Христя, утішена тим, що Вольська в кої то віки віддала належне булочкам, випікала нові, уже з іншою начинкою. Анна не протестувала, одягатися не спішила. Запахнула халат, вийшла в сад, де її радісно зустрів добродушний Лорд. Листоноша саме нагодився з ранковою газетою. Попросивши кави, Анна вмостилася в альтанці.
Перша шпальта кричала новою сенсацією.
Коваленко все ж таки написав про перше вбивство, і Вольська тепер зрозуміла намір. Гліб спершу приніс новину їй. Потім – дав фору, аби Анна встигла використати знання одночасно зі слідством. Жест вона оцінила, хай досі не пробачила нахабі його п’яний вибрик. Але ж усе марно, нових знань набути не вдалося.
