Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович (читать полную версию книги .txt, .fb2) 📗
– Марудна робота.
– А ви як хотіли? Справді, Петрику, як ви все це собі уявляли?
– Приблизно так, – Черняєв зітхнув, витягнув круглий годинник-«цибулину» на ланцюжку, відкинув кришку. – Зустріч приємна, розмова корисна. Та я вже зловживаю. Мушу відкланятися.
– Чекайте. Ви не пояснили одну річ, важливу.
– Якщо зможу.
– Зможете, – упевнено мовила Анна. – Чому, все ж таки, так старанно приховували вбивство першої, Марійки? – Вона не могла назвати дівчину інакше.
– Візит імператора.
– Тобто?
– Саме тоді, у серпні, у Києві чекали на государя. Збирався навідати нас уперше після закладки Миколаївського собору.
– Але ж не було височайшого візиту. Хіба цар навідав Київ інкогніто. Як Калігула свого часу любив ходити Римом у простолюдному одязі, аби не пізнавали.
– До чого тут Калігула? Ви, Анно Ярославівно, з такими розмовами обережніше.
– Сьогодні мене вже попередили, – вона кивнула в бік тиру. – Жодної крамоли. Імператор Калігула часто перевдягався простолюдином, аби пройтися римськими вулицями вночі. Дивився, як народ живе. Слухав, що про владу говорять. Робив висновки.
– Усе простіше. Візит обговорювали як намір. Готували, але скасували остаточно в середині серпня. Ну, а доти – наклали сувору заборону на все, що могло Петербург налякати. Погодьтеся, якби Києвом розгулялися чутки про задушену дівчину, ще й перевдягнутою лялькою…
– Дякую, більше нічого не треба, – Вольська допила воду. – Цієї жертви Лялькаря, на жаль, не вдалося б уникнути. Але якби не наше боягузтво й звичка дмухати на воду, Оленька Пивоварова могла б лишитися живою.
– Чому ви так думаєте?
– Не думаю. Впевнена. – Анна підвелася. – Чутки про мертву ляльку, зламану іграшку, дівчину точно б налякали. Навряд чи припинила б нюхати кокаїн. Але з різними майстрами була б обережнішою. Дарую, Петрику.
Це вона про хустинку – Черняєв простягав, хотів повернути.
Вольська могла взяти екіпаж біля входу в «Шато-де-Флер».
Не схотіла – вирішила пройтися вгору до Опери. Піша прогулянка заспокоювала, так менше шансів, що Анна виплесне поганий настрій на першого-ліпшого, хоча б на ні в чому не винного візника. Вона ж бо була дуже сердита. Її розчарувала зустріч, від якої очікувала забагато. Розмова зі слідчим повернула Вольську на землю, і міцно встояти Анна поки не могла. Через те й злилася.
На себе.
Площу перетнула швидко, немов тікала. Далі перейшла на неспішний крок, уже пошкодувала, що віддала хустинку. Жест не щедрості, роздратування, навіть розпачу. За це розплачувалася: вуличний пил торкнувся до змокрілої від випитої води шкіри лиця, засмітив очі. Витерти не мала чим, тому спершу промокнула рукавичкою, потім, забувши про умовності, пустила в хід рукав. Світло-блакитна тканина зробилася сірою, Анна машинально почистила забруднене місце об стегно. Боковим зором зачепила нездорово зацікавлені погляди двох старших дам із легкими парасолями, для чогось натягнуто всміхнулася їм. Рушила далі, каблуки зацокали по хіднику.
Злість шматувала Вольську від безсилля. Лиш тепер, переговоривши з Черняєвим, вона усвідомила: самовпевнено взялася за непосильну ношу. Так, вона вміла складати в правильну, цілісну картину розрізнені факти. Природа наділила її логікою та інтуїцією. Доповнюючи одна одну, ці риси допомагали обрати правильний шлях розслідування, установити істину. Але зараз сталося те, у що Анна вперто не хотіла вірити.
Самої мудрої голови тут замало.
Вона мала всі підстави вважати себе розумною. Спосіб мислити й робити нестандартні висновки не раз і не два ставав у пригоді Іванові. Так, Вольська успішно допомагала чоловікові. Зробила знаменитим на весь Київ детективом, зі зрозумілих, хай образливих причин лишаючись у його тіні. Проте це стало можливим лише тому, що Іван – не вона. Іван! – мав практично необмежені можливості збирати потрібні відомості, перевіряти Аннині припущення, зрештою, мав владу діяти.
Без такої влади Анна не могла просунутися далі. Усіх пивоварівських грошей не вистачить, аби купити для її потреб київську поліцію. Ба більше: Пивоваров навряд готовий створити велике приватне розшукове агентство на кшталт такого, яке заснував у далекій Америці містер Пінкертон [22]. Мільйонер і депутат навіть не годен наказати оберполіцмейстеру, щоб у розпорядження такої собі молодої вдови Вольської дали кілька агентів. Господи, нащо кілька – бодай одного, спритного, вправного. Аби робив, що вона скаже, та звітував лише їй.
Анна злилася, щоб не впасти у відчай. Здаватися вона не збиралася. Проте воювати не мала чим. Вольська відчувала себе полководцем без армії, чиї наміри виграти баталію дедалі більше ставали заявами хвалька, не здатного відповідати за свої слова, від чого з дня на день втрачає залишки колись доброї репутації.
Зайнята невеселими думками, Анна піднялася Прорізною до перетину з Пушкінською, повернула ліворуч, пройшлася вздовж ошатних нових кам’яниць. На розі завернула на Фундуклеївську, дісталася Опери. Уже намірилася кликати візника там, та відчула – не втомилася зовсім, ще має сили й кураж гуляти далі. Тож подалася в бік Євбазу, шукаючи й не знаходячи виходу з глухого кута.
– Анно! Анно Ярославівно! Пані Вольська!
5
Кричали на всю вулицю, перекрикуючи цокіт копит по бруківці.
На вигук обернулася не лише Анна – відразу з десяток перехожих повернули голови, аби побачити, хто й кого так відчайдушно кличе на допомогу. Справді, вигук звучав квилинням важко пораненого птаха. Голубки, сильно поскубаної хижим чорним вороном.
– Очам не вірю! Так не буває!
З відкритої коляски зістрибнув молодик у новенькому віцмундирі. Від незграбного руху поточився, махнув правицею, тримаючи рівновагу, при цьому збив з голови форменого кашкета. Підхопивши, молодик обтрусив убір об коліно, повернув назад, козирок насунувся на очі. Збоку картинка виглядала, ніби знята на плівку іноземна комедія, героєм якої був міський невдаха-недоумок. Дехто з перехожих справді не стримав сміху, і Анні нічого не лишалося, як наблизитися до молодика й обтрусити забруднений мундир.
– Не буває див, пане Резников.
– О, ви мене впізнали!
– Бачилися ж недавно. У мене гарна пам’ять на лиця. Особливо, Антоне Івановичу, якщо хтось приходить до мене додому. Сказали: так не буває. Що мали на увазі?
– Я ж саме їхав до вас! Тільки завернув – а тут ви, власною персоною! Думки матеріальні! – Резников заметушився. – Прошу, прошу, екіпаж чекає. Ви ж додому?
– Якщо ви побалакати, можемо тут. Чи місце зустрічі має для вас певний смисл?
Замість відповіді юний поліцейський махнув візнику, відпускаючи його. Дядько на передку багатозначно зиркнув, Резников ляснув себе по лобі, дав кілька монет. Щойно коляска поїхала, молодик повівся ще дивніше: бухнувся перед Вольською на коліна.
– Пожалійте, Анно Ярославівно!
Тепер на них з цікавістю дивилася ледь не половина вулиці. Могло скластися враження: молодий канцелярист у безнадійному відчаї привселюдно просить руки молодої, але все ж старшої від себе жінки. У яку безнадійно закоханий, і не має іншого способу розтопити крижане серце.
– На нас дивляться. Антоне Івановичу, прошу вас, – Вольська відчувала себе голою посеред вулиці.
– Не вбивайте, Анно Ярославівно! – правив своє Резников. – Згляньтеся, пожалійте!
– Ану, негайно підвелися! – їй урвався терпець. – Теж мені, поліцейський! Себе не шкода – мене не ганьбіть! Про нас уже Бог знає, що думають!
Окрик подіяв. Резников квапливо випростався, обтрусив коліна, озирнувся на перехожих. Глядачі миттю зробили вигляд, ніби їм байдуже й вони зайняті власними справами. По-дитячому шморгнувши носом, молодик заговорив уже тихіше, викладаючи відразу все вкупі, ніби Вольська збиралася закрити йому рота й не дати договорити:
– Чутки про вас ходять, Анно Ярославівно. Ніби ви взялися шукати вбивцю Пивоварової доці. Чи не взялися, але можете знайти її швидше за поліцію. Лізете не у своє діло, так пан Харитонов натякнув. Заборонив усякі взаємини з вами.
