Зневажаючи закон - Кристи Агата (е книги TXT) 📗
— Люба місіс Еверслі, — заперечив лікар, — ви неправильно мене зрозуміли. — Причина хвороби у фізичному стані мозку і часто залежить від якогось зовнішнього фактору — від удару долі, наприклад. А іноді, на жаль, така хвороба переходить у спадок.
— Спадковість — це просто жах, — зітхнула жінка. — Сухоти і таке інше.
— Сухоти — хвороба не спадкова, — відказав сер Ейлінгтон.
— Ні? А я завжди думала, що спадкова. А божевілля? Як жахливо! А ще що?
— Подагра, — відповів сер Ейлінгтон, усміхнувшись. — І дальтонізм. Тут ми зустрічаємося з вельми цікавим явищем. Дальтонізм передається від чоловіка до чоловіка, але в жінок він прихований. Якщо серед чоловіків дальтоніків багато, то жінка може стати дальтоніком лише тоді, коли був прихований дальтонізм у матері і батько її був дальтоніком — досить незвичайне явище. Це те, що називають обмеженою статевою спадковістю.
— Як цікаво! Але з божевіллям зовсім не так, правда ж?
— Божевілля передається однаково, як чоловікам, так і жінкам, — серйозно сказав лікар.
Клер раптом підвелася, відштовхнувши стілець так різко, що він перекинувся й упав на підлогу. Вона була дуже бліда, пальці її помітно тремтіли.
— Може… може, пора кінчати цю розмову? Через кілька хвилин прийде місіс Томпсон.
— Ще келих портвейну — і я до ваших послуг, — уклонився сер Ейлінгтон. — Адже я прийшов сюди тільки заради того, щоб подивитися виставу чарівної місіс Томпсон.
Клер подякувала млявою усмішкою і, поклавши руку на плече місіс Еверслі, вийшла з кімнати.
— Боюся, що я забалакався на суто професійні теми, — знову озвався лікар, сідаючи на своє місце. — Вибачте, любий друже.
— Ет, пусте, — неуважно відповів Трент.
Він здавався стомленим і заклопотаним. Уперше Дермот відчув себе чужим у товаристві свого друга. «Між ними існує таємниця, якої не має права знати навіть найближчий товариш», — подумав він. І все-таки це неймовірно. Які в нього підстави так думати? Ніяких, крім кількох поглядів та хвилювання жінки. Вони посиділи ще деякий час, попиваючи вино, потім перейшли до вітальні. Не встигли вони туди увійти, як лакей доповів, що прибула місіс Томпсон. То була повна, середнього віку жінка з гучним, досить грубим голосом, без смаку вдягнена в темно-червоний оксамит.
— Здається, я не запізнилася, місіс Трент? — сказала вона жваво. — Ви запрошували мене на дев'яту, правда ж?
— Ви саме вчасно, місіс Томпсон, — відповіла Клер своїм приємним, трохи глухуватим голосом. — А це наше невелике товариство.
Всупереч звичаю на цьому знайомство закінчилося. Медіум обвела всіх гострим, пронизливим поглядом.
— Сподіваюся, все буде добре. Не можу висловити, як мені не по собі, коли я, так би мовити, виявляюся нездатна задовольнити публіку. Це мене просто доводить до божевілля. Гадаю, Шіромако, мій дух із Японії, зможе дістатися сюди сьогодні без перешкод. Я почуваю себе не зовсім гаразд і навіть відмовилася від грінок із сиром, хоча й люблю їх до нестями.
Слухаючи її, Дермот відчув напівцікавість, напівогиду. Все так банально! А чи не поквапне він судить? Зрештою, все має природне пояснення. Сили, що їх викликають медіуми, — природні, хоч і не до кінця зрозумілі. Якщо хірург може мати розлад шлунка перед складною операцією, то чому не може місіс Томпсон?
Стільці поставили колом, лампи — так, щоб їх зручно було підняти чи опустити. Дермот звернув увагу на те, що не було ніякої попередньої підготовки, а також ніхто не запитував, чи задоволений сер Ейлінгтон умовами сеансу. Ні, вся ця витівка із сеансом місіс Томпсон — тільки ширма. Сер Ейлінгтон прийшов сюди зовсім з іншою метою. Дермот згадав, що мати Клер померла за кордоном. З її смертю була пов'язана якась таємниця… Щось там згадували про спадковість…
Зусиллям волі він примусив себе повернутися до дійсності.
Коли присутні посідали, було погашено всі лампи, крім однієї, маленької, що стояла на окремому столику, затінена червоним абажуром. Спочатку чути було лише тихе рівне дихання медіума. Поступово воно ставало виразнішим і гучнішим. Раптом десь у кінці кімнати пролунав звук удару. Від несподіванки Дермот підхопився з місця. Звук повторився у протилежному кінці кімнати, а потім пролунало справжнє крещендо таких звуків. Коли вони стихли, в кімнаті вибухнув нещирий сміх, а тоді в тиші заговорив високий, гучний голос, зовсім не схожий на голос місіс Томпсон.
— Я тут, дами й панове, — сказав голос. — Та-а-к, я тут. Маєте до мене запитання?
— Ви хто? Шіромако?
— Та-а-к, я Шіромако. Я давно тут. Я працюю. Я дуже щасливий.
Далі йшли подробиці з життя Шіромако. Все було надто заяложене й нецікаве. Дермот чув таке уже не вперше. Усі, мовляв, задоволені й дуже щасливі. Звістки надходили від родичів, описаних настільки невиразно, що могли бути чиїми завгодно родичами. Літня дама, мати одного з присутніх, деякий час висловлювала прописні істини таким тоном, ніби вони щойно народилися внаслідок її роздумів.
— А зараз ще одна звістка, — оголосив Шіромако, — дуже важлива для одного із джентльменів.
Настала пауза, після якої озвався новий голос, попередивши свої слова демонічним сміхом.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Краще не йдіть додому! Послухайте моєї поради!
— До кого ви звертаєтеся? — запитав Трент.
— До одного з вас трьох. На його місці я не пішов би додому. Небезпека! Кров! Не дуже багато, але цілком досить. Не йдіть додому! — Голос став затихати. — Не йді-і-і-ть до-до-о-му!
Голос замовк. Дермот відчував, як стугонить його кров. Він був певний, що пересторога стосується його. У всякому разі, якась небезпека існує. Почулося тяжке зітхання, потім стогін. Медіум поверталася в себе. Увімкнули світло. Вона сиділа випростана, очі в неї трохи блищали.
— Сподіваюся, з вами все гаразд?
— Усе було дуже добре, спасибі вам, місіс Томпсон.
— Тобто, спасибі Шіромако?
— Авжеж, і всім іншим.
Місіс Томпсон позіхнула.
— Я смертельно втомилася і геть виснажена, але чесно заслужила вашу похвалу і задоволена, що все минуло добре. Я трохи боялася, щоб, бува, не сталося чогось непередбаченого. В цій кімнаті якась тривожна атмосфера. — Вона глянула через своє плече, через друге, занепокоєно знизала ними і повела далі: — Мені це не подобається. Серед вас не було недавно раптової смерті?
— Серед нас? Кого ви маєте на увазі?
— Ну, серед ваших близьких родичів або друзів. Ні? От і гаразд. Якби я не боялася видатись мелодраматичною, то сказала б, що сьогодні тут витає смерть. Ну, та це лише моя фантазія. До побачення, місіс Трент. Я рада, що ви задоволені.
Місіс Томпсон, у своєму темно-червоному оксамиті, вийшла.
— Сподіваюся, вам було цікаво, сер Ейлінгтон? — тихо спитала Клер.
— Надзвичайно цікавий вечір, люба господине. Щиро дякую за цю виставу. Дозвольте побажати вам на добраніч. А ви всі, здається, їдете на танцювальний вечір?
— Може, й ви поїдете з нами?
— Ні, ні. Я взяв собі за правило вкладатися в ліжко до пів на дванадцяту. До побачення. До побачення, місіс Еверслі. Ага, Дермоте! Я дуже хотів би поговорити з тобою. Може, поїдемо разом? А потім ти приєднаєшся до інших у «Графтоні».
— Звичайно, дядечку. Отже, зустрінемося там, Джеку.
Під час недовгої дороги до Харлі-стріт дядько й племінник майже не розмовляли. Сер Ейлінгтон лише вибачався за те, що потяг Дермота з собою і запевнив, що забере в нього лише кілька хвилин, а коли вони приїхали, запитав:
— Хай машина почекає на тебе, хлопче?
— О, не турбуйтеся, дядечку, я візьму таксі.
— Дуже добре. Я не люблю затримувати Чарлсона надовше, ніж це конче потрібно. До побачення, Чарлсоне. Куди, в біса, я подів свій ключ?
Машина від'їхала, а сер Ейлінгтон усе ще стояв на ґанку, марно обмацуючи свої кишені.
— Мабуть, залишив у другому пальті, — сказав він нарешті. — Подзвони, будь ласка. Я певен, Джонсон ще не спить.
Незворушний Джонсон справді відчинив двері менш як за хвилину.
— Я десь загубив свого ключа, Джонсоне, — сказав сер Ейлінгтон. — Принеси, будь ласка, до бібліотеки дві склянки віскі з содовою.
