Зневажаючи закон - Кристи Агата (е книги TXT) 📗
— Неодмінно, — похмуро відповів Гарпер.
— Бачте, на тому тижні я йду до школи і всім розкажу, що знав її — і знав добре.
— І як вона тобі?
Пітер замислився.
— Ну, Рубі мені не дуже подобалась. Як на мене, вона була трошки дурненька. Мати й дядько Марк її теж недолюблювали. І тільки дід… До речі, він хоче з вами побачитись. Едвардз скрізь вас шукає.
Старший поліційний офіцер Гарпер пожвавішав:
— Кажеш мати й дядько Марк недолюблювали Рубі Кіні? А чому?
— Та я не знаю. Вона скрізь тицяла свого носа. А їм не подобалось, що дід до неї так прикипів душею. Тепер вони, — весело розповідав Пітер, — мабуть, радісінькі, що її не стало.
Гарпер замислено подивився на нього і сказав:
— А… ти коли-небудь чув, щоб вони… так казали?
— Ну, не зовсім так. Дядько Марк заявив: «Що ж, це теж вихід». А мати додала: «Так, але дуже страшний». А дядько Марк заперечив, що не треба, мовляв, лицемірити.
Слідчі перезирнулися. Цієї миті до них підійшов добре виголений чоловік у бездоганно пошитому синьому вовняному костюмі.
— Вибачте, джентльмени. Я слуга містера Джефферсона. Він уже прокинувся і дуже хоче з вами зустрітись. Я вас скрізь шукаю.
Вони ще раз піднялися до покоїв Конвея Джефферсона. У вітальні Аделаїда Джефферсон розмовляла з метушливим високим чоловіком, що нервово снував по кімнаті. Щоб побачити, хто ввійшов, він рвучко крутнувся на місці.
— О, прошу! Радий, що ви завітали. Мій тесть питав про вас. Він уже прокинувся. Будьте з ним якомога обережніші, гаразд? У нього геть нікудишнє здоров'я. Дивно ще, їй-богу, що ця жахлива подія не вбила його.
— А я й не знав, що в нього таке погане здоров'я, — зауважив Гарпер.
— Він і сам про це знає, — відповів Марк Гаскелл. — У нього слабеньке серце. Лікар застерігав Едді, що йому не можна хвилюватися, лякатись. Він навіть натякнув, що кінець може настати будь якої миті, правда, Едді?
Місіс Джефферсон кивнула головою і додала:
— Просто не віриться, що він це пережив!
— Так, вбивство не заспокоює, — сухо сказав Мелчетт. — Ми будемо якомога обережніші. — Розмовляючи, полковник придивлявся до Марка Гаскелла. «Не дуже він за тестя вболіває. Нахабне, хиже, як у коршака, обличчя. Один із тих, хто знає, чого хоче. Такими часто захоплюються жінки. Але вірити таким не можна. Так, хижий — ось найкраще для нього визначення. Такий здатен на все».
У великій спальні біля вікна, що виходило на море, в кріслі на коліщатах сидів Конвей Джефферсон. Щойно переступивши поріг, вони відчули привабливість цього чоловіка. Так ніби внаслідок каліцтва енергія його понівеченого тіла сконцентрувалась у вужчий і значно потужніший фокус. Джефферсон мав гарну голову, вкриту трохи посивілим рудим волоссям. Обличчя зморшкувате, вольове, добре засмагле, очі — бездонна блакить. Ніщо в ньому не виказувало хворобливості чи кволості. Глибокі зморшки на обличчі свідчили скоріше про душевні страждання, аніж про фізичну неміч. Перед ними була людина, яка ніколи не схилить голову перед долею, сприйме її такою, яка вона є, і переможе.
— Радий вас бачити, — сказав господар. Його метке око вмить визначило, хто перед ним. — Ви начальник Редфоршірської поліції? Так. А ви старший поліційний офіцер Гарпер? Прошу, сідайте. Сигарети біля вас, на столі.
Вони подякували й сіли. Розмову почав Мелчетт:
— Як я зрозумів, містере Джефферсон, ви були не байдужі до тої дівчини.
На зморшкуватому обличчі господаря промайнула крива усмішка.
— Ну звісно ж, вам про все вже розповіли! Але тут немає таємниці. А про що саме вам розповіли мої родичі? — Він швидко переводив погляд з одного на другого.
— Крім того, що Рубі розважала вас веселими балачками й була вашою протеже, місіс Джефферсон майже нічого нам не розповіла, — відповів Мелчетт. — А з містером Гаскеллом ми перемовилися кількома словами.
Конвей Джефферсон усміхнувся:
— Едді людина дуже обачна, хай береже її господь. Марк наговорив би куди більше. Ви знаєте, Мелчетт, мабуть, краще я сам розповім про все докладніше. Але спочатку я повернуся до великої трагедії свого життя. Вісім років тому я втратив у авіакатастрофі дружину, сина й дочку. Відтоді я наче втратив половину самого себе — я кажу не про фізичну свою ваду. У мене була сім'я. Невістка й зять дуже добрі до мене. Вони роблять усе, щоб замінити мені й сім'ю, й усе інше. Але я зрозумів, особливо в останні роки, що в них, зрештою, своє життя. Отож ви маєте зрозуміти, що я, по суті, самотній. Я люблю молодь. Мені з нею добре. Раз чи двічі мені спадало на думку взяти на виховання хлопчика чи дівчинку. За останній місяць я дуже подружився із тим нещасним дитям, яке оце вбили. Рубі — сама наївність. Вона розповідала мені про те, як жила, як виступала в пантомімі, як ще маленькою була разом з батьком і матір'ю в мандрівній трупі. Це зовсім не те життя, яке знав я. Але жодного разу вона не скаржилась, не нарікала на свою долю. Проста, покірна, працьовита дівчина, незіпсута й чарівна. Не леді, звісно, але, хвалити бога, не вульгарна і не зманіжена. Я дедалі більше захоплювався Рубі й вирішив, джентльмени, офіційно її удочерити. За законом вона мала б стати моєю дочкою. Тепер, сподіваюся, ви зрозуміли, чому я так цікавився нею і відразу заявив у поліцію, коли почув про її дивне зникнення.
Настала пауза. Потім Гарпер якомога байдужішим голосом, щоб нікого не образити, промовив:
— Дозвольте запитати, а що сказали на це ваші зять і невістка?
Джефферсон відповів не замислюючись;
— А що вони могли сказати? Їм це, звісно, не дуже сподобалось. Такі речі завжди викликають упередження. Однак трималися вони пристойно, навіть дуже пристойно. І не тому, що якоюсь мірою залежні від мене. Коли Френк, мій син, одружився, я одразу відписав йому половину своїх статків. Така моя позиція. Не треба, щоб діти чекали вашої смерті, їм потрібні гроші, поки вони молоді, а не тоді, як їм уже під сорок. І коли Розамунда, моя дочка, наполягла на своєму й вийшла заміж за чоловіка небагатого, я відписав їй чималу суму грошей. Ці гроші після її смерті перейшли йому. Отже, з фінансового боку, як бачите, це спрощує ситуацію.
— Розумію, містере Джефферсон, — відповів Гарпер. Однак промовив він ці слова досить стримано, і Конвей Джефферсон відразу похопився:
— Ви з цим незгодні?
— Не мені про це судити. Але в родинному житті, як на мій досвід, не завжди чинять розважливо.
— Сказати щиро, ваша правда, містере Гарпер. Та не забувайте: містер Гаскелл і місіс Джефферсон, якщо вже бути точним, не кревна моя рідня.
— Це, звісно, міняє справу, — погодився старший поліційний офіцер Гарпер.
На мить очі Конвея Джефферсона зблиснули.
— Але це ще не означає, що вони не вважали мене старим дурнем! Я в людях розуміюся. Здобувши освіту й виховання, Рубі Кіні могла б посісти своє місце де завгодно.
— Боюсь, ми не в міру настирливі й допитливі, — озвався Мелчетт. — Але нам дуже важливо з'ясувати всі факти. Ви мали намір повністю забезпечити дівчину, тобто відписати їй гроші. Але ж ви цього ще не зробили?
— Я розумію, до чого ви ведете, — відповів Джефферсон. — Комусь, певно, було вигідно, щоб дівчина померла. Але це відпадає. Формальності, пов'язані з офіційним удочерінням дівчини, ще тривали, вони не були завершені.
— Отже, якби з вами щось сталося… — поволі промовив Мелчетт і не доказав.
Конвей Джефферсон відповів одразу:
— Зі мною нічого не станеться! Я каліка, але не такий уже старий дід, хоч лікарі й люблять корчити міну, коли оглядають мене, і радять не перепрацьовувати. Я здоровий, як кінь! Проте життя — це життя, і я це добре розумію. Я вже навчений! Смерть приходить несподівано й до найсильніших людей, особливо тепер, у часи автомобільних аварій. Але я підготувався і на такий випадок. Днів десять тому я склав новий заповіт.
— Справді? — Гарпер аж подався вперед.
— Я заповів на ім'я Рубі Кіні п'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів із правом одержання їх, коли б їй виповнилося двадцять п'ять років і вона дістала право розпоряджатися капіталом.
