Планета Х - Кудрицький Валентин Олександрович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Куди ж мені тепер податись,
Куди ж подітися мені?
26.10.1960 р.
БОГ – НЕ ТЕЛЯ
Бог – не теля,
Він бачить все із відтіля.
27.1.2012 р.
ВЕЧІР ЗОРІ ВИСИПАВ
Вечір зорі висипав
На міста і села,
Україно, моя нене,
Ти така весела!
Ти весела і щаслива,
Бо квітучим садом
Поросли Карпатські сливи
З Кримським виноградом.
В твоїх селах стільки світла
Не було ще зроду,
Бо усе те, чим багата,
Дякувать народу.
Чую голос я комбайнів,
Тракторів і кранів,
Як крокує Україна
Посеред курганів.
Бачу ріст твій, чую дзвони,
Славних ветеранів,
Та мішають ще погони
Підлих генералів,
Що воюють не за мене,
А за шоколади,
Їм до попи наша Ненька
Їм давай оклади.
Може б ми жили і краще,
Щоб не ті падлюки,
Що все тягнуть, та все тягнуть
Ніби чорні круки.
Може б ми жили і краще,
Щоб не ті гармати,
Що націлені на Київ,
Крим та на Карпати.
Бачу день твій, свої мрії
Й прагнення народів,
Аби менше свиней паслось
В нашому городі.
Україно, рідний краю,
Мій куточок раю,
Як же я тебе не терплю,
І тебе – кохаю.
10.6.1961 р.
ВІРИТЬ ЛЮДЯМ ТРЕБА
Ти прийшла і сіла на м’яку постіль,
А в моєму серці появився біль.
Ти така рум’яна, ніжна, молода,
Навіть, ще й не відала, що таке життя!
Жить би, веселиться, та співать пісні,
Тільки ти мовчазна, навіть, в літні дні.
І встаєш, й лягаєш у чужу постіль,
Скоро заспіває в вікнах заметіль,
Ну, а ти з синочком – ні вдова, ні дівка,
Вийдеш за ворота, скрипне глухо хвіртка.
Станеш і постоїш. А навкруги зорі,
Й зашумить пшениця, ніби хвиля в морі,
Глянеш і згадаєш постіль в гуртожитку,
Посмішку юначу і нічну задишку.
А, згадавши, скажеш... Що скажеш? – не знаю,
Тільки я сьогодні вже все те вбачаю.
А тому і серце біллю налилося,
Як тебе з синочком бачить довелося.
Вірить людям треба, та не буть сліпою,
Якщо буть не хочеш в двадцять літ «вдовою».
22.5.1961 р.
ЩОБ ЦВІВ БАРВІНОК
Ти ідеш і думаєш, щоб прийти додому,
А, прийшовши, «вмазать» гарну чарку рому.
В ромі живе смілість і веселий настрій,
А як гарно вмажеш – скрізь квітують айстри.
Ну, а я то, правда, більше п’ю горілку,
Щоб не тільки айстрам, а цвісти й барвінку.
22.5.1961 р.
ПОКИ ДУША МОЯ ГОРИТЬ
Чомусь усе в мене болить,
Та коли я на вас погляну,
То хочеться ще більше жить,
Хоч серце з кожним роком в’яне.
20.10.1967 р.
ДЕ ВОДА ХЛЮПОЧЕТЬСЯ
Де вода хлюпочеться
Й шепчуться гаї,
Цілу ніч виспівують
В лузі солов’ї.
Як тебе побачу –
Десь біля води,
Так сказати й хочеться:
– Ну, прийди, прийди.
Й де вода хлюпочеться,,
Й там, де льон цвіте,
Боже, як же хочеться
Обійнять тебе.
Знала б ти, що твориться,
У моїй душі,
А вода хлюпочеться
Й шепчуть комиші.
17.11.1960 р.
О, ЯК ЖЕ Я ХОТІВ ДО ТЕБЕ!
Я знаю добре: все найкраще
Уже в минулому давно,
І з кожним днем все важче й важче,
Що вже й не хочеться в кіно.
І вже не хочеться в діброви,
Й про все вже хочеться забуть,
Бо вже мої сивіють брови,
А мертві бджоли не гудуть.
Бо вже не хочеться в діброви,
Й до тебе ноги не несуть,
Хоча твої чудові брови,
Ще й досі спати не дають.
Й куди не глянеш – небо й небо,
І скрізь шепочеться трава,
А серце тягнеться до тебе,
Немов, до матінки дитя.
А Місяць плаває по небі,
Немов, по морю Посейдон,
О, як же хочеться до тебе
Хоча би на один сезон.
26.11.1964 р.
КРАНІВНИЦЯ
Земля, пісок, а серед поля – ясен.
Кладеш цеглину – виростає дім.
Піднявсь з руїн наш гордий Київ-красень,
І посміхається усім.
Поїдь на Нивки, на Відрадний,
На Воскресенський ти масив,
І ти побачиш як там крани
Тягнуть панелі зі всіх сил.
Побачиш ти і зрозумієш,
Навіщо кожний з нас живе?
А кранівниця рум’яніє,
І Сонце з неба в дім кладе.
І дім відразу молодіє,
Зникає холод, сніг і лід,
Бо кранівниць таких в нас сотні,
Які дарують людям – ЦВІТ.
Ідеш по вулиці й радієш,
І майстрам хочеться сказать:
– Привіт вам наші добродії,
Отож, і далі так держать!
Ми вдячні вам за руки ваші,
За вашу щедрість і добро.
Спасибі вам за вашу працю,
Яка дарує нам тепло,
17.1.1964 р.
КОЛИ СНИТЬСЯ ЩАСТЯ
Тебе захоплює, – я знаю,–
Жіночість ніжної душі,
І я дівчаток поважаю.
Тому, ото, й пишу вірші.
Та тільки щастя, а ні стільки
Від них не маю я: – ні, ні.
Хіба, як ляжу та присниться
Мені те щастя – уві сні.
4.11.1961 р.
ПОЛІГАМ
Ну як ти можеш двох любить,
Якщо не вмієш ще й ходить?
11.9.1973 р.
ЛЮБОВ І ЩАСТЯ
Навіщо ти себе ховаєш,
Скажи, у склепах майбуття,
Саму себе ти обкрадаєш
І називаєш це – життям.
Природа всіх нас так створила,
І всім дала таку красу,
Що, навіть, щоб і не хотіли,
Ми не залишим ту росу.
А ти в сльозах. За чим ти плачеш?
Радій, що Гриць тебе узяв,
І що твоє біленьке тіло
Всю ніч до ранку цілував.
Чи може того ти не бачиш,
Яка це радість щастя мать,
Яка це радість буть щасливим,
І людям щастя дарувать.
А ти, немов, на вітрі сливи,
Замість, щоб Гриця обійнять,
І щоб зробить ще більш щасливим! –
Ти стала Гриця проганять.
А він же дав тобі кохання,
Вогненну пристрасть почуття,
Щоб виконать всі ті бажання
Що нам довірило життя.
Та хай говорять всі, що хочуть,
А ти іди, іди у гай,
Й дивись сміливо хлопцям в очі,
І, тих, хто просять – розважай.
Нехай працюють, не волинять.
І, якщо чесно всім сказать,
Вони для того і родились,
Щоб вас – чарівних – розважать.
Бо почуття дані людині,
Щоб ними душу солодить,
Отож, і кланяйсь їм віднині,
Й радій, що хочуть вас любить.
Брехня! Не вірю, що не хочеш,
Бо знаю точно – хочеш жить,
Бо не підскубувала б брови,
Щоб не хотіла ти любить.
По днях перуки б не крутила,
В міні-спідничці б не пішла,
Якби життя ти не любила,
Якби одною буть могла.
Брехня те все, що говорила,
Бо небо – вічно голубе,
І не мене ти обдурила,
А обдурила ти себе.
Якщо ховалась від кохання,
І не бувала ти в гаю,
Щоб хтось не вліз в ту Божу скриньку
Де носиш радість і біду.
Бо надто дуже вже боялась,
Що взнає все це твій папан,
То ж краще ти іди в чорниці,
І бережи свій ураган.
А тих, які життя бояться,
Я б посадив всіх в «чемодан»,
І хай самі там веселяться,
А разом з ними їх папан.
Люди! Не все ви вірте, що говорять,
А трохи думайте й самі,
Адже живуть ще мухомори
На вигляд ніжні й надто злі.
Росте на світі ще й шипшина,
І кропива, і лобода,
Тому працює та машина,
Що називається «БІДА».
Існує в нас ще скільки хочеш –
І павуків, та ще й вовків,
