Планета Х - Кудрицький Валентин Олександрович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
І дівчина чарівна крутить собі руки,
А тим часом роки, юнь мчалися в Прилуки.
А за ними все життя, всі дівочі мрії,
Роки ж ви мої, літа, роки молодії.
Тихим вечором гулять вже не йшла дівчина,
Бо в хатині, де жила, плакала дитина.
Стали в дівчини вже інші і думки, і мрії,
Роки ж ви мої літа, роки молодії.
Роки ви мої літа, де ви? – їх не стало,
Бо в колисці, де жила – дитинча кричало.
Він, поїхав і забувсь батьківську повинність,
То ж хотілось би спитать: – Ну, а син, що винен?
Що ти думав, коли їй – в щасті присягався,
Як співали солов’ї, Місяць посміхався.
Як вона тобі усе віддала, що мала,
Ти від неї нишком втік, бо дитя кричало.
27.6.1958 р.
ЩОБ ДО ТЕБЕ Я ПРИПАВСЯ
Щоб до тебе я припався –
То весь світ всю б ніч хитався!
16.2.1983 р.
І ЧОМУ ТАК?
І чому так? – як щиро любиш,
Кохаєш ніжністю душі,
До безкінечності їй віриш,
Поеми пишеш їй, вірші –
Вона від тебе відвернеться,
Немов водою набереться,
І піде геть в простір полів
Шукати знаю – віслюків.
Чому, чому в нас так ведеться?
Саме ж нікчемне і мале,
Нема ні гострого розсудку,
А ні краси, ні прямоти,
Таланту б трохи хоч би в «шутку»,
А як побачиш ти її –
Співають зорі, солов’ї.
Яка причина? Де шукать?
Чому так хочеться співать?
Чому, чому в нас так ведеться?
11.10.1958 р.
НЕ ВМІЮ ГОВОРИТЬ
Хоч вже мені й за сімдесят,
Та говорить я не навчився,
Що, навіть, соромно сказать,
Хоч й не зовсім погано вчився.
1.1.2012 р.
РАНКОВА РОСА
Дивлюсь я на Київ, аж серце радіє,
На кожнім провулку дім новий видніє,
На кожнім провулку будови такі,
Що світ,– запевняю,– не бачив і в сні.
І люди прекрасні, душевно-прості,
І духом величні й самі чарівні.
На кого не глянь – і внизу, і вгорі
Усі, ніби з епосу – богатирі.
А ось, подивіться, на наших красунь,
То де ж ви знайдете таких, як в нас – Дунь?
Це ж гордість епохи, це ж наша краса,
Бо кожна із них, як ранкова роса.
3.8.1957 р.
ПРОЩАЙ!
Я все обдумав як потрібно,
Тому й пишу тобі листа,
Правда і соромно, й противно,
Що ти зустрілася не та.
Я не таку шукав подружку,
Яку мої лякають дні,
За те що мав я іншу шлюшку,
Яка подобалась мені.
Я все врахую і відвикну,
Адже хто ворог сам собі?
І вже якщо колись я гикну,
То вже, пробач, не по тобі.
Ну, а якщо тебе й згадаю,
Тоді прошу тебе, прости,
Не ти придумала кохання,
То й не відмінеш його ти.
Я не збираюсь тебе гудить,
І не збираюся хвалить,
Хоч ті твої шовкові груди
Хотів би вічно їх любить.
Але сьогодні запевняю,
І свідком стане всім вам Русь:
Я краще вже женюсь на мавпі,
А ніж до тебе повернусь!
19.11.1958 р.
ЇЇ ОЧІ
Так і хочу обійняти,
Алі губки цілувать,
Задушевне щось сказати,
І коханою назвать.
За її чорняві брови,
За гнучкий дівочий стан,
За приємний тон розмови,
Що приносить ураган.
І, мабуть, чорняві очі –
В темноті не роздививсь,
Цілував би дні і ночі,
Все б життя на їх дививсь.
29.7.1958 р.
ПОМОЖИ ТИ, ТРАВЕНЬ!
Небо – скільки зору без кінця і краю,
Я ж стою над річкою, а чого? – не знаю.
Я дивлюсь на зорі, що над лісом світять,
І на землю променем світло-ніжним мітять.
Може вони хочуть серце моє вкрасти,
А тому і мітять, щоб у ціль попасти?
Може вони хочуть серце застрахати,
Щоб воно не сміло зразу трьох кохати?
Тільки я й понині сам, чому? – не знаю,
Очі карі, сірі й голубі кохаю.
А тому й веселий і сумний, як хмара,
Ну навіщо треба ця безмежна кара?
Поможи ж ти, Травень, зорями над полем,
Як розвіять смуток і розстатись з болем?
Щоб одна по-справжньому зіронька світила,
І на всіх не тратив свій неспокій, мила.
Тільки Травень з поля квітами клянеться,
Що у всіх та ж доля, хто в маю знайдеться.
Я пішов над річкою, а куди? – не знаю.
Ну чому так ніжно й досі трьох кохаю?
Тільки верби голосно на весь гай шепочуть,
Я стою і думаю: що й вони ще хочуть?
Небо скільки зору без кінця і краю,
Я ходжу по березі. А чому? – не знаю.
Річка хвилі кидає, мов грозить грозою.
Зрозумів я, зіроньки, врешті, що зі мною.
І пішов, де зимують білі ведмедиці,
Хай мене скупають в крижаній водиці.
Серце мені кригою щоб вони натерли,
Почуття надмірні зникли, або вмерли.
Тільки серце кригою й трішки не взялося,
Крига вся розтанула, серце – зайнялося.
І горить, й палає, і болить, й щемить.
Так, скажіть, хто знає ?– як надалі жить?
Щоб я міг, нарешті, з трьох одну кохати,
І отій – єдиній щастя дарувати.
7.5.1959 р.
ТРОН І СЛОН
Поки в кріслі Барс сидів,
Трон стояв, хоч і скрипів,
А як Слон туди забрався,
Трон відразу захитався.
18.1.2012 р.
КОЛИ НАБЛИЖАЄТЬСЯ ВЕСНА
Як в гаю проснеться Сонце,
І сріблиться скрізь трава,
Кожен раз в моє віконце
Повертається весна.
І завжди радіє серце,
То замовкне, то кричить,
Бо вона ніби і близько,
Та не надто в дім спішить.
То, як тінь промчить проз мене,
Посміхнеться і мовчить,
То сидить в гаю зеленім
І дерева молодить.
19.9.1958 р.
КОЛИ Я ДУМАЮ ПРО ТЕБЕ
Чому, як я дивлюсь на тебе,
Ніби пливу по морю я,
То я пірнаю, виринаю,
То, ніби знов на хвилях я.
Чому в той час так жити хочу
І слухать вічно солов’я?
Немов знайшов підкову щастя,
Щоб ти завжди була моя.
Чом, як на тебе подивлюся,
То ніби хтось приворожив,
І я тоді – реву і злюся,
Ніби я тільки що ожив.
Чому, чому? – одні питання.
Де на їх відповідь шукать?
А роки йдуть, роки минають,
Й не знаю, де себе дівать?
21.4.1959 р.
ФАНТАЗІЯ ПРО ІРПІНЬ
О, ви не знаєте, є дім
Десь в Ірпені біля базару,
А в тому домі щастя всім,
І хмари димного угару.
О, там зійшлись богині всі –
Красуні вічного кохання,
І хто в той палац попадав –
То міг здійснить любе бажання.
Там ясний Місяць по ночах
Чарує смілих і вродливих,
О, знали б всі ви скільки там
Дівчат веселих і сміливих.
О, ви не знаєте, о ні
Куди іти на вечорниці,
Де хлопці в бутсах, як півні,
Де шелестять в кущах спідниці.
Отож, зберіться і підіть,
Підіть хоч оком подивиться,
І ви побачите тоді,
Чи нам на світі жить годиться.
І я там був. Мед, пиво пив,
Всю ніч до ранку розважався,
Й дививсь, як Місяць в небі плив
І ніби п’яний спотикався.
А на галявці, де паркан,
Гармонь частушки награвала,
І вся краса зібралась там,
І каблучками вибивала.
Я став, аж рота розтулив,
От, де фантазія, де сила!
І цілу ніч там ніжність пив,
Поки душа мене носила.
О, ви! – хто буде в Ірпені –
Заходьте, не минайте,
Заходьте краще на весні,
Й спішіть, часу не гайте.
А я з думками завжди там,
Бо там живуть земні богині.
Колись не вірив чудесам,
