Претенденти на папаху - Чорногуз Олег (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
Таким багатим поєднанням могла похвалитися тільки Айстра, його кохана «Школярочка», що віддавала перевагу чоловікам, пов'язаним з мистецтвом: музикам, поетам, малярам, артистам. Сідалковський також вважав себе артистом, а «Фіндіпош» — великим театром життя, але боявся признатися в цьому Айстрі. Її незрозуміле захоплення страшенно ображало Євграфа, і від того, як йому здавалося, він ще більше любив свою маленьку «Школярочку», яка майже ніколи не належала йому. Вона й зараз до нього часто приходила, але здебільшого уві сні, та й то не сама, а з якимось бороданем невизначеного віку й професії. Інколи йому випадало рідкісне щастя побути з Айстрою наодинці. Але тільки він починав до неї залицятися, як помічав, що просто грається з маленькою гарною лялькою, схожою на Айстру. Сідалковський тієї ж миті прокидався…
— Слухай, чи не багато у тебе захоплень? — запитав він сам себе.
— Забагато, — чесно признався він. — Але що я можу зробити? Дівчата — як квіти: усі різні, і кожна гарна по-своєму.
— У тебе ні найменшого натяку на скромність, — зауважив двійник, якого Сідалковський помітив у дзеркалі.
— На скромність? А що таке скромність? Скромність — це маска, що приховує правду, — мовив Сідалковський. — А я перед тобою, як ти знаєш, сама правда!
Останнє слово викликало у нього неприємні асоціації, пов'язані з судом. Сьогодні ж суд. Через сім годин — суд!
— Повторний суд над тобою, Сідалковський! Тільки тепер уже не районний, а міський. А це значить, що там сидітиме новий суддя, нові народні засідателі. Лише адвокати, позивачі й відповідач ті ж самі. А контраргументів у тебе, Сідалковський, майже не додалося. Віддав адвокатові довідку про те, що коли І я купувала тобі меблі на свою кредитну довідку, Ковбик справді перебував у Парижі. Але ж печатка його перебувала у Бубона Карла Івановича, і ти це чудово знаєш…
Продзеленчав дзвінок.
— Нарешті! — вигукнув Сідалковський і кинувся до дверей. — Радий вас бачити, Євмене Миколайовичу, живим, здоровим і без супроводу товаришів у синіх кашкетах з червоною кайомочкою на околиші…
— Ти все ще смієшся, доктор? Побачу, як ти сміятимешся після повторного суду, — Грак, не простягаючи руки, десь із-під ліктя подав саму лише долоню Сідалковському і поглянув на рамочку, що красувалася поруч із дзеркалом.
Це була «пам'ятка Сідалковського», написана ним самим. Грак сів під нею, витягнув записника й почав переписувати, тільки, звичайно, не таким гарним почерком.
Євграф посміхнувся:
— Якщо можете, не пишіть! А коли не можете, то переписуйте, а я тим часом каву подам. Вам яку, Грак? По-європейськи, по-турецьки, по-вапнярськи чи як у сегеакадемїі — розчинну з цукром?
Грак скинув з голови свою величезну кепку, яка ніби свідчила: «Весна на носі!» —і взявся за письмо:
а) Піднявшись з постелі, ніколи не ходіть перед жінкою у сподніх. Навіть тоді, коли вони французького походження;
б) жінка повинна постійно бачити вас тільки з кращого боку…
— Мабуть, у профіль, — подумав про себе Грак і написав далі:
…акуратним, виголеним, свіжим і трішки духмяним, як пролісок з-під снігу;
в) у постелі ніколи не говоріть з жінкою про гроші, політику, автомобіль, запчастини до нього, а також не розв'язуйте фінансово-господарських справ;
г) не показуйте перед жінкою своєї дурної вдачі, намагайтесь бути завжди веселим, життєрадісним, ніжним і, звичайно, розумним.
Після останнього слова Грак поморщився. Трохи подумав і закреслив, після «ніжним» дописав: «Це люблять усі жінки й кішечки».
д) Ніколи не порівнюйте свою жінку з іншою, пам'ятайте: та, що з вами, — найкраща.
— На даному етапі,— прокоментував Грак.
е) Не дивіться на жінку як на власну автомашину — вона може належати й ще комусь;
є) не питайте, де вона була вчора, якщо зараз вона поруч із вами, — перше їй може не сподобатися;
ж) не влаштовуйте їй сцен ревнощів. Ревнощі — ваша слабкість. Не вдавайте із себе Ромео навіть тоді, коли ви точно знаєте, що й вона не Джульєтта…
Наблизився Сідалковський з красивою чорно-червоною тацею, якоюсь пузатою пляшкою, двома чашками паруючої кави й кількома бутербродами з сухої ковбаси і голландського сиру. Він поставив усе те на журнальний столик і заглянув до Грака у записник.
— Такі слова про жінок — і таким ветеринарним почерком писати? Фу! Грак, з вас ніколи не буде аристократа. Навіть якщо раптом у вашій душі завиють від сорому далекі предки!..
Грак мовчки дописував пам'ятку.
— Пахне кавою, Євмене Миколайовичу. До того ж гарячою!
— А таки гарячою. От як припечуть тобі сьогодні на міському суді не тільки батьківство, а ще й аліменти… От тоді ти скажеш, що запахло гарячою кавою…
— Цілуйте ложку, Грак, і не каркайте. Ви краще скажіть, як там ваш тесть, а мій друг — Філарет Карлович? Давно ми з ним не розмовляли на ресторанні теми. — Сідалковський налив у маленькі чарочки болгарського коньяку з французької пляшки і цокнувся: — За вашу перемогу, Грак!
— Щоб нас чужі жінки не цуралися! — перехопив Грак тост Понюхна.
— Воно вам треба, Євмене Миколайовичу? Жінки ще нікого до добра не довели. Тільки до суду… І каси, з якої беруть, але кладуть не до вашої кишені.
— Я мрію про таку жінку, яка ніколи не питала б про гроші й завжди посміхалася…
— Ви багато хочете, Грак! Поки що пийте каву і мрійте. Мріяти вам тут ніхто не заважатиме… Язичка так глибоко не закладайте в рот, можете ненароком і свій проковтнути… Скільки вас можна вчити?.. Надкушуйте маленькими шматочками і, не поспішаючи, розповідайте. У нас до чергового засідання ще море часу…
— Щось ти веселий сьогодні…
— А що робити, Євмене Миколайвичу, двічі одну й ту ж трагедію не переживають. Але на запитання, поставлене вам двічі, можна хоч раз відповісти: як там Філарет Карлович?
— А що йому? Пенсія генеральська. Лежить цілий день на канапі, дивиться на онука і чекає того дня, коли онук підросте й вижене мене з дому. А мій малий чіплятиме йому до мундира ордени й медалі. Поки що це він щовечора робить сам. Одягає, мундир, ордени кладе на столі, тоді, як оце ти, підходить до дзеркала, чіпляє спочатку медаль, козирне, тоді — орден і знов козирне… І так, поки всіх не понавішує…
— Нічого не зробите, Євмене Миколайовичу, у Філарета Карловича не було дитинства. А що він робить уночі, якщо вдень спить?
— Звечора ставить мишоловки і цілу ніч ловить ними мишей, а вранці годує ними Досифея. А після цього з моєї тарілочки ще й дає котові молочком запивати…
— А у вас що, всього одна тарілочка?
— У нас у домі порядок. Чудловський так завів. У кожного своя ложка, виделка, миска, ніж. Тільки у мене тарілочка одна на двох з Досифеєм. Коли я дивлюсь, як він з моєї тарілочки дає коту молоко, я йому кажу: «Або я, або Досифей».
— А він вам що?
— А він каже: «А я про цей день тільки мрію». Отаке життя зачухи…
— А що ваша Офелія-Зося?
— Залишу я її. Ось тільки дядя Філя знайде потрібну кандидатуру…
— Грак, — перебив його Сідалковський, — не примушуйте мене вдаватися до різких слів. Ви мені сьогодні ще на суді потрібні. У вас же тепер знайомство з органами… Ви збираєтесь кидати Зосю?
— Вона мене зрадила. Мені приснився сон…
— Слухайте, Грак, не напускайте туману, як казала мені моя покійна мама. Така, як Зося, ще не дозріла для цього. Ви її кидаєте не тому, що сон приснився, а тому, що вам, Грак, потрібна столиця. Вам набрид Кобилятин-Турбінний. Я вас бачу, як рентген, наскрізь. Ви хочете жити, як кращі представники…
— Ти себе відносиш до кращих представників?
— А ви підніміться й погляньте в дзеркало. Тільки станьте поруч зі мною…
— Ти такий, як і я. Тільки ще, може, гірший…
— Це з якого боку дивитися?
— З якого хочеш. У тебе ж не обличчя, а маска. Ти вмієш чекати… Ти йдеш до своєї мети, по дорозі розгортаючи кущі троянд.
— Ветеринарна освіта — і таке мислення! Не спішіть, Грак. Я візьму записника. Мені хочеться записати вашу останню фразу…
