Претенденти на папаху - Чорногуз Олег (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
Коли Антошу будив сам Стратон Стратонович, то неодмінно зауважував:
— Ви не за покликанням у мене працюєте, Антоша! Вам би запустити бакенбарди та у брандмайори податися, а ви у водії пішли!
Сідалковський висловлював інші думки, скрушно похитуючи головою:
— Антоша, ви так зовсім зітрете своє обличчя. Залишаться тільки візерунки!
Ховрашкевич завжди радив:
— То я тобі так скажу, Антоша…
— Йдіть ви до своєї мами! — відповідав Антоша, ніколи не вислуховуючи порад Ховрашкевича до кінця…
Коли ж його заставали сонного одразу кілька фіндіпошівців, то він перелякано кліпав очима, плямкав губами, як короп, викинутий на берег, і бурмотів щось таке нерозбірливе, що навіть Хлівнюк, який знав усі іншомовні слова, був тут безсилий.
Хоч ті слова й не піддавалися перекладові, а Клавдій Миколайович все ж намагався їх роз'яснити: «Так сказать, нонсенс!»
Стратон Стратонович виходив з контори рівно через десять хвилин після того, як посилав до Антоші гінця. Антоша заводив «Волгу» і, тримаючи її «на парах», чекав, коли вийде й де саме зупиниться Стратон Стратонович. Ковбик, як правило, зупинявся посеред двору, і Антоша під'їжджав до нього, як до автозаправочної,— правими передніми дверцятами до лівого плеча Стратона Стратоновича. Ковбик відчиняв дверцята з словами «боженьки-боженьки», опускався на сидіння, ствердно кивав головою: мовляв, можна рушати, Антоша подавав сам собі завжди одну й ту ж команду:
— Вйо, бо дощ і коні мокнуть!
Цього разу, приїхавши до будинку готельного типу, в якому на другому поверсі мешкав Мамуня, Антоша різко загальмував, незважаючи на пухнастий сніг, під яким міг лежати лід, і сказав:
— Злазьте! Приїхали!
Вечір насувався із швидкістю доброго ескадрону хмар, що риссю супроводжували сонце до самого обрію, так і не давши йому цього дня виглянути на світ.
— Отут і живе наймолодший мозок «Фіндіпошу»? — задерши голову, спитав Стратон Стратонович. — А де ж його вікно?
— Третє праворуч! — поспішно повідомив Панчішка, при цьому роблячи якісь дивовижні рухи, які Ковбик вважав уже зайвими.
— Он те? А що ж ото воно робить з ложкою в руках? Облизує чи пробу з борщу знімає? — запитав Стратон Стратонович, помітивши на білих фіранках темний силует Мамуні.
— Йолі-палі! — тихо лайнувся Панчішка. — То він, Страт Стратич, цілуватися вчиться!
— Як цілуватися?! — здивувався Стратон Стратонович. — А ложка для чого?
Ковбик піднімався темними сходами, над якими хтось викрутив лампочку. Панчішка дріботів попереду і підсвічував йому дорогу сірниками.
— То його Сідалковський навчив ложку цілувати. Пожартував з нього…
— Хай тепер сам із собою пожартує, — зловтішно промовив Стратон Стратонович. — Йому он сьогодні, я чув від Карапєт, припаяли ще одні аліменти…
— Це треба замочить! — радісно вихопилося у Понюхна.
— Що саме? — перепитав Ковбик. — Двадцятип'ятиріччя Мамуні.
— Двадцятип'ятиріччя? Ви б замочували все підряд. Понюхно: і горе, і радість. Аби тільки тельбухи набити на шар-мак…
На сходи упав золотий промінь, що радісно вистрибнув з відчинених дверей Октавіана.
— Здрастуйте, Стратоне Стратоновичу, о! Спасибі, що прийшли, о! — витираючи руки рушником, поспішно говорив Мамуня.
— Здрастуйте, здрастуйте, як не шуткуєте! — відповів за всіх Стратон Стратонович. — Ну, показуйте, де ви живете! Щоб потім не казали, що Стратон Стратонович не цікавиться побутом своїх підлеглих… Не кімната, а справжні апартаменти! Дерматин який! — глянув Стратон Стратонович на двері Мамуні, оббиті білим дерматином. — І дістають же люди!
— Це мені дядько, о, подарував, Стратоне Стратоновичу.
— Де б собі такого дядька знайти? — промовив Стратон Стратонович, займаючи найпочесніше місце за столом іменинника.
— То місце іменинника, — тихо мовив Хлівнюк.
— А чого це ви мені кажете? В іменинника що — язика нема? До вас чарка не п'ється, не кажіть «здоров!». Октавіан ось поруч мене на табуретці сяде, йому ж на кухню бігати треба… Хазяйки ще в нього нема… До речі, Октавіане, яку ви ложку цілуєте?
Мамуня зблід.
— Ну-ну! Нема чого бліднути, це, Октавіане, житейське діло! Тільки якщо ви цілуєте алюмінієву, то, скажу я вам, нічого не вийде… Ховрашкевич усе життя на срібних тренується…
Ковбик оглянув стіл, щедро сервірований Мамунею, і головне — улюбленими стравами Стратона Стратоновича: білими маринованими грибочками, квашеними помідорами, баликом осетровим, заливними язичками і, звичайно, ікрою. З напоїв стояли: коньяки, горілка «Пшенична», сухе вино «Перлина степу» і пепсі-кола.
— Хто це вам так щедро накривав стола, Октавіане?
— У мене ж у Києві дядько, о, а в мого дядька є дружина, о… То оце його дружина, Стратоне Стратоновичу, о. Я їй сказав, що до мене сам Стратон Стратонович прийде, о, то вона накрила, о…
— Непогано накрила— перебив Стратон Стратонович. — Сідайте, Октавіане, чого ж ви стоїте? Поки решта гвардії підійде, ми з морозу можемо по одній маленькій пропустити…
Раптом двері відчинилися — й галасливо, як школярі на перерву, в кімнату влетіли Грак, Ховрашкевич і десь підхоплений по дорозі Адам Кухлик. Понюхно обійняв за плечі Грака і посадив поруч себе з твердим наміром таки споїти Євмена сьогодні. Мамуня й справді взяв на кухні табуретку на трьох ніжках, одна з яких загрозливо хиталася, й присів край столу.
— Та сідайте ось тут, Октавіане. Якщо збираєтесь заміж, то на розі протипоказано сидіти… А судячи з ложки, весілля не забариться…
Октавіан спідлоба глянув на Стратона Стратоновича, встав разом з табуреткою і, тримаючи її під собою обома руками, почав несміливо присуватися до Стратона Стратоновича.
— А хто оті пиріжечки понапікав? Теж тітка чи дядько?
— У нашій їдальні брав, Стратоне Стратоновичу!
— З печінкою! Ну й пироги! Де б собі таких пирогів з пару десятків…
— А я вам загорну, Стратоне Стратоновичу! О! Я вам загорну!
— Ви що, і справді все, як ото ложку, приймаєте за чисту монету? Я ж, Октавіане, жартую! Чи з вами й пожартувати не можна? — Він підняв чарку: — Ну що ж, будьте нам здорові, Октавіане Августовичу! З першим двадцятип'ятиріччям вас і першим гаслом над «Фіндіпошем». Гарне гасло ви придумали…
Стратон Стратонович випив і почав накладати в тарілку ікру. Фіндіпошівці мовчки дивилися на Ковбика й Мамуню, і їм почало здаватися, що за столом два іменинники — як автор і співавтор. Тільки один з них весь час падає, бо, очевидно, до цього звик сидіти на стільці, а не на табуретці, а другий сердиться:
— Ви мені, Мамуню, під час своїх польотів на підлогу вже два бутерброди з рук вибили! Що ви — не можете сісти на стільця? Он поміняйтеся з Граком! У нього більша практика на твердих табуретках сидіти, — кивнув він на Євмена Миколайовича, що, хукаючи на руки, чекав, поки Понюхно наллє йому (а той, очевидно, не забув про свій задум).
— Може, й вам, Стратоне Стратоновичу, кисляку налити? — запропонував Понюхно. — «Перлина степу», сухе…
— Сухе, сухе, аж мокре! Щось уже одне: або міцне, або кисле. А то завтра голова буде, як висохла бочка з торішніми пересоленими огірками… А чого ви, Хлівнюк, мовчите? Можна подумати, що за це вам десь платять. Я глибоко сумніваюсь, щоб за мовчання десь гроші платили. А втім, брешу. У нас є така фірма — фірма одягу, де у вітринах демонструють своє вміння мовчати. Ви б туди, Ховрашкевич, не підійшли…
Промову Стратона Стратоновича обірвали на півслові, бо кілька стереофонічних колонок від могутніх магнітофонів одночасно ударили по вікнах, по коридору з такою силою, що фіндіпошівці на певний час відмовилися від тостів, аби не виникло непорозумінь між іменинником і Стратоном Стратоновичем.
Магнітофони замовкли так само раптово, як і розпочали свою психічну атаку на барабанні перетинки мешканців будинку холостяків: хтось викрутив електропробки. Мамуня засвітив пахучі й різноколірні свічки, що принесли йому фіндіпошівці.
