Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап (первая книга txt) 📗
Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем [164], який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.
Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи щось інше, даєш йому на підпис, він читає…
Якось він мене запитав:
– А ви ніколи не пробували в газети писати?
– Ні, ніколи.
– А ви спробуйте!
Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам’ятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик.
Залишив я думку про працю в газеті.
Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.
Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?
Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: «Ни по-русски, ни по-малорусски, а так – мало по-русски!»
Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні.
Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.
1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК».
III
Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.
Прийшов я в Харкові до редакції газети «Вісті ВУЦВК» та й кажу:
– Чи нема у вас якоїсь роботи?
– А що ви вмієте?
– Знаю українську мову!
– О! Нам такі люди потрібні!
Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала…
За найкращого знавця української мови в редакції «Вістей», крім редактора, вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X. [165]
До неї було мене й направлено.
«Іспита» я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач. Почалася моя газетярська робота.
Було це, я ж кажу, 1921 року! У квітні.
А тепер уже 1954 рік!
А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.
І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе «в общем и целом» за газетяра.
Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.
Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по молодості сміялося весело та розложисто.
Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.
До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово «фейлетон». Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву – «усмішки», і це слово я люблю куди більше, ніж слово «фейлетон»…
Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону».
…Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (заввідділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: «Надрукувати в завтрашньому номері газети…»
«Бий тебе нечиста сила!» – думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак!
– А як підпишемо фейлетона? – питає Оксана.
Я беру в неї свій «твір» і підписую: «Оксана».
Таким робом, перший мій фейлетон [166] (коли можна його так назвати), надрукований у «Вістях», з’явився за підписом «Оксана».
Чому?
З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.
Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті, – і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати?
«Працюватиму, – думав я собі, – а там видно буде, на що воно закандзюбиться…»
Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.
Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку на обід і перед світом другого дня приходив додому.
Життя минало в редакції.
Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав. відділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу «Червоний перець» [167], і за редактора літдодатків.
Не одночасово, розуміється…
А от одночасово у «Вістях» я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в «Селянській правді» [168] за відповідального секретаря.
Попрацювалося, – нема де правди діти!
Разом із «Вістями» видавалася і газета «Селянська правда», яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори.
Я в «Селянській правді» працював за секретаря.
Сидиш було в кімнаті, заходить товариш:
– Драстуйте! Я – ваш редактор!
– Дуже приємно!
Дивишся, за місяць-півтора вже це «дуже приємно» говориш іншому товаришеві.
Редакторами «Селянської правди» довгий час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.
– Попрацюйте в «Селянській правді», доки підберемо вам відповідну роботу!
Часто й густо редакторство в «Селянській правді» – то була робота за сумісництвом.
Газета виходила тричі на тиждень.
Отож і було, як правило:
– Ви робіть, а я забіжу перегляну!
– А передова!
– І передову напишіть!
– А про що?
– Пишіть про кооперацію!
– Та минулого разу писали про кооперацію!
– Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію!
Обов’язково було редактор забіжить переглянути пер ед ову.
– Добре написано, дуже добре! Тільки кінця нема!
– Як нема?
– У кінці додайте: «А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії!»
Писалася передова про міжнародне становище, про культосвітню на селі роботу, все ’дно кінець додавався обов’язк ово: «А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії».
– Та якось воно тут вроді…
– Нічого, нічого! Добра якась душа прочитає, та, дивись, іще раз вивезе хліба на продпункт! Друковане слово, воно своє робить!
Був і такий редактор.
– Товаришу редактор! Коли буде передова?
– А газета хіба виходить? – запитує редактор.
– Не виходить, бо нема передової!
– А раз не виходить, так навіщо ж передова?
За дванадцять років безперервної технічної роботи в апараті редакційному було всього!
Проте з яким захопленням згадуються ці роки!
Стінних газет тоді в наших редакціях не було.
От я взяв та й написав усмішку «для внутрішнього вжитку» про справи редакційні. Про всілякі такі курйозні, більш-менш типові явища в редакційній нашій роботі, про чудернацькі вчинки різних редакційних співробітників-диваків (а де їх, скажіть, нема?!).
Сміху було, хоч лопатами вигортай!
Але це мене і згубило!
Уже редактори почали:
– Ви вмієте, та не хочете!
– От на таку тему треба фейлетона! Розумієте, треба!
– Та не вийде в мене!
– А ви спробуйте! Про редакційні справи ж вийшло! Напишіть!
Почав писати.
Іноді виходило, іноді не виходило…
Згодом почало частіше «виходити», ніж «не виходити».
Почалося частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова…
Читав, думав: «Чому смішно? Звідки сміх?»
Діставав словники, збірники приказок… і т. д. і т. ін.
164
Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем… – Йдеться про Коломійченка Михайла Сидоровича (1892—1973), пізніше відомого хірурга.
165
Оксана Х. – співробітниця редакції Оксана Христинко.
166
…перший мій фейлетон… – мається на увазі фейлетон «Як Антанті від Конфанті дуже сильно не щастить» («Вісті ВУЦВК». – 1921. – 3 червня), підписаний псевдонімом Оксана.
167
«Червоний перець» – український сатиричний журнал, заснований у Харкові в 1922 р. (виходив з перервами в 1922, 1927—1934 рр.)
168
«Селянська правда» – республіканська газета, орган ЦК КП(б)У, що виходила у Харкові 1921 р. (в 1925 р. злилася з газетою «Радянське село»).