Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап (первая книга txt) 📗
Загонщиків у нас, як бачите, не було, – ми самі, мовляв, і за загонщиків, і за стрільців. Дідок не схотів з нами йти: «Боюсь!» – каже. Пішли ми в очерет, а дідок спустився в балку: «Мо’ – каже, – де зайчика наполохаю». Увійшов я в очерет, пройшов трохи, став, – обдивляюсь. Справді, ніби стежки якісь в очереті – сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дідок, – сам я собі подумав… Пройшов ще трохи далі в очерет, вибрав таку собі невеличку вроді галявинку, став, прислухаюсь… Не чуть нічого… Шелестить тільки очерет, та іноді десь ізбоку зашарудить болотний щур. І знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам підійти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрімав трохи. Стою, дрімаю! Коли воно щось ніби як шелесне очеретом, та як хрокне, – так я як підстрибну! Підстрибнув – і крутюсь на місці, – не знаю, куди тікать! А воно вдруге – як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля… Почув тільки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до річки! Та де там було думати, що воно… Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетів, як хорт, добіг до лісу, й на грушу. Сів, звів курка, чекаю. Довго сидів, нема нічого. Аж ось чую, гукають:
– Кузьма Дем’янович! Кузьма Дем’янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов!
– Я тут! – кричу. – На сікача засів! На груші!
– Зла-га-га-газьте!
– Не злізу! – кричу.
А воно й справді, я й сунувся був із груші злазити, – не злізу. Груша висока, стара груша, і аж до половини ні сучків, ні віття – самий стовбур! Як я на неї видерся, вбийте мене, й досі недопойму…
Підійшли товариші. Зняли мене з груші.
– Бачили що-небудь? – питаю я їх.
– Анічогісінько не бачили!
– Та як же ж, кажу, не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж двічі! І шелеснуло щось од мене! Я від нього, а воно від мене! А що хрокнуло, хай мене Бог поб’є, – кажу, – своїми вухами чув!
– Так то ви, значить, – питає мене Іван Петрович, – на провалля прянули?
– Я ж, – кажу, – я! Воно як хрокне, – я думав, що сікач, і з очерету!
– Та то я висякався! – каже Іван Петрович. – Тільки я сякнувся, воно щось як шелесне біля мене, а я думав, що сікач, та й собі од нього до річки!
Аж ось дідок підходить. Ми на нього:
– Де ж ваші свині? Де ваш сікач?
– Нема хіба? – здивувався дідок.
– І сліду нема, – кажемо.
– Виходить, пірнули!
– Куди пірнули?
– Під воду! Куди ж?
– Та хіба ж дикі свині пірнають?
– Не знаю, як де, а в нас пірнають! – каже дідок.
– А що ви гадаєте, – міркує Кузьма Дем’янович, – могло бути! Єсть же морські свині, могло буть, що й річні єсть!
– Так отаке-то трапилося з нами на полюванні кабанів. Я й досі ніяк недопойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П’ятдесят же шостий мені… Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сікачі бігають! Прудкий звір, – додав Кузьма Дем’янович.
Полюють кабана з собаками-гончаками чи спеціально на таку охоту натасканими псами, але здебільша й найчастіше полюють його з загонщиками.
Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тоді його, ясна річ, стріляєте.
Стріляти треба обов’язково кулею, цілитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан – звір страшно лютий, він кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне ікло прямо в пуп і з криком «Ага, попавсь!» поре мисливця по черевній білій лінії од пупа вгору до грудей.
Коли він сам смертельно поранений, – він лягає тут же, поруч охотника. І обидва вони потихеньку віддають душу Богові.
Потім уже сходяться охотники, лаштують носилки і несуть і свого загиблого товариша, і дикого кабана до машини чи до залізничної станції.
Ті, що несуть загиблого товариша, – дуже сумні, бо їм дуже жалко хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї страсті.
А ті, що несуть забитого кабана, – дуже веселі, бо такий мисливський трофей трапляється не дуже часто.
Коли ви йдете болотом, де обов’язково є цілий табун диких свиней і де бродить величезний сікач, не менш як пудів на п’ятнадцять вагою, дуже корисно проказувати таку ніби молитву, що за сивої давнини дуже допомагала на охоті нашим предкам-мисливцям (між іншим, молитва ця корисна не тільки при полюванні кабанів, а корисна вона й при охоті на всякого звіра). Така молитва:
Коли ви таку молитву прочитаєте з вірою, то, безперечно, зможете підійти до кабана, незважаючи на те, що він звір дуже обережний, і слух у нього, як у найталановитішого диригента симфонічного оркестру.
З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навіть самому, продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на купину в очеретяному болоті.
А взагалі, ще раз кажемо, полюють кабана із загонщиками.
Трапляється, і дуже часто трапляється, що кабан, почувши чи довідавшись, що спереду стоять на номерах мисливці з жаканівськими в рушницях кулями і бувши не зовсім певний, що всі вони прянуть на груші, – повертається і йде на загонщиків.
Бо він звір хитрий, – він знає, що у загонщиків, крім кілків та одчайдушного галасу, в руках нічого немає.
Випадки такі кінчаються більш-менш щасливо, кінчаються вони переляком, бо кабан поре людину тільки тоді, коли його поранено, а так він підбіжить, хрокне, налякає й, сміючись, побіжить далі.
Було таке й з нами на полюванні кабанів, було, було! Брехати не буду – було!
Підняли загонщики в очереті на болоті кілька диких свиней і кабанів.
Пішли вони на охотників.
Почулося там бах, там бах!
Виткнувся на них і один чималенький, так пудів на десять вепр.
Чи там у кого стріляли, чи не стріляли, я вже не скажу, бо дехто з охотників, щоб видніше було, сидів на груші, а тільки ж він крутонувся й помчав на загонщиків.
На всьому скаку підбіг до одного парубчака-загонщика, той і «рятуйте, хто в Бога вірує!» не встиг пролящати, як він його тиць рилом у пуп! Перекинув, перестрибнув через нього, хрокнув, загагикав і помчав далі.
Підбігли ми всі до того парубчака: стоїть блідий-блідий, губи білі й трусяться, і нічого більше вимовити не може, тільки:
– Хрокнуло й побігло! Хрокнуло й побігло!
Нарешті трохи опам’ятався.
Ми до нього:
– Ну що, – дуже злякався?
– Злякався, тільки не зовсім до кінця злякався! Можна дужче злякатися! – промовив він і подавсь у кущі.
Так що й загонщикам, як бачите, треба бути пильними.
Убили ви дикого кабана.
І отоді настає найтяжчий момент полювання диких свиней.
Це – коли вже зберуться на дикого кабана до вас приятелі і вам треба переконати їх, що це іменно кабан не простий, а дикий.
Ви їм розказуєте про ваше полювання, не пропускаючи найдрібніших деталей: і як збиралися ви на охоту, і як їхали, і як доїхали, як до болота чи до лісу дійшли, де стали, скільки було загонщиків, як кабан вискочив, як ви не розгубилися, як бахнули, як він ткнувся рилом у землю, а потім знову встав і побіг, а ви його вдруге…
В процесі розповіді ви й свідків називаєте і розплющену кулю калібра вашої рушниці показуєте…
Ну, всі докази за те, що ви власноручно вбили дикого кабана.
І бачите, що ніщо не допомагає: їдять і хвалять кабана, а не вас!
І ви прекрасно знаєте, що, йдучи додому, вони, похитуючись, будуть реготатися:
– Дикий кабан! Найшов дурних! А, до речі, почім свинина тепер?
Отакі люди!
Невдячні люди!
З’їли цілого кабана, випили геть-чисто все, до того випили, що на ранок хазяйка істерично верещить:
– Ну, яка це дендя (хазяйка трохи знала по-англійськи) півлітри карасини випила? Ну, гості?! Щоб ти мені більше диких кабанів не стріляв!
