Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник) - Вишня Остап (первая книга txt) 📗

А он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і де-не-де між ямочками ніжно-легесенький по снігу «чирк».

То лисичка з нічного полювання в ярок одпочивати пішла…

Значить, єсть!!

Легенький свист.

То Йосип Євдокимович подає знак, що він уже на місці.

Відпускаються з смика Докучай і Бандит.

– Ну, хлопчики, вперед! Ні пера ні пуху!

Три хвилини напруженої тиші… П’ять хвилин… Ще тиша…

Раптом одчайдушне скавучання Бандита і нервово-густий Докучаїв бас:

– Гав!

Бандит однаково істерично скавучить, чи то зайця він підіймає, чи то лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке «скаву-скаву», а потім – спокійний «гав» і далі рівномірне «гав», «гав», «гав»…

Погнав, значить…

На лисицю Докучай подає перший «гав» значно нервовіше і йде за нею, гавкаючи трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем.

А Бандит і за зайцем, і за лисицею істерично:

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Погнали лисицю…

Ну, тут уже у вас пульс із 72 ударів зразу на 90, очі рогом до лоба, «прострілюючи» ліщину, і ходором ходить у руках двадцятка.

– Спокійно! – сам до себе. – Спокійно!

Перша горжетка на вас іде!

Метрів за 50 од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає вона…

Вона не біжить, а летить, червона-червона на сліпучо-білому фоні, випроставши трубу (хвіст) і витягши мордочку.

Бах! – легкий стрибок і червоного нема, – самий тільки білий фон…

Вискакує Докучай, за ним Бандит.

Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить далі.

За ним Бандит.

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на її хвості у ліщині по той бік яру. Докучай мало-мало не на хвості в неї сидить. На Йосипа Євдокимовича пішла.

– Пильнуй, старий!

Аж ось:

– Бах!

Дим і снігова курява біля Йосипа Євдокимовича.

– Бий, – кричу, – старий, удруге, щоб певніше було!

– Кріпко лежить! – кричить Йосип Євдокимович і додає таке, про що, хоч як ви мене просіть, написати не можу.

Я зриваюсь з місця, лечу крізь кущі в ярок, засапавшись, видираюсь на гору й підбігаю до Йосипа Євдокимовича.

– Єсть? – питаю.

Він дивиться кудись убік і не каже, а стогне:

– Єсть! Он! За терном!

Я стрибаю за терен…

Крутиться Докучай і смикає лівою ногою.

Я падаю в сніг…

А десь далеко, аж у другім кінці яру, Бандит аж плаче та заливається:

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Горжетку ганяє…

Приїздите ви додому в старому Йосипа Євдокимовича кашкеті, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущі бігли…

Вам дома й кажуть:

– Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. І хто ті рушниці вигадав?!

«Ладно, – ви собі думаєте, – ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай – знову за горжетками поїдемо».

Відкриття охоти

Власне кажучи, щороку «Відкриття полювання» буває двічі: першого серпня на птицю, а першого листопада на звіра, але якось уже так утрадиційнилося, що за урочисте, коли хочете, свято серед мисливців вважається перше відкриття, коли після довгої перерви у вас у руках знову улюблена вами рушниця і ви знову маєте змогу не тільки, сказать би, поповнити свої продовольчі ресурси, не тільки допомогти державі в м’ясозаготівлях, а й задовольнити себе, як природознавця, природофіла й спортсмена.

Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрібничка, а дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами…

……………………………….

Відкриття…

Скільки турбот, хвилювання, нервозності, доки все в тебе буде в порядку: і рушниця, і набої, і одежа, і рюкзак, – одне слово, все, що потрібно для серйозного, добутливого полювання…

А куди їхати?!

А з ким їхати?!

Куди їхати?!

Ну, як ви одразу зможете вирішити, куди їхати, коли сьогодні вам кажуть:

– Біля Борисполя, на озерах, качви тієї, ну, як хмари! Повірите, як випливуть, ну, як тої ряски! Одне одного просто давлять. Оце вчора приїздила звідтам молодиця, так казала, що її свекрові кум його казав, що кумова баба чула од свахи, що та сама бачила, як коноплі мочила, що нема куди через тую качву коноплини ткнути! Поїдемо, га?!

– Поїдемо! Тільки в мене набоїв обмаль!

– А навіщо вам багато набоїв! Та там з одного набою торік по 24 качки били. П’ять набоїв – сто двадцять штук. Самий крижень, майте на увазі. Важка птиця: більш як сто двадцять штук не піднесете!

Завтра ви почуєте:

– Куди на відкриття?

– Думаю до Борисполя.

– До Борисполя? Чого? Хіба на сухому качки плавають?!

– Як «на сухому»?!

– Та там же озера повисихали! Та там за весну й за літо ніхто навіть і не чув, щоб хоч одна закахкала. Ранньої весни прилетіло було туди чималенько табунів, покружились трохи й усі на Носівку! Чули про Носівку?!

– Чув.

– Та там з усього Лівобережжя качки ще навесні позбирались. Стихійне нещастя: соняшники всі потолочили. А на луках через гнізда трава не виросла: гніздо на гнізді, траві нема де рости, – не знають колгоспники, чим худобу годувати. Ні, коли вже їхати, то тільки в Носівку!

– Ну! поїдемо в Носівку!

Іще через день:

– Драстуйте! Готові до відкриття?

– Готовий.

– На Яготин?

– Ні, на Носівку!

– Тю! За жабами?!

– За якими жабами?

– Та в Носівці самі жаби! Коли вже їхати, щоб з качками бути, так тільки на Яготин. От там качки…

І т. д., і т. п.

З ким їхати?

Ах, доле моя!

Та хіба ж єсть серед мисливців, серед людей, що люблять тихі вечори над озерами, що чують ніжний шелест очеретів, що пам’ятають: «Тихше, тихше, не диши, нас почують комиші…», яким крик бугая на болоті бринить в їхніх вухах, як козловське распроп’яніссіме ля [144] в серці тихомрійної блондинки, а загадковий тихий плескіт на озері в їхнім серці одгукується трепетними перебоями, і коли під вербою, чи під копицею все вже розказано і настає на хвильку тиша, – обов’язково ту тишу заколише одностайне чарівне:

хіба ж є серед цих людей хоч один, з яким би не можна було поїхати на відкриття полювання?!

…Ну, поїдете ви з Іваном Петровичем…

На зеленому килимі, під задумливою вербою, точитимуться спогади про знаменитого його гордона [146], – таких псів тепер не буває! – який одного разу став на стойку в густій ліщині на вальдшнепа, та так став, що ніякими свистками, ніякими гудками його не можна було зрушити з тої стойки, довелося його залишити в лісі, бо настала вже ніч, а обставини змусили Івана Петровича на другий день ранком виїхати з того міста. Повернувся він аж через рік, згадав про пса, пішов у ліс, розшукав ті кущі.

– Дивлюсь, стоїть кістяк мого гордона, і стоїть з підбитою правою лапою! От був собака! Мертва стойка! Такого собаки я не бачив! Даси, бувало, в зуби йому записку й гроші: «Джек! миттю пляшку вина!» За півгодини вже летить з вином. Тільки не можна було більше грошей давати: решту обов’язково проп’є!

…Десь оддалік дере деркач, б’є перепел, потім усе затихає, сам кудись провалюєшся і бачиш, що там за столом сидить Джек і пропиває хазяїнову решту.

…А як поїдете ви з Петром Івановичем, то він вам розповість, що він більше любить полювати звіра, а птиця це так тільки, за традицією! Петро Іванович – гончатник… І яка в нього є сука Флейта, як вона ганяє! По два місяці вовка ганяла. А спочатку боялась, перший раз як наткнулась на вовка, вискочила на просіку «бліда-бліда, як стінка!» – «Чотирнадцять вовків колись за нами з Флейтою гнались!»