Весна-красна - Вишня Остап (лучшие книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
— Та слухайте, — кричу, — катастрофа! Космічна катастрофа! Що ви собі думаєте?
А один завбазою мені й каже:
— А що мені думати, коли воно аж три роки летітиме? Хай летить!
Бачу, що нікого, крім Агорпини Титівни, це не дуже непокоїть, я тоді на базар.
Прибіг:
— Летить, — кричу, — клапоть сонця! Спопелить, — кричу, — всіх вас тут!
Якась така тьотя, з дуже кривавими губами на лиці і з дуже закордонними трусами в руках, так на мене подивилася, що я схопив себе на думці, що в мене син 23 років… І каже та тьотя:
— Начміліції, — каже, — всі свистки висвистів уже, а нас звідси ніколи не висюрчить!
Я подивився на ту тьотю та й подумав:
— Де ж той клапоть од сонця… І чому він три роки летітиме… І чому тільки клапоть, чому падає не все сонце, щоб таких справді спопелить… І щоб не через три роки, а щоб сьогодні.
З цими думками побіг я до професора Бсехсвятського, директора Київської обсерваторії.
— Професоре! Що таке? Що за катастрофа?
Професор Всехсвятський навів телескоп і запрошує мене глянути власними очима. Припав я, дивлюсь, як учений… І нічого не бачу. Одні тіні і плями. Все миготить. Я моргаю. А сонця нема. Тоді я як закричу:
— Сонце де поділи?
— А ви не туди настроїлись, — відповідає спокійно професор.
Зирк я ще раз, але вже не в трубу, а поза телескоп, потім у випукле скло уп'явся і бачу як на долоні базар…
Професор засміявся.
Лише тоді я второпав, що таке астрономи і гастрономи (базарні). Оце вони і спланували космічну катастрофу. Я тепер переконано стверджую:
— Впаде, неодмінно впаде клапоть сонця і вгатить з усього розмаху прямісінько на базар. Єй-єй, правду кажу…
Такі собі зустрічі й розмови
Така собі звичайна кімната, — чистенька, затишненька.
Присмерк.
І такий собі сумовито-споісійиий голос моєї співбесідниці, хазяйки тої затишної кімнати, незаслуженої артистки республіки Оксани Платонівни Недопереграй:
— Закінчила, пам'ятаю, я інститут ім. Лисенка…
— Давно? — питаю.
— Та літ із тридцять тому…
— І пам'ятаєте?
— Аякже!? Звичайно, пам'ятаю…
— Прекрасна у вас пам'ять…
— А, та ви все жартуєте! Закінчила, значить… Вважалася в інституті за дуже здібну студентку, подавала, як кажуть, великі надії… Як давали мені диплом по закінченні, директор інституту, прощаючись зо мною, сказав: «Працюйте, ніколи не почивайте на лаврах! Справжня тоді з вас буде артистка! Всі дані для цього ви маєте…» Я подякувала і на крилах радості й надії полетіла мистецтву служити…
— З якого боку було крило радості, а з якого — надії?
— Це неважно! Слухайте далі.
— Слухаю, — кажу, — далі…
— От і почала я працювати в українському драматичному театрі імені одного з п'ятьох великих наших людей. В яких тільки п'єсах я не грала? Я не грала в п'єсах Кропивницького, я не грала в п'єсах Старицького, Карпенка-Карого, Лесі Українки, Корнійчука й Кочерги. Нарешті, я не грала ні в одній п'єсі класичного репертуару й у п'єсах російських драматургів! Ах, якби ви знали, як я не грала?!! Ви думаєте, що так легко «потрясающе» не заграти Марусю Богуславку?! Ви гадаєте легко?!
— Не грати взагалі, кажу, легко! А не грати «потрясающе», думаю, це дуже тяжко!
— А я її тридцять літ «потрясающе» не грала!
— Так ви ж, — кажу, — геніальна неартистка!
— Тож-бо то й є! І я тепер дуже рада, що мене представили до звання заслуженої…
— Неартистки республіки! — перебив я.
— А, та ви все жартуєте!
— Вітаю вас сердечно! — одказав я.
Швидко-швидко йдуть до театру на виставу він і вона. Він — артист театру. Вона — артистка.
— Драстуйте! — кажу.
— А, драстуйте! — одказують.
— Куди ви так швидко?
— На виставу поспішаємо! Запізнюємось! Пробачте, треба бігти.
— Сьогодні граєте?
— Граємо!
— Що ж ви сьогодні граєте?
— У «66»!
— ??
— А ми вже 20 років у «66» граємо! І тільки іноді в «підкидного»!
— І з успіхом? — питаю.
— З перемінним!
— Ну, щасти вам!
Сидить за столиком похмурий громадянин.
Придивляюсь: знайомий артист державного драматичного і т. д., і т. д. театру.
— Що це ви так сумно на світ білий дивитеся? — питаю.
— Та так, — каже, — чогось на душі невесело!
— Чого ж ви сьогодні не на виставі? Хіба не граєте сьогодні? Вільні?
— А я за 40 років тільки один раз заграв!
— Один раз?! В якій же п'єсі?
— В оркестрі на барабані, коли барабанщик захворів!
— Ну, й як?!
— Прекрасно! Без жодної репетиції, прямо під суфльора, і знаменито!
— Ну, що ж, — кажу, — талант, завжди талант!
Такі собі зустрічі… Такі собі розмови веселі…
Вона взяла Гриця та й причарувала
Запросили мене на одне весілля.
Прийшов.
Весілля як весілля: молодий, молода, дружки, шафери, гості, патефон.
І веселий настрій в молодої, і в молодого, і в усіх присутніх.
Останнє мене здивувало, бо рідко я спостерігав у таких випадках веселий настрій, особливо в молодого.
А як уже щиросердно признатися, я не полюбляю весільних торжеств.
Кличуть іноді тебе на весілля.
«Не піду, — сам собі кажеш. — Не дуже цікаво дивитись на щасливого молодого, що в перервах від одного до другого «горько» дивиться сумними очима на гак у стелі: мовляв, чи витримає?»
А тут, уявіть собі, все по-хорошому: таки по-справжньому всі веселі, таки по-справжньому щасливі очі в молодого, щасливо-променисті у молодої і по-справжньому сяють радістю гості.
Молода навдивовижу просто якась особливо чарівна.
Навіть теща — мама, значить, молодої, — симпатична бабуся, не сичить, а якось так по-материнському ласкаво дивиться на молодих (і на молодого теж!), обгортаючи їх своїми матерніми добрими очима.
— Що, — думаю, — за чудасія?
Ну, як звичайно, — вечеря, безнастанне «горько», все, одне слово, як і належить бути.
Випили, і таки порядком випили.
Чекаю, що ось хтось таки прорветься: чи по дзеркалу торохне, чи гості тарілками зафутболять (весільне «Динамо» — «Челсі»).
Нічого подібного: все чинно, все благородно, весело, спокійно, інтелігентно.
Патефон грає, молоді гості танцюють, старші сидять, балакають. Потім заспівали…
Сиджу й очам своїм не вірю.
Вибрав я таку хвилину, коли молоду покликала в якійсь справі її матуся, та й підсів до молодого.
І розповів мені молодий історію свого щасливого шлюбу.
— Працюю я, — каже мені молодий, — в установі на такій роботі, яка вимагає від мене одвідувати силу-силенну різних установ, і центральних, і обласних, і всіляких інших. Там, дивись, — треба побачитись і поговорити з керівником, чи з начальником, чи з директором, там із заступником чи ще кимось іншим. Сам я натурою людина сумирна, тиха, вихована (я не хвастаюсь, а говорю те, що є, щоб вам усе було зрозуміліше). Голос у мене тихий, шкіряного пальта не ношу, ходжу в костюмі не напіввійськовім, а в звичайнім, і навіть військового кашкета не ношу, а таку собі скромну шляпу. Ну, приходиш в установу. У кожного начальника, як ви знаєте, є секретарка. Ну, звичайно, до неї. Якби ж ви знали, чого я за час своєї роботи не наслухався?! Леленьки-леле! Підходиш і так ввічливенько:
— Товаришко! Чи не можна бачити директора?
На вас з очей блискавка і на високій ноті:
— Ви ж бачите, що я вже хотіла руку до телефону піднести?! А пр-ретесь!!!
Одскочиш і сядеш. Чекаєш хвилин десять, доки секретарша руку до телефону піднесе. Піднесла, поговорила. Знову я полохливо до неї:
— Можна бачити?
— Не можна! П'ять хвилин тому прийом закінчився!
У другій якійсь установі нариваєшся:
— Чорти їх тут носять! Ну, ніякого від них спокою!
