Авантюрні кандибобери або тріо наступає (СИ) - Еременко Оксана Георгиевна (читаем книги онлайн TXT) 📗
А Куську возили аж у Бирлівку до бабці викачувати яйцем. Тричі їздив тато з нею, тричі відвозили хліб та яйця бабусі, тричі кидали «страх» у воду з високого моста, аж поки допомогло. Відтоді Куська боятись перестала і стала ще нахабніша, ніж була перше.
НЕВДАЛИЙ ПОРЯТУНОК
- Я хочу подвиг! – сказала якось Вікушка, понуро хилячи голову.
Ми нудились, поки в Куськи був «тихий час».
Я втупилась у неї, як теля на нові ворота.
- Який ще подвиг?
- А такий, щоб вся вулиця говорила – от які молодці дівчата, життя врятували там абощо…
Ну, якщо вже вся вулиця…
- Ну, а де ти візьмеш той подвиг? – стенула я плечима. – В нас нема тут кого рятувати. Хіба червів у рибалки з вудочки врятуєш, ото й усе.
- Ой!.. – скривилась Вікушка, мов середа на п`ятницю. – Як добре пошукати, то можна й знайти, кого рятувати. Теж мені, проблема…
- Ну, то пішли пошукаєм! – я також «загорілась» цією ідеєю.
Шукати вирішуємо в долині, біля річки. І наче Бог почув наші слова, до вух долинає тоненький писк кошеняти.
Де воно? Де воно? – кидається подруга.
Але кота ніде не видно.
Та он же! – скрикує Вікушка і аж присідає. - Воно на тому боці!
І справді, бідолашне кошеня – мале, худе, мокре – борсалося в густому очереті по той бік річки. Хто ж його викинув туди, який нелюд? Адже ж там на кілька кілометрів поле й поле, і жодної хати! Це ж треба було занести й викинути саме сюди, на вірну погибель! То підкинули б уже хоч ближче до людей, може підібрав би хто.
Та часу на роздуми немає. Жага помсти й ненависті до жорстоких незнайомців затьмарює нам очі, і ми щодуху летимо додому. Забігаємо в сарай, очима вишукуючи, чим би можна зачепити кошеня, щоб перетягти на наш берег.
Річка була не дуже широка, кілька метрів усього. Але ж чим ти його зачепиш?
Погляд падає на сачок, що стоїть у кутку. У нього довжелезна масивна ручка і сітка на кінці.
О! Те, що треба! – скрикую я.
Летимо назад. Та виявляється, що не така вже річка і вузька, як нам здалося спершу. Сачок важкий, не слухається й не дістає до того краю. Та й кошеня не буде просто так лізти в нього.
Знову біжимо додому й хапаємо тихцем зі столу кілька шматків ковбаси.
Зголодніли, дітки? – питає матуся.
Умгм… - мугикаю я, затиснувши в кулаці ковбасу, і боком вибираюсь на вулицю.
То сядьте та й поїжте! – гукає мати вслід, та ми її вже не чуємо – мчимось, аж вітер у вухах свище.
Але кошеня не хоче лізти у сачок навіть за ковбасою. Знай собі верещить несамовито. Вікушка, бідна, аж посиніла з важким дрючком у руках – стоїть на кормі чийогось човна, балансує, намагається дотягнутися до тваринки.
Мене бере злість. Я починаю підзивати очманілу від страху кицьку.
Киць-киць, а йди сюди! А ковбаски тобі, а смачної, а с…
Та кошеня не йде. Зробило спробу полізти по очеретах, та не втрималося, впало в воду, запрацювало шалено лапами, у паніці забилося в кущі й закричало дико.
У нас опускаються руки.
Що робити? – ледь не плаче подруга від безсилля і відчаю. – Ми ж хотіли подвиг…
Треба плисти на той бік, - кажу рішуче.
І хто ж це зробить? – питає Вікушка.
По її очах бачу, що це буду я.
Але ж вже серпень, вода не дуже тепла, та й день не занадто сонячний видався. До того ж, якщо мати дізнається, що я робила без її дозволу, то можу тільки уявити, що мене чекає.
Я не можу мочити одяг, - роблю відчайдушну спробу відтягнути неприємну мить.
Так ти роздягнешся! – звеселіла подружка.
Приречено зітхаю й починаю стягувати шорти й майку. Боязко ступаю в густий намул. Ногу миттєво затягує углиб, я з жахом бачу десятки п`явок, що снують навколо неї.
Дай мені капці, - тремтячим голосом прошу я.
Вікушка подає, з цікавістю спостерігаючи за мною.
Взуваюсь, роблю другу спробу. Не легше – ноги затягує в намул ще глибше, а витягти їх важче, бо треба ще слідкувати, щоб не залишити капці в річці навічно.
Вертаю назад.
Погляд мій падає на половинку колоди, що плаває біля берега. Зверху на ній надломлена гілка. Мені на думку спадає, що можна б сісти зверху на колоду, а за гілку триматися, і так, не замочившись навіть, доплисти до кота.
Вікушка також підтримує мою ідею.
Та в думках все завжди легше, ніж насправді.
Коли я сідаю на ту колоду з горем навпіл і хапаюсь обома руками за гіллячку, вона перевертається і я опиняюсь в болоті. Подруга регоче, як дурна.
Нічого не виходить! – кричу я, борсаючись у трясовині. – Доведеться плисти так – я буду триматись за колоду, як за надувний матрац однією рукою, а іншою – гребти.
Якось стрибаю з човна на середину річки, щоб не торкатись ногами противного дна, Вікушка подає мені колоду. Підпливаю до протилежного берега. Ось ще трошки. В очах подруги непідробний захват і передчуття перемоги. Та марно. Біля цього берега також намул. Я не можу наблизитись до кошеняти. А воно вже майже й не нявчить.
- Кицю, кицю! – я благаю його, як тільки можу, вкладаю в голос всю ніжність і ласку, на яку здатна.
Та нічого не вдається.
Я плавала хвилин сорок. Вже губи посиніли, а потім стали фіолетовими, тіло вкрили дрижаки. Велика чорна хмара затулила небо, зірвався пронизливий холодний вітер, збурював гребінці на дзеркальній поверхні води. Збиралося на дощ.
- Я вилажу, - тихо промовляю я й починаю підгрібати до човна. – Кинь мені капці.
Я ж бо їх скинула, коли стрибнула в річку, щоб не загубити.
Подруга понуро киває головою, ховаючи сльози. Подає взуття. Потім затягує мене у човен, але один капець застрягає у намулі.
- Капець! Капееець! – волаю я, рвучись назад. – Як я додому без капця?!. Мати мене приб`є!
Вікушка відтручує мене до берега, а сама бере сачок і починає тикати дрючком навмання.
А сама регоче, аж захлинається.
Все їй смішно, а як мені без капця повертатися? Її спроби видаються мені марними, я схлипую все голосніше і вже уявляю, як йтиму через всеньку вулицю в одному капці, як сміятимуться люди, як липнутимуть кізяки до п`яти і як битиме матір. Аж тут Вікушка зверескує і радісно молотить по воді, ледь не вивалившись із човна.
Мій синій капець випливає на світ Божий.
Я взуваюсь, натягую одяг, який враз стає бурим і мокрим, і, цокаючи зубами, вирушаю додому. Позаду плентається подруга, повторюючи, що кошеня ми не врятували, а от якби я довше поплавала, то може б щось і вдалося.
Я мовчу, хоч і зла на неї. Мені холодно, гірко й сумно. Що скаже матір за мокрий одяг? Що буде з дурним кошеням?
- Ти хоч чаєм мене напоїш? – запитую в Вікушки.
- Не знаааю… - тягне вона. – А що я своїй бабусі скажу, чого ти така мокра?
Мені все зрозуміло. Я прощаюсь із зніяковілою подругою і йду до хати. Там ховаю мокрий одяг за шафою і лягаю під ковдру. Вгріваюсь і засинаю.
Прости нам, Боже, що ми не врятували кошеня! Дуже ж бо воно пришелепкувате виявилося і не захотіло їсти ковбасу в сачку.
ГАЧОК І ЧОВЕН
Історія з моїм плаванням мала на диво щасливий кінець. Коли я вранці прокинулась, мокрого одягу за шафою вже не було, а висів він перед хати на ясному сонечку. Ніхто мене ні про що не запитував, і все було б добре, якби нас знову не потягло до річки, але вже втрьох.
- Я хочу на риболовлю! – сказала я одного разу.
- Ооо! – Вікушка явно була в захваті. – І я!
- Тебе бабуся не пустить, - набурмосено відказала мала і була права, бо Вікушкина бабця на диво песимістична натура, хоч і дуже хороша.
Тільки й чуєш від неї: «Віка, спати, ніч темна надворі!», «Не заходь у воду, впадеш, об камінь вдаришся, голову розіб`єш!», «Полем не ходи, там розбійників купа!» і так далі.
Та на риболовлю кортіло таки сильно, отож подруга мала якось вмовити бабусю. Ну, або ж обдурити. Обрали ми, звісно, другий варіант.
- А давайте, я просто їй нічого не скажу? – подала ідею Вікушка.
