Претенденти на папаху - Чорногуз Олег (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
— Дозвольте доповісти, Стратоне Стратоновичу, я не воював… Таким чином.
— Оця ваша простота, скромність без прикрас і бравади, як сказав би Хлівнюк, мені найбільше імпонує.
І саме тому мені хочеться запропонувати вам одну посаду…
У Кнюха серце опустилося нижче шлунка. Так йому завжди казали в усіх установах, де він працював раніше. Спочатку оголошували подяку, пропонували нову посаду, а тоді казали: щоб не зіпсувати вам чистої трудової книжки, подайте заяву за власним бажанням, ми для вас, мовляв, і роботу підшукали…
Помітивши, скільки благання і невимовного смутку застигло в очах Кнюха, Ковбик відчув, що десь дав промашку.
— Ви мене, Кириле Гавриловичу, не так зрозуміли. Я й справді хочу запропонувати вам одну посаду…
— Я саме так і зрозумів. Від мене вимагається заява за власним бажанням?
— Ну що вам бог дав! — Стратон Стратонович підійшов до Кнюха і по-батьківськи (а це він умів) обняв Кирила Гавриловича за плечі.— Я хочу зробити вас своїм заступником. Ви один тут, як мені думається, не претендуєте на оте… — Ковбик показав на своє старе крісло, оббите нещодавно новою шкірою. — Я в ньому більше двадцяти років просидів. Воно їздило за мною скрізь, куди тільки не переміщався «Фіндіпош». Я вірив у нього, як зараз у вас. Якщо хочете знати, це мій талісман. І от цей талісман у мене сьогодні хочуть вибити, навіть не даючи дотягнути кілька місяців до пенсії. Я нікому довіритися не можу… Ні на кого опертися. Навіть на Ховрашкевича, який думає, що моїм наступником завтра-післязавтра стане Хлівнюк. Він уже п'є з ним каву, навіть з дому приносить цукор.
— Я це помітив, — підтвердив Кнюх.
— Ви помічаєте все. Ви, так би мовити, ближче до народу. Знаєте, чим народ живе, чим дихає. На вас уся надія, Кириле Гавриловичу.
— Що від мене вимагається? — виструнчився Кнюх. — Я до ваших послуг. Таким чином.
— Ловлю, як кажуть, вас на слові. Я чув, що у вас… Ну, як вам делікатніше сказати… Ви ж знаєте, що я, як і ви, на делікатність ніколи не страждав. Словом, я знаю, що у вас дома… під диваном… Тут, у «Фіндіпоші», її називають скринею Пандори… Словом, наш старий сейф, від якого загубився інвентаризаційний номерок… І ви його… Ну, як вам делікатніше сказати… Взяли додому…
Кнюх без команди опустився на стілець, роззявив рота і втупив у Ковбика такий погляд, ніби той щойно повідомив, що нарешті Ховрашкевич в домашніх умовах усе-таки схрестив ондатру з їжаком.
РОЗДІЛ XVII,
Сідалковський про всяк випадок оглянувся, чи в нього звечора ніхто не залишився, смачно тричі потягнувся, один раз позіхнув і закрив книжку афоризмів на найцікавішому місці. Тобто тому, якого він ще не простудіював. Потім повільно підійшов до вікна, глянув, що сьогодні за вікном виробляє зима. Вона принишкло лежала під будинками, тепло укрившись сніговою периною, і мовчала. Мовчав якусь мить і Сідалковський. Потім присів (у суглобах щось хруснуло), далі спробував дістати руками до пальців ніг, але це йому не вдалось — довелося згинати ноги в колінах.
— Фізкультура не для мене, — вирішив він, підійшов до дзеркала і, розправивши плечі, сказав: — Хочеться пепсі-коли і, як казав Кнюх, чужої жінки.
Айстра ще з ранку десь пішла, як вона сказала, в ательє. Обіцяла прийти після обіду й приготувати щось поїсти Сідалковському. Поки що її не було, а ось апетит з'явився. Євграф нашвидкуруч одягнувся і, навіть забувши залишити записку Айстрі, помчав униз, до «Хрещатого яру».
«Не було щастя, так підвернувся випадок, — згадав Сідалковський Жереха. — Не шукай роботи, вона тебе сама знайде! Прощай, «Фіндіпош»! Хай живе відділ нагородних листів і медалей, де красивий почерк так само потрібний, як кисень в акваріумі».
Кар'єра — як жінка. Коли ти шукаєш її — вона тікає від тебе. Коли ти до неї байдужий, вона сама пливе до твоїх рук. Він смакував кавою і розглядав київських дівчаток, що наповняли, як бджоли вулик, кафе «Хрещатий яр».
«Дівчатка ж які! — дивився на вродливих студенток Сідалковський і далі філософствував: — А хтось їх не хоче, як казав Кнюх. А хто хоче, того вони не хочуть. Тільки тому легко, хто нічого не втрачає. Цікаво, яка ж сяде ближче до мого вогню і найближчим часом… тьху!.. обпечеться?» — подумав він, ковтнувши занадто гарячої кави.
Поруч нього незабаром сіло гарненьке повновиде дівчатко, невеличке на зріст. «Швидка, як ракета, — подумав про неї Сідалковський, — рухлива, як плоскодонка, легка, як каное, і граціозна, як яхта, незважаючи на свою неабияку тоннажність».
— По п'ятдесят грамів коньячку, дві кави і заварне тістечко. Чи ви любите з кремом? — звернувся Сідалковський до білявки.
— Я з незнайомими мужчинами не п'ю!
— А хто сказав, що з незнайомими? Ми зараз познайомимось і через кілька чарок коньяку нагадуватимемо пару, що знайома ще з ясельної групи!
— Ви так думаєте?
— А ви думаєте інакше? І даремно! Запам'ятайте, ніщо так не зближує людей, як отакі малі й тісні забігайлівки, коньячок і крісла поруч. — Сідалковський підсунув склянку з коньяком.
— Але я не п'ю…
— А хто сказав, що коньяк потрібно пити? Коньяк треба зігрівати, як… — Він хотів додати: «Як жінку, як коханку», але стримався, бо саме тут відчув, що порівняння хоч і точне, але трохи передчасне. Може не наблизити, а навпаки — відштовхнути юну студентку (він чомусь подумав, що вона студентка).
— Що ж ви замовкли? — підвела чорні брови білявка. — Доказуйте…
— Доказують слідчі, а філологи, як і математики, доводять. Ви філолог чи математик?
— Ні перше, ні друге…
— У такому випадку радий з вами познайомитись. Сподіваюсь, наше, знайомство буде значно довше, ніж Петровська алея, хоч, як ви знаєте, її теж короткою не назвеш. Особливо коли йти вгору…
— Тася, — спокійно мовила вона, закручуючи губи бантиком.
— Єв-граф! — відрекомендувався Сідалковський. — А якщо серйозно?
— Пишеться разом, вимовляється окремо: Єв-граф. Ім'я трохи застаріле, але дуже добре скорочується. Особливо спереду. Спробуйте скоротити дві перші літери…
Білявка задумалась. А потім, знову підвівши чорні брови, задоволено перепитала:
— Граф? Цікаво!
Її кругленьке, вродливе личко зробилося простакуватим і наївним, як у людини, котра без чужої допомоги раптом розгадала кросворд.
Сідалковському Тася була ні до чого. Він знав, що ось тут, зараз, як тільки доп'ють із склянки коньяк, їхнє знайомство закінчиться і він піде… Піде додому, до Айстри, без якої він, немов вітрильник без вітрил, здається, далі плисти не міг. Втім, і в далеке життєве плавання він не наважувався брати її з собою. Щось ніби стримувало його. Але що, що саме? «Ядвіга!.. Ядвіга — вікно у Європу», — спіймав він себе на думці.
— Щось ви часто мовчите. Більше нічого сказати? — нагадала про себе Тася.
«Пташко, — подумав про неї Сідалковський, — я б тебе зловив зараз у своє сильце. Тільки у мене на вас уже ниток не вистачає…» А вголос промовив:
— Замріявся, серденько. А тепер згадав, що ніщо так не зближує людей, як зігрітий у дівочих долонях коньяк і он той, у куточку, столик на двох, де третій явно зайвий, — кивнув Сідалковський, помітивши, як з-за столика в куточку підвелася закохана пара. — Ви не заперечуєте?
Тася похитала головою, але не заперечливо.
«Скажи, ну для чого вона тобі? — знову прокинувся У Сідалковському-другому Сідалковський-перший. — Дівчата вимагають грошей, часу, уваги…»
«І не тільки, — заперечив йому Сідалковський-другий. — Спочатку тепла й ніжності, а згодом аліментів».
— Скажіть, Тасю, — підставляючи стільчика і заодно вивчаючи товстенькі, як пляшечки від шампанського, ніжки дівчини, спитав Сідалковський. — Ви хотіли б, аби оце зараз було літо і ми поїхали на лісову галявину? Ну так розміром з півкілометра на триста Метрів? Скинути свій модняцький кожушок, лягти на спину і глянути у високе, бездонне, безхмарне небо… А навколо по всій галявині конвалії, лісові дзвіночки, фіалки, рута-м'ята і бронзово-жовті бджоли… Аж гудуть! А ви лежите, дивитесь у безмежну голубінь неба, п'єте п'янке повітря лісу і думаєте: «Як би добре було вийти заміж за Сідалковського!» Вам це спадало коли-небудь на думку? Тільки чесно, Тасю!
