Царська охота - Чемерис Валентин Лукич (читать полную версию книги txt) 📗
Молодичка втікала. Але, втікаючи, пам’ятала суворий наказ ловчого: втікати так, як втікає курка від півня — щоб він її врешті-решт наздогнав.
Бояри плескали в долоні, скандуючи:
— Ловися рибко, велика і пишна! І ще пишніша!
(Вони теж були ловчими, адже ловили кожне слово з уст Хазяїна, себто по-своєму були ловеласами).
Отож, молодичка давала делікатного драпака, а його величність гнався за нею і гнався. І неодмінно — от вже молодець! — таки наздоганяв. Але вже в царській опочивальні. А, наздогнавши втікачку з козубенькою… смакував — поет! Що не кажіть, а його величність таки справжній поет! — соковитими, як наливними черешеньками з козубеньки молодички. Отими самими, що з групи гіні та бігаро, рубіновими, жовтими, рожевими і майже червоними. Так закінчувалася ЛОВИТВА, а після неї вже починалася, власне, ОХОТА.
Ні, що не кажіть, а його величність був романтиком і фантазером превеликим. Подібна ЛОВИТВА збуджувала не тільки його душу, а й що головне, плоть, надихала його на нові, понімаєш, трудові звершення на ниві царювання, понімаєш, в Месіянії. Але перед тим запрошував молодичку трохи «відпочити» після ЛОВИТВИ. Мудро казав: варто лише невеличкій частині чоловічого організму піднятися, як увесь організм відразу ж захоче з ким-небудь прилягти…
Тож «відпочивши», повертаючись з ОХОТИ, його величність — помолоділий, збадьорений, рожевощокий, збагачений ще й вітамінами, що їх мали черешеньки в козубеньці молодички, на все горло виспівував псалми придворних поетів про ЛОВИТВУ («Ой ти гой єси, Іван Ласкавенький, як спопав молодичку та з черешеньками…»). Виспівував непідробно радісно. Ось тільки голос його величність мав той, що непрестижно зветься козлетоном — високий і фальшивий, але всі були захоплені вокальними здібностями Самого і вкотре вигукували, що в жодного співака немає такого голосу (в принципі це була правда) і що вони просто зачаровані співом Хазяїна. (Хай би хтось сказав щось інакше, співав би він до кінця днів своїх на околиці Месіянії біля Крижаного океану і його слухачами були б переважно полярні песці та білі ведмеді. Тому й кричали: ловко! Ловко! Цар государ наш ловкий, співає ловкенько, Месіянію квітучу звеселяючи!
І так повторювалося щотижня — Кортеж, викидання на трасі слідування жетона чи й кількох одночасно, мисливське заповідне господарство, убивство сарни, потім ЛОВИТВА і за нею ОХОТА. Звичайно, можна було б і частіше влаштовувати лови, тим більше здобні молодички в Месіянії ніколи не переводилися, а черешні були і взимку — із теплих заморських країв їх літаками привозили для поетичної ЦАРСЬКОЇ ОХОТИ, — не вистачало лише дріб’язку — снаги. Тож дякував Господу, що стачало хоч на одненьку ОХОТУ в тиждень.
Залишається додати, що «кізочок» (або ще на мисливській мові Самого — сарночок), які брали участь в ЛОВИТВІ й ОХОТІ, особливо в ОХОТІ, його величність щедро нагороджував і кожній державний скарбник видавав аж по цілому рублю. Та не простому, а — срібному. І загалом в Месіянії збільшувалося населення — його величність, незважаючи на вік, був ще репродуктивним, і цим пишався. Та й срібних рублів вистачало. Із зображенням, до речі, Самого.
Першою в царських палатах — як до Кремника повертався Кортеж Самого, зустрічала його п’ята жона в чині першої леді.
— Як лови, мій царственний муже, як охота?
— Як завжди, вполював двох сарночок, — за традицією відповідав царственний муж. — Одна, понімаєш, так собі… худа кізочка, а ось друга… ммм… Здоба-зваба! Е-е… Я хотів сказати, що жирненька і повненька, із звабними формами тіла. Себто смачними. Ловитва була на рівні. А охота… О-о, ОХОТА!!! Пальчики оближеш. Така охота, понімаєш, тримає мене у цьому світі, надихає на подальше раювання… себто царювання — на благо і процвітання мого худого народішка, який жирніє з кожним днем.
— Не бережете ви себе, мій царственний муже, — зітхала перша леді і то була єдина критика його величності, яку дозволяла і схвалювала його величність. Нею сміливо могли користуватися в Месіянії всі, всі, навіть простолюдини й опозиція, якої, щоправда, там ще поки що не водилося.
— Що зробиш, така вже моя доля — не жаліти живота свого на благо й процвітання Месіянії та її вірних холопів.
І додавав загадково:
— Шкода, сили вже не ті. Раз на тиждень одну кізочку пишнотілу… е-е… я хотів сказати, що, понімаєш, граційну, ще можу вполювати, а на дві вже й не вистачає мене.
— Бо така в нас медицина. Такі оті самі… як їх… дохтори і прохвесори, — це була друга критика, дозволена в Месіянії.
— Ти права, моя радість. Треба нам якось, понімаєш, зайнятися медициною. Досі, понімаєш, безсмертя, бодай одного не винайшли.
Частенько після таких обіцянок його величність і займався месіянською медициною, і тоді біля Крижаного океану серед полярних песців та білих ведмедів збільшувалася кількість «дохторів та прохвесорів».
А загалом його величність повертався з ЛОВИТВИ помолоділим аж на сто років! Черешеньки в козубеньці тієї пишки-здоби медової були такі солодкі! І його величність тільки й мружився: о, ЛОВИТВА! Але ж і догнав, і спіймав, хоч і прудконогою була. Добра була ОХОТА! Ой, добра!
За вдало проведену ЛОВИТВУ з ОХОТОЮ багатьом її організатором (і собі в тім числі теж, собі в перш чергу) його величність вручав високі державні нагороди — орден «За видатні заслуги в ЛОВИТВІ», що був найвищою відзнакою в Месіянії.
Увечері після ЛОВИТВИ — така була традиція — Найбільший театр Месіянії давав державну оперу «ВІН І ВОНА» — написану колективом месіянських державних поетів з музикою такого ж колективу державних композиторів, на чолі з головами творчих спілок (і розхвалену в пух і прах усіма державними месіянськими критиками й критикесами), присвячену найбільшій у світі, не земній, а небесній любові ЙОГО — Івана ІV Ласкавого і ЇЇ — першій леді в ранзі п’ятої жони.
На виставі, знаючи, що там буде присутній Сам, була присутня вся знать столиці (хай би спробував хто не бути присутнім!) і в кількатисячний раз слухати поетично-музично-вокальну розповідь про позахмарну любов Хазяїна землі Месіянської та його першої леді, що була і буде взірцем для всіх поколінь месіянців, які живуть і які ще матимуть необережність жити в Месіянії.
У другому відділенні давали оперу — теж в кількатисячний раз, присвячену всенародній, палкій любові месіянців до свого рідного батька, царя-государя, найніжнішого сатрапа і тирана, керманича, вождя і поводиря нації його величності Івана ІV Ласкавого та любов, що класифікувалася державними літературознавцями та критиками і всіма підданими аж до дитячих садків включно, як новий вид любові, якої більше ніде немає у світі (хіба що в якійсь там Кореї, але їй було далеко до воістину всенародної любові месіянців до свого Батька і Вчителя, сонця землі месіянської).
Дивлячись оперу, всі переконувалися, як народ любить свого царя-батюшку, а її автори — державні поети та композитори, — отримували все нові й нові звання, премії та ордени за свої справді героїко-патріотичні витвори.
Залишається додати, що коли Кортеж мчав у зворотному напрямку, з мисливського господарства в Кремник, начальник охорони Самого, боярин в чині генерала Медвідь Бурмиленков, як завжди, тримав напохваті спецжетон — якщо знову зіб’ють кого (а зіб’ють неодмінно, в цьому він і на мить не сумнівався), то він синхронно із ударом джипа по пішоходу викине його з віконця, дорожня поліція підбере жетон біля тіла загиблого під колесами Кортежу, і на основі того жетона поховає бідолаху за державний рахунок, а рідним разом із фінансовою допомогою — все той же незмінний месіянський срібний рубль із зображенням Івана ІV Ласкавого — буде неодмінно послано й співчуття в риму — це вже постараються чергові поети Кремника.
І неодмінно боярин Медвідь Бурмиленков подзвонить потім у відділ дорожньої поліції, де оформлятимуть — ось вона, справжня демократія! — наїзд Кортежу на окремих перехожих і небезпремінно поцікавиться:
— Ну, колеги, кого цього разу щасливо збили?
