«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег (список книг .txt) 📗
Зрештою, Сідалковський був задоволений наслідками обміну. Не знав він лише одного: свобода втрачається легко, а виборюється важко. Але він був у тому віці, коли його ровесники діють відчайдушно, швидко і нерозсудливо.
Сідалковський стояв біля вікна у позі Колумба і, не поспішаючи, зав'язував краватку. Біля розваленого часом і вуличними шибениками цегляного під'їзду зі старою, скрипучою, як усе в будинку Карапет, брамою стояли уквітчані чорні, аж лискучі, мов черевики у Сідалковського, «Волги» і сигналили. Та Євграф на них не реагував. Бо бувають у житті хвилини, коли хочеться допекти хоч чим-небудь людям, які, здається, й не заподіяли тобі зла, навпаки — роблять добро, але злість на них все одно хочеться зігнати. Таку роль в одружених виконують найчастіше жінки, на яких невідомо чим розлючені чоловіки, повертаючись з роботи чи від коханок, раптово починають кричати. Сідалковський ще не мав на кому згонити своєї несподіваної люті і тому, розвернувшись, з усієї сили хряснув величезною тарілкою об підлогу.
— На щастя! — сказав він і помчав униз, де водію таксі не терпілося до загсу більше, ніж Сідалковському
У передній «Волзі» біля сердитого шофера-таксиста, що, певне, думав про денну виручку, надто про кишенькові, сиділа розрум'янена й щаслива матуся Карапет. Позаду, як і того першого дня, коли Сідалковський ступив на асфальтовану землю столиці, формальна царівна його серця — Тамара. У білій фаті. Але найбільше в ній привертала увагу не фата, а яскрава пінопластова квіточка з різнокольоровими пелюстками, яка здивувала б навіть Мічуріна, якби він її побачив.
Коли Тамара зітхала, квіточка так підстрибувала на грудях, що здавалося, пелюстки ось-ось облетять. Але клей БФ-247, очевидно, був з експериментальної партії «Тільки якість», і тому все трималося на місці. Наречена сиділа невесела й розчарована, бо знала заздалегідь, чим ця комедія кінчиться, хоч і не розумілася на зав'язці й кульмінації. Але розв'язку відчувала усім своїм 76-кілограмовим єством. Чого не можна було сказати про Сідалковського.
У наступних двох «Волгах» сиділи, як завжди у такі хвилини, найщасливіші свідки: Славатій Мурченко (його запросила Тамара) в окулярах з новими скельцями, які обов'язково після першої випивки мав побити і номер свого будинку шукати навпомацки; переодягнений у цивільне лейтенант, а тому в ці хвилини — капітан Саприкін та смутна і невесела Ія. Вона дивилася на Сідалковського крізь шпарку між двома, колись чистими, фіранками на вікнах автомашини так, як дивиться з клітки зоопарку домашня кішечка, котру для повної комплектації посадили разом з дикими тваринками. Ія сиділа мовчки і нагадувала могилу, в якій похована остання таємниця тижня із життя Сідалковського.
У третій машині сиділо три представники заводу, де працювала Тамара і де було заплановане таке модне на той час комсомольське весілля. Представники повинні були урочисто вручити, разом з свідоцтвом про одруження, ордер і ключі від двокімнатної квартири, яку Сідалковський збирався негайно розміняти на дві окремих з доплатою.
— Чому ти запізнюєшся, старий? — на правах давнього знайомого запитав його Слава Мурченко.
— Одружуватися і помирати, Славо, ніколи не пізно. Важливо народитися, — відповів Сідалковський і сів поруч Тамари, обнявши її для проформи за плечі.
Кортеж чорних машин мчав до Палацу щастя, та Сідалковський у той день з цією назвою погодитися не міг. Він намагався жартувати і заспокоювати Тамару. Складалося враження, що він заспокоює себе, неначе в'язень, котрого ведуть на ешафот і котрий, працюючи на публіку, корчить із себе героя, хоч усі бачать, як його коліна вибивають дріб. Є дві категорії молодих людей — тих, хто несподівано йде до загсу: одним цей похід ввижається вічним засланням, звідки уже ніхто ніколи не вертається, другі йдуть сюди, як до суду, перед цим побувавши в досвідченого адвоката, котрий запевнив, що вирок таки буде, але умовний.
Сідалковського везли до загсу, і в його душі жило друге почуття, хоч уже тоді він відчував у собі зачаття якогось третього. Може, це було передчуття права на заключне слово, яке згодом скаже не він, а Тамара? Якби не така урочистість ситуації, Сідалковський міг покласти свою задуману голову з трьома почуттями на двоє міцно стиснутих колін Тамари, що нагадували в цей момент неспокійну лисину Бубона, під час ревізії, і Сідалковський би відчув… Але про це згодом. Сідалковському ніколи — він їде до загсу.
Ми не будемо описувати до подробиць шлюбного процесу Сідалковського. Зовні він був схожий на тисячу інших. Можливо, відрізнявся від багатьох тільки тим, що перед самим входом до палацу Сідалковський схопився за серце: у кишені не виявив паспорта. Довелося повертати назад. Паспорт спокійно лежав на м'якому сидінні «Волги» і ще й досі відгонив друкарською фарбою, лінотипом і тушшю секретарки із паспортного стола.
«Погана прикмета. Мабуть, не вдасться розлучитися, — подумав Сідалковський. — Або Тамара звикне до мене більше, ніж я до неї…»
Ія весь час йому ледь помітно підморгувала, намагалася чогось відвести вбік і хапала за руку, на що Сідалковський казав:
— Рука блукань і мандрів, — ніжно стискував її лікоть і запевняв, що таємне стане явним. Але на все свій час.
— Тоді буде пізно, — гукнула Ія.
Та Сідалковський її вже не чув. Він піднімався сходами з гордо піднятою головою переможця, до ніг якого падали квіти і стелилися доріжкою килими. Так ходять тільки полководці або щасливі власники квитків на перегляд закритих кінофільмів.
Підпис було поставлено, свідоцтво вручене, і золота обручка на пальці нагадувала Сідалковському старанно виведений нуль, як арифметичний результат обміну його волі на паспорт.
Кортеж розвернувся назад, і Сідалковський, вважаючи себе тепер повноправним господарем, жестом шкіпера зупинив машини біля кіоску «Квіти — наша радість», запитав у продавщиці
— Пробачте невігласа. Як називаються ці квіти?
— Кали.
— Ви так сказали, як мені почулось, чи якось інакше? — Так і сказала, це ка-ли. Зрозуміли? — перепитала не зовсім ввічливо кіоскерка. — По-латині не знаю. Гроші є — купуйте. Нема — тут не ботанічний сад: рвати заборонено. Якщо дорого, то беріть тюльпани. Вони дешевші..
— Ви мене ображаєте, — посміхнувся Сідалковський. — Мова, мамочко, йде не про гроші, а про естетику й знання. Ось, будь ласка, чотири кали. Здачі не треба. Бувайте, — промовив Сідалковський і пішов до машини.
Карапет-старшій він підніс одну калу, Тамарі — стільки ж, а Ії — як Тамарі та її мамі, разом узятим. Тамарина кала з чисто кавказьким темпераментом була кинута на бруківку і розчавлена безжалісно часткою великої цивілізації у вигляді авто, і тепер Сідалковський зрозумів: жінка до загсу зовсім не схожа на ту, що після загсу. Це була його друга помилка після першої — одруження.
Далі ми скажемо найсуттєвіше. Сідалковський, окрім нового паспорта, золотої обручки і свіжого штампа у паспорті, придбав за свою незалежність новий чорний костюм, білу нейлонову сорочку, чорні лискучі черевики фірми «Цебо» і, звичайно, шкарпетки «Шікішіма босекі» (Японія). Все це видала Сідалковському мама Тамари як аванс по талончиках у магазині для молодят під назвою «Тільки для тих, хто вперше». Плата виявилася щедрою, і навіть у довірливого Сідалковського це викликало незрозуміле підозріння.
Весільний вечір закінчився у ресторані для інтуристів. Сідалковський сидів у центрі й оглядав очима головнокомандуючого позицію. Батарея пляшок нагадувала йому снаряди, з яких щойно зняли бойові головки. Залишилося тільки розрядити їх і послати за призначенням.
Весь вечір він танцював з Ією, хоч не знав тоді, що і Європа уже захоплюється такими фігурами, як у неї. До цього він дійшов інтуїтивно. Тамара була ображена його демонстративною незалежністю і вже тоді виношувала по-жіночому жорстокий план помсти Сідалковському.
— Сідалковський, мені жаль вас, — тихо сказала Ія, припадаючи до його грудей, які під її теплом розширилися до неймовірних розмірів. — За свою необачність ви ще поплатитесь.
