Претенденти на папаху - Чорногуз Олег (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
— Знаю! Он уже вуха струмочки пускають, — тицьнув Благоуханний пальцем у Ковбика, у якого й справді стікав по шиї піт. — Що, негаразд із підшлунковими залозами? На ось носовичок! Витрись! Чи в тебе свій є? Не бійся — бери мій, він стерильний! Чистіший, ніж твої руки!
— Чому ви весь час мені «тикаєте»? Я вам у батьки годжусь! — Ковбик притишив голос — відчувалося, що це був його останній аргумент.
Побачили б цієї хвилини підлеглі свого директора — цього могутнього дуба духу, як прозвав його Сідалковський, людину, яка самою лише появою змушувала тремтіти Мамуню, Кухлика, Кнюха і Панчішку. А на його репліки спокійно, навіть трохи незалежно могли реагувати хіба що Ховрашкевич, Сідалковський і вентилятор, що постійно крутив повітря в кабінеті Стратона Стратоновича на одних і тих же режимах.
А на Благоуханного остання фраза Стратона Стратоновича подіяла, як гірчичник на людину, що втратила свідомість. Він підійшов до Ковбикової шафи і, як господар, мовчки повернув ключ, що стримів у замку.
— А я гадав, що в скарзі брехню пишуть, — обернувся він до Ковбика. — Сувенірчики на стінах поначіплював. Естампів. Страусові пір'ячка. Ондатрів, їжачків! Ти б ще опудала з рябчиків і фазанів повиставляв. А от пляшки з коньяком забув приховати. Чи то ти для мене такі високомарочні приготував? А-а! Думає, що всі ревізори п'ють! Я — виняток. У мене від коньяків печінка болить. О, я й забув відрекомендуватися. Так будьмо знайомі: старший ревізор контрольно-ревізійного управління, скорочено КРУ. Звати мене Едуард Кайтанович. Запам'ятай! Прізвище — Благоуханний! Може, чув про такого? Мене всі махінатори знають! Не чув? А чого ж ти став, як більбрук, білий і прозорий! Ех, ти не знаєш, що таке більбрук? Я поясню…
Відчувалося, що ця сцена в Едуарда Кайтановича давно награна. Він трохи нагадував ремонтника квартир, який, переступивши поріг, хапався за голову й вигукував: «Отака стеля?! І це ви хочете, щоб я її вам ремонтував?! Та хто за неї візьметься? Гляньте на оці тріщини! А оці нерівності?! Та ви що?! Їх же фуганком не підрівняєш! Ні, краще я піду на будову…» Досвідчене око враз визначило б, що товариш переграє. Але треба віддати цим майстрам належне: квартири ремонтують не так часто, а ті, котрі бачать подібні сценки вперше, щиро вірять їхнім виконавцям. Благоуханний теж грав свою роль блискуче, а головне — без суфлера і допоміжних допінгів. Словом, це був театр одного актора і одного глядача.
— Так от, — Благоуханний зручно вмостився у кріслі, але з таким розрахунком, щоб видно було всього Ковбика. — Більбрук, — почав він пояснювати, — це тонкий, прозорий папір. Від дідельдрука він відрізняється тим, що на ньому не можна друкувати державних знаків ні у вигляді великих, ні дрібних купюр! Ти випадково купюри ще не друкуєш? А-а, я й забув, що ще не пояснив, чому я з тобою на «ти». Ну, по-перше, я закінчив фінансово-економічний інститут. Заочно. А не кооперативний технікум. Різницю ловиш? — натякнув на Стратона Стратоновича. — По-друге, з усіма тими, хто помаленьку починає обсмикувати державу, в мене на «ви» язик не повертається! І це вловлюєш? На, випий води і трохи заспокойся. З практики знаю, що в тебе зараз пересохло в горлі. Чи ти до води не звик? Я й забув, що ти зранку дудлиш високомарочні коньяки, а увечері спиш на теплих кожухах…
Здавалося, Стратон Стратонович ось-ось встане з-за столу, підсмикне штани, а тоді візьме Благоуханного разом з кріслом і пожбурить ним через фіндіпошівське вікно. Але, як не дивно, Ковбик сидів тихо, як Мамуня, хіба що з тією різницею, що той ховався у власний костюм, а цей — за фіндіпошівський стіл.
— Скажи, — по-садистськи знущався Благоуханний, — для чого тобі стільки кожухів? Кожухи ж не івасі — їх солити не будеш. Пий, пий. Спокійно пий та підборіддя витри! І не хвилюйся, до інфаркту я тебе не доведу!
— Доведете, — хрипко промовив Ковбик. — Я всього один кожух собі виписав.
— А шапок?
— Дві! Одну з голови прямо на вулиці шибеники здерли, а другу ще й не одягав.
— Ну, гаразд, — змилостивився Благоуханний. — А то в тебе складеться не зовсім правильне уявлення про ревізорів. Подумаєш, що ми всі такі. А це не так. Серед нас дуже багато інтелігентних людей. Я, можна сказати, виняток. Це у мене від природи такий характер. Закладений у генах. Я запрограмований, як комп'ютер… Так скільки ти кожухів поцупив?
Ковбик знову зморщився і осів, як Мамуня перед ним самим.
— А-а! Тобі слово «поцупив» не подобається… От бачиш, яка дивовижа, старий! Слово «поцупив» не подобається. А цупити кожухи приємно. Ну для чого це тобі? Вони ж на старість все одно твою нечисту душу не зігріють! Ти ж знаєш, ніщо крадене ніколи не зігріває. П'яти, до речі, теж. Ти ж відчуваєш, як у тебе зараз холонуть п'яти. Ну, відчуваєш чи ні? Тільки чесно!
— Не мучте, Едуарде Кайтановичу!
— Не буду. Мені подобається, як ти з першого разу запам'ятав моє ім'я і по батькові. Це рідко кому вдається в такому стані. Я починаю проникатися до тебе, старий, симпатією…. Але скажи, холонуть п'яти чи ні?! Ну, гаразд, гаразд. Я ж не садист, бачу, що ти хочеш кудись вийти. Я вгадав?
— Вгадали, Едуарде Кайтановичу!
— Ти мене розчулив. Саме оцим «Едуарде Кайтановичу»… Тоді ти поки що вільний. Але тільки поки що…
Стратон Стратонович підвівся і, ледь тримаючись на ногах, пішов уздовж стінки до дверей.
— Візьми себе в руки, — не спускаючи з Ковбика очей, порадив Благоуханний. — При підлеглих такому директорові, як ти, треба тримати фасон. Я чув, що в тебе твердий характер, а ти так швидко розкис. Тримайся, а то авторитет упаде. А тобі ж, мабуть, ще десь працювати доведеться. Не посадять же тебе за кілька нещасних кожухів і шапок…
Ковбик, спіткнувшись об поріг кабінету, вийшов. Едуард Кайтанович витяг носовичок і теж витерся, випив склянку води. Видно, професія великого актора теж давалася нелегко…
Зайшов Бубон. На його круглому, як таріль від барабана, обличчі всіма барвами веселки вигравала солодка, як мед у спасівку, усмішка, після якої хотілося шматочок скоринки і кварту парного молока.
— А, товариш головбух, доблесний страж фінансових порядків! — зустрів його Благоуханний як давнього приятеля. — Що ж ти, голубе лисий, порушуєш фінансову дисципліну? Кожушки своєму шефу даруєш, у резолюції граєтесь… Ти бачиш, до чого ці кожушки доводять людину, якій кілька місяців до пенсії?
— Він тільки одного виписав!
— Одного?
— Одного, — твердо повторив Бубон.
— А якщо знайду більше?
— Не знайдете!
— Ти певний?
— На сто відсотків!
— А шапок?
— Дві! Одну зірвали з голови. У нас у Кобилятині на це пошесть пішла!
— Все одно. Гроші платив?
— Одну списали по акту. За другу ще заплатить.
— Заплатить?
— Заплатить, — повторив Бубон.
— Ковбик як людина — нічо?
— Золота людина!
— Що, крали разом?
— Що ви, шановний!
— Ну гаразд. Я його трохи тут почавив, немов стиглий виноград. Скаржитися не буде?
— Не буде! Він цього не любить. Сам не скаржиться й іншим не дає.
— Ти впевнений?
— Більше десяти років разом!
— Крадете?
— Працюємо! Окрім канцелярського клею і якихось двох-трьох аркушиків паперу, я з «Фіндіпошу» нічого не виніс!
— Так уже й не виніс? А чого ото коньяк у шафі шефа?.. Тільки чесно!
— Якщо чесно, то на вас… чекали. Готувалися до обіду…
— Хтось попередив?
— Нещадим погрожував.
— Ти бач, шустрячок! Де ж ви збираєтеся мене споювати?
— На лоні природи…
— Серед зими?
— А чого ж! У нас усе готово. Та й день он гляньте який. Сонячний! А гроші за шапку він уже вніс у касу!
— І за шапку, і за кожух?
— І за шапку, і за кожух! У нас усе в ажурі!
— Точно вніс?
Бубон розвів руками. Мовляв, можете не сумніватися — все точно, як в аптеці.
— Ви що, завжди коньяки п'єте чи інколи й горілку дудлите?
— Я не п'ю нічого.
— А воду?
— Тільки переварену або мінеральну без газу, — відповів Бубон.
