Претенденти на папаху - Чорногуз Олег (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
В очах буфетниці світилася надія, що оце її ув'язнення — не пожиттєва каторга, що рано чи пізно вийде амністія. Про це красномовно свідчили її оптимізм і активне підморгування, особливо в хвилини відсутності її рідного чоловіка.
Чоловік Іриси пильно стежив не лише за своїми конкурентами-залицяльниками, а й за виручкою, проте не дозволяв дружині нікого ні обважувати, ні обмірювати навіть за допомогою тонкої мензурки, яка саме там, де стояли позначки, була надщерблена. Бо цим місцем, як і своєю дружиною, що вибилася з рядової продавщиці газованої води до буфетниці ресторану першого розряду, дорожив і, видно, боявся, щоб раптом не довелося втратити одночасно і те, й друге. Відчувалося, що він подвійного удару не витримає…
Шлях до буфетниці Іриси був важкий і тернистий, як у Ховрашкевича до його геніальних винаходів, що претендували на безсмертя. Він пролягав не тільки через той ресторан, де за старшого адміністратора І я Карапетян, а й через отаке пильне око чоловіка, якому позаздрили б найкращі митники. Біля Іриси пахло кавою, кислим сухим вином і коньяком з трьома зірочками, що його вона наливала з пляшки, на якій красувалося тих зірочок більш ніж півдесятка.
Сідалковський чекав Ію, з якою вирішив розійтися мирним шляхом. Він серйозно задумався над своїм буттям. Відчував, що страшенно стомився, хотілося чогось особливого й конкретного. Але чого саме — він не знав. Постійне невдоволення собою, якась невизначеність… Євграф навіть думав, що в усьому винні «Фіндіпош» і Ковбик. Якби не ота нікому не потрібна контора, що подає себе як науковий центр, йому, можливо, Довелося б десь серйозно працювати, серйозно взятися за себе, за свій розум і дати йому справжній напрямок і вихід. Він так думав — і сам не вірив у це. Він чогось шукав і не знаходив. Іноді заздрив людям, які мали перед собою певну мету і йшли до неї, але ніколи не намагався їх наслідувати. Він нагадував вітрильник, що, втративши штурвал і вітрила, плив за течією життя, за попутними вітрами, не знаючи, де й коли йому доведеться кинути якір. І чи взагалі доведеться…
Сідалковський думав про дітей, які комусь приносять хвилини радощів і насолоди, а йому — лише білі папірці у вигляді виконавчих листів. Пригадався Бубон зі своєю єхидною посмішечкою. Щомісяця, з олімпійським спокоєм відраховуючи з його платні аліменти, той в'їдливо запитував:
— Шановний, як син росте?
— Знизу вгору, Карле Івановичу, — відповідав Сідалковський.
Пахло кавою. А його тягло на роздуми. Бачив перед собою голубий ставок у Вапнярці, де важко, ліниво плавали вгодовані коропи, ніби знали, що до осені, як і до спуску води, ще далеко…
Згадалася мати, що ось уже два роки спочивала на цвинтарі, залишивши йому на згадку хату у Вапнярці й листа-прохання: «Будь людиною». Сідалковський думав про це прохання, картав себе, але тільки в ті хвилини, коли йому й справді було важко, коли праглося чиєїсь підтримки чи поради, а її не було…
Ія, побачивши на своїй тахті Айстру, нічого тоді не сказала. Здається, навіть не привіталася. Тільки різко й гнівно блимнула на нього (в її чорних, з оливковим відтінком, як у Тамари, очах промайнули спалахи любові й ненависті) і хряпнула дверима.
— Після таких спалахів як грім не розтрощить грушу, — сказав собі Сідалковський, — то почнеться така небачена злива, що однією парасолькою від неї не врятуєшся…
Такою її Сідалковський ще не бачив.
— Чого ти прийшов? — замість привітання сказала вона.
— Ти б спочатку привіталася, а тоді запросила сісти, — порадив він.
— Сідати тебе не я повинна запрошувати!
— Навіть отак?! Це щось нове у твоєму ресторанному лексиконі,— обурився Сідалковський. — Я прийшов, щоб попрощатися з тобою. Але по-доброму…
— Це що, погроза?
— Благання! Я не достойний тебе, Іє,— викинув свій старий, випробуваний у життєвих бігах коник. Сідалковський завжди так прощався з жінками: «Я знаю, ти горда і більше до мене, мерзотника, не прийдеш». — Я розлюбив тебе, Іє. Серце — не сержант. Йому нічого не накажеш, тим більше не примусиш по команді любити.
— Ти справді мерзотник. Красивий мерзотник…
— Для чого ці повторення? Мені це вже казали…
— І, певно, не раз?
— Я не бухгалтер — рахунків не веду. І, до речі, це суддя. Маю на увазі суддю по спорту, а не того, про якого ти подумала…
— У тебе ні совісті, ні честі,— на її віях повисли сльози.
Коли жінки плакали, Сідалковський почував себе як солдат, у якого ще залишилися патрони, а йому надійшла команда не стріляти.
Коли ж плакала Ія, він почував себе зовсім роззброєним. Спочатку в неї набухали повіки, потім синіли й обвисали щоки, як дві маленькі торбочки, налиті водою. Очі робилися малесенькі й такі червоні, що асоціювалися в Сідалковського з оченятами молочних поросят.
— Іє, не треба! — артистично заломив він руки. — Все що завгодно, тільки не це. Ти знаєш, я сліз, як фотопапір світла, не витримую.
— Ти моїх сліз недостойний! — відрізала Ія. — І не дочекаєшся, щоб я хоч ще раз плакала перед тобою.
Це навіть образило Сідалковського. Він не хотів, щоб вона плакала, але після цих слів йому здалося, що він саме цього й хоче.
— Скільки пафосу! Скільки честі! А чи ти знаєш, люба, що честь, — він підпер підборіддя у стилі роденівського мислителя, — це красива маска, яку люди носять на бал-маскарадах життя?
— Не люди, а негідники. Такі, як ти…
— Від любові до ненависті — один крок. Переконався. На власній шкурі. Ніякого благородства, ніякої гордості…
— Це ти говориш про благородство?! Ти, хто присмоктується до всіх і вся?.. Кожна мерзота, яка не має за душею нічого святого, намагається прикритися хоча б красивими словами, аби приховати свою порожнечу…
— Іє,— перебив ЇЇ Сідалковський. — Кого я бачу! Філософа двадцятого століття… Ви працюєте не за призначенням, — раптом перейшов він на «ви». — Метрдотель — це нижче вашої гідності. Ви мене переконуєте, що й для вас життя — все той же бал-маскарад. Ще два слова, ще дві філософські сентенції — і я у вас закохаюсь, як першого разу. Повторіть ці фрази… Я хочу їх записати на пам'ять…
— Блазень! Стопроцентний блазень… Тобі тільки бавитись у життя. Та ще з такими ляльками, яких ти роздягаєш на моїй тахті… І ти після цього говориш про совість, про честь?!
— Честь — це красива маска. Честь — це… штучні еполети, які чіпляють перед об'єктивом фотоапарата…
— Честь — це не красива маска, Сідалковський. Честь — це те, що властиве тільки справжнім людям, а не таким циркачам, як ти. Честь — це не еполети перед фотоапаратом. Честь — це те, заради чого можна, не замислюючись, віддати життя… А що твоя честь, твоя совість…
— Я знаю, люба, — підняв руку Сідалковський, — це мої пережитки. Досить пафосу. І давай розійдемось без докорів і сліз…
— Ти мене просиш?
— Я тебе благаю!
— І ти віриш, що я так легко тобі здамся?
— Я вірю в твоє благородство, про яке щойно ти так запально говорила, в твою гордість. Я — не ти. Мені такого не дано.
— Я віддам тебе цій приблудній ляльці із Шпіцбергену, але не так просто, як тобі здається. Я ще тебе примушу і під мою дудку потанцювати!
Сідалковський мовчав. Він не впізнавав Ію. Мимоволі зловив себе на думці, що вона чудова людина. Даремно він так різко і круто пориває з нею… А потім Айстра… Він уже й зараз знає, що Айстра — не для життя. Він ніколи з нею не одружиться. Сам же казав: «Айстро, я люблю їсти тільки з чистого стола. Харчуватися недоїдками — нижче моєї гідності…»
— А ти звідки знаєш цю ляльку? — спитав нарешті.
— Твою ляльку знають пів-Русанівки і всі Березняки, Її найчастіше вивозили з нашого ресторану. Але не на таксі, а на тій автомашині, яку в народі прозвали «Алло, ми шукаємо талантів». І ось цей талант у тебе на квартирі…
— Не перебільшуй. У тобі говорить жінка…
— У мені говорить правда, Сідалковський. Я тобі ще раз кажу: ти думаєш, що ти розумієшся на жінках, — ти помиляєшся, Сідалковський. Ти думаєш, що ти їх дуриш, — ні, вони дурять тебе!
